Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (читаем книги онлайн txt) 📗
— Доки ми чекатимемо, — суворо мовила дівчина, — Галбаторікс стане ще сильнішим! Уперше відтоді, як було вбито Морзана, ми маємо можливість зненацька напасти на Галбаторікса! Адже він і досі не знає про нашу перемогу в битві з ургалами, тому не чекатиме вторгнення.
— Вторгнення? — подумки гукнув до Ерагона дракон. — І як же вона хоче вбити Галбаторікса, котрий за допомогою магії може знищити ціле військо?
Проте Насуада тільки вперто хитнула головою, коли Ерагон переказав їй Сапфірині побоювання.
— Наскільки нам відомо, — пояснила вона, — Галбаторікс не вийде на бій, аж доки під загрозою не буде сам Урубейн. Зруйнування половини Імперії для нього нічого не важить, головне — поява супротивника перед його очима. І взагалі, чого йому хвилюватись? Він собі думає, хай вони йдуть, витрачають сили, а коли дістануться брами міста, їх буде легко знищити! Ось як він гадає.
— Але ж Сапфіра має рацію, — заперечив Ерагон.
— Поки що, — пояснила Насуада. — Це буде довга кампанія. І цілком можливо, що ти виявишся сильнішим за Галбаторікса. Або ж до нас приєднаються ельфи, чиї ворожбити — наймогутніші в Алагезії. Одним словом, не грає жодної ролі, як усе це відбуватиметься, головне не зволікати. Прийшов час ризикнути, зробивши те, чого від нас ніхто не чекає. Вардени надто довго були вигнанцями, тож тепер мають або кинути виклик Галбаторіксу, або ж підкоритися й загинути.
Такі крайнощі неабияк бентежили Ерагона. Ця кампанія була надто ризикована й більше скидалася на авантюру, ніж на виважений план. Утім, це його не обходило, тож юнак погодився. «Годі з мене суперечок, — думав він. — Треба довіритись цій рішучій дівчині».
— А як же ти, Насуадо? — спитав Ерагон. — Чи будеш ти в безпеці, коли ми поїдемо звідси? Я присягнув тобі на вірність, тож маю бути впевнений у цьому.
— Усе гаразд, Ерагоне, — відповіла дівчина, кивнувши вбік дверей, — я маю добру охорону. Але мушу зізнатись, що вирішила перебратися до Сурди саме через те, що мене непокоїть опіка ради старійшин. Тамтешній правитель Орин добре мене знає й запропонував захист. Коли ви з Арією поїдете, а рада почне всім керувати, я довго тут не затримаюсь. Вони не сприйматимуть мене як свою правительку, аж доки я не доведу їм свою силу й не переконаю їх у тому, що сама вестиму варденів уперед.
Говорячи це, Насуада гордо закинула голову, що так личило спадкоємиці Аджихада.
— А тепер тобі вже час іти, Ерагоне, — мовила вона. — Готуйся до подорожі й будь на світанку біля північної брами.
Юнак чемно вклонився у відповідь і вийшов з кабінету разом із Сапфірою.
По обіді Ерагон із драконом вирішили трохи політати. Вони здійнялися високо над Тронжхеймом, де на краях Фартхен Дура висіло безліч бурульок, які утворювали суцільне крижане коло. У глибині гори було темно, хоча до заходу сонця залишалося ще кілька годин.
Ерагон закинув голову назад, насолоджуючись повітряними потоками, що пестили його обличчя. Він справді скучив за вітром, який стрімко жене хмари, розбурхуючи й омолоджуючи все довкола. Він радів цьому вітру, що приносить бурі й дощі, розхитує дерева й скуйовджує степові трави. «Але за деревами я теж скучив, — думав юнак. — Хай там яке чудове місто Фартхен Дур, але воно порожнє без дерев і тварин, як Аджихадова могила».
Сапфіра подумки погодилась зі своїм господарем.
— Гноми взагалі вважають, що коштовне каміння заміняє траву, — додала вона. — Утім, уже надто пізно. Нам треба повертатись.
— Гаразд, — сумно озвався Ерагон.
Дракон пішов на посадку, виписуючи великі кола й наближаючись до Тронжхейма, що сяяв, наче маяк, у центрі Фартхен Дура. Вони були ще далеко від міста-гори, коли Сапфіра повернула голову й мовила:
— Ти тільки поглянь!
Юнак роззирнувся навсібіч, але так нічого й не помітив.
— Що там? — гукнув він крізь шум вітру.
Замість відповіді дракон спланував наліво, збираючись сісти на один із чотирьох шляхів, що розходились від Тронжхейма в усі сторони світу. Коли вони приземлились, юнак нарешті помітив рухливу пляму на пагорбі. А придивившись пильніше, він зрозумів, що то була Анжела, вбрана у вовняну туніку.
Ворожка несла вербовий кошик, наповнений грибами, більшість із яких Ерагон ніколи раніше не бачив.
— Ти збирала поганки? — спитав він, коли та наблизилась.
— Привіт! — посміхнулась Анжела, ставлячи кошик на землю. — О ні, поганка — це надто широке поняття. До речі, більш правильно буде називати їх негожками, а не поганками. Наприклад, ось цей — сірчана розетка, а цей — чорнильний капелюшок, а ось круглий капелюшок і меч гнома, червоний грубий черешок, криваве кільце, а ще — плямистий шахрай. Хіба ж вони не чудові? — Ворожка тицяла на кожен гриб, закінчивши на рожевому, з блідо-ліловими й жовтими цятками.
— А цей? — спитав Ерагон, показуючи на гриб із блакитною ніжкою, жовтогарячими пластинками й чорним двоярусним капелюшком.
— Це Фрікай Андлат, — ніжно мовила ворожка. — Його ніжка вже майже мертва, але капелюшок може дати протиотруту для багатьох трунків. Саме з нього й роблять нектар Тунівор. Фрікай Андлат росте тільки в печерах Ду Вельденвардена й Фартхен Дура. Уяви собі, він міг би загинути, якби гноми розкидали добриво в іншому місці.
Ерагон зиркнув на пагорб, з якого зійшла Анжела, і зрозумів, що то була купа гною.
— Привіт, Сапфіро, — гукнула тим часом ворожка, торкнувшись драконового носа.
Той закліпав очима й задоволено форкнув. Тієї ж миті з'явився й Солембум із упольованим пацюком у зубах. Настовбурчивши вуса, кіт-перевертень сів на землю й почав ласувати своєю здобиччю, удавано не помічаючи присутніх.
— Отже, — сказала Анжела, поправляючи пасмо свого довгого волосся, — ви їдете в Елесмеру? — Ерагон кивнув, вирішивши не ламати голову над тим, як вона про це дізналася.
— Не треба так супитися!! — помітивши настрій юнака, підбадьорила його ворожка. — Бо таке враження, що ти йдеш на страту!
— Гаразд, — кивнув Ерагон.
— Посміхнися! Якщо це не твоя страта, ти мусиш бути щасливий! — сказала Анжела. — А то в тебе такий приречений вигляд, як у Солембумового пацюка. Приречений! Яке чудове слово, чи не так?
Тут юнак справді не втримався й посміхнувся, а разом із ним весело форкнула й Сапфіра.
— Не думаю, що таке вже й чудове, — мовив Ерагон, — але тебе я зрозумів справді чудово.
— От і добре, що зрозумів, — зраділа ворожка, глянувши на свої гриби. — Бачиш, як воно виходить… Ми зустрілись сьогодні ввечері, бо ти завтра їдеш, а я супроводжуватиму варденів до Сурди. Нічого не вдієш — мені подобається бути там, де небезпека.
— Якщо вже так, то наша подорож буде безпечною! — знову посміхнувся Ерагон.
Анжела знизала плечима й сумно мовила:
— Будь обережний у Ду Вельденвардені. Те, що ельфи не виказують своїх почуттів, ще не означає їхньої розважливості. Вони можуть так само розлютитися, як і решта смертних. А найбільша небезпека полягає в тому, що вони можуть роками стримувати власні почуття, а потім просто вибухають.
— Ти бувала в них? — поцікавився юнак.
— Одного разу, дуже давно, — відповіла та.
— А що ти думаєш про Насуадині плани? — знову спитав Ерагон.
— Ну-у, вона приречена! — зареготала ворожка. — І ти приречений! Ви всі приречені! Але я не скажу, на що саме… Хіба це не мудро з мого боку? — Вона схопила кошик, збираючись піти, але на прощання мовила:
— Думаю, ми не скоро побачимось, тому бажаю тобі успіху! Не їж смаженої капусти з вушною сіркою, і все буде гаразд! — Весело підморгнувши, ворожка подалася геть, залишивши спантеличеного Ерагона посеред галявини. Слідом за нею подріботів і задоволений Солембум.
ПОДАРУНОК РОТГАРА
За півгодини до світанку Ерагон і Сапфіра прибули до північної брами Тронжхейма. Ворота були прочинені доволі широко, спеціально для Сапфіри, тому вони ввійшли у браму й вирішили почекати назовні. Тут височіли червоні колони з яшми, на яких звивалися викарбувані чудовиська, а на гребні фортечного муру сиділи позолочені грифони. Такі самі статуї охороняли кожну браму міста. Довкола нікого не було. Ерагон сидів верхи на Сніговії, обвішаному дорожніми торбами. Кінь лунко бив новими підковами об землю, бо вже давно знудився в стайні.
