Борги предків - Гудкайнд Террі (бесплатные полные книги TXT) 📗
— Як іде війна? — Поцікавився чоловік, що стояв неподалік від Еббі.
Ясний погляд чаклунки звернувся до нього.
— За допомогою добрих духів вона скоро закінчиться.
— Так буде загибель Д'хари бажана добрим духам! — Підніс коротку молитву чоловік.
Чаклунка мовчки обвела поглядом лиця прохачів, бажаючи з'ясувати, чи не хоче ще хто небудь щось сказати або запитати. Охочих не знайшлося.
— Будь ласка, йдіть за мною. Засідання Ради закінчилося, і двоє чарівників приймуть кожного з вас.
Ледве чаклунка повернулася й рушила назад в замок, як троє чоловіків з натовпу проштовхалася вперед і встали перед старою. Вона схопила одного з них за рукав камзола.
— Та хто ти такий, щоб лізти вперед мене, коли я простояла тут з самого ранку?
Чоловік, одягнений у дорогий пурпурний камзол, з розшитими золотом рукавами, був, мабуть, якимось аристократом, а двоє інших — його радниками чи охоронцями.
— Але ж ти не заперечуєш? — Він виразно глянув на стару.
Еббі це навіть не здалося питанням.
Стара прибрала руку і замовкла, а аристократ перевів погляд на Еббі. У його глибоко посаджених очах виблискував виклик. Еббі проковтнула грудку в горлі і не промовила ні слова. У неї теж не було заперечень. В усякому разі, таких, які хотілося б вимовити вголос. Вона не могла дозволити собі ризикувати, особливо зараз, коли мета була так близька.
Раптово Еббі відчула поколювання, що виходило від браслета. Вона не дивлячись обхопила зап'ястя пальцями. Браслет виявився теплим. Такого з ним не траплялося жодного разу з тих пір, як померла мати, але тут навколо була магія, і Еббі не дуже цьому здивувалася. Натовп рушив слідом за чаклункою.
— Злі вони, — прошепотіла стара через плече. — Злі, як зимова ніч, і такі ж холодні.
— Ці чоловіки? — Теж пошепки запитала Еббі.
— Ні. Чаклунки. — Стара похитала головою. — І чарівники теж. Ось хто. Всі, хто народився з чарівним даром. І краще б у тебе в торбинці було б щось цінне, а ні то чарівники перетворять тебе в пил тільки тому, що твоє підношення їм не сподобається.
Еббі міцніше притиснула до себебе торбинку. Самим поганим вчинком, який її мати зробила за все своє життя, було те, що вона померла до народження внучки.
Еббі проковтнула сльози і подумки поблагала добрих духів, щоб стара виявилася не правою щодо чарівників, щоб ті були такими ж добрими, як чаклунки, і допомогли їй. І ще вона молилася, щоб добрі духи зрозуміли і пробачили її.
Чаклунка, троє чоловіків, стара, Еббі, а за ними і всі інші пройшли під грати високих воріт. Опинившись по іншу сторону товстих стін замку, Еббі з подивом відчула, що, незважаючи на холодний осінній день, у дворі замку повітря по літньому тепле і ароматне.
В замок вів єдиний шлях: по серпантину дороги, через кам'яний міст над прірвою, і далі — в ворота з підйомними гратами. Дістатися сюди іншим способом могли тільки птахи — по повітрю.
Хоча всередині замку було тепло, Еббі все одно тремтіла всім тілом, як на морозі. Це місце наганяло на неї страх і тугу. Вона поступово починала схилятися до думки, що стара була права щодо чарівників. Життя в Конні Кроссінг було простим і протікала далеко від магії. Еббі ніколи не бачила чарівників і не знала нікого, хто з ними зустрічався, — за винятком своєї матері. А мати ніколи не розповідала про них нічого, крім того, що, маючи справу з чарівниками, потрібно тримати вухо гостро і не довіряти навіть тому, що бачиш на власні очі.
Слідом за чаклункою натовп піднявся по чотирьох гранітних прольотах, стертих за багато сотень років безліччю ніг, і через двері під портиком з чорного мармуру увійшов безпосередньо в замок. Чаклунка підняла руку і торкнулася чогось невидимого у темряві. Лампи уздовж стін спалахнули одна за одною.
Це була найпростіша магія — не надто вражаюча демонстрація дару — але по натовпу відразу поповз тривожний шепіт. Еббі подумала, що якщо ці люди злякалися такої малості, то вони, мабуть, даремно вирішили турбувати чарівників.
Зал, по якому вони йшли, вражав своїми розмірами. Колони з червоного мармуру йшли далеко вгору, арочна стеля губилася у височині, багатоярусні балкони на такій відстані здавалися крихітними. Посередині залу знаходився фонтан. Вода била на три людські зрости і каскадом стікала до чаш у вигляді ажурних раковин. Офіцери і чаклунки сиділи на білих мармурових лавах і про щось перемовлялися, але шум фонтанів заглушав голоси.
Чаклунка привела прохачів в набагато менше за розмірами приміщення і жестом запропонувала всім сідати на дубові лави, що стояли уздовж стіни. Еббі втомилася до смерті і була щаслива, що може нарешті сісти.
Сонячне світло з вікон падало на три гобелени, що висіли на протилежній стіні. Гобелени займали майже всю стіну і зображували якусь урочисту ходу. Гобелени були дуже красиві, але Еббі, яку з'їдали власні страхи й тривоги, майже не помічала їх краси.
На підлозі зі світлого мармуру міддю було викладено коло. До кола був вписаний квадрат, а в цей квадрат — ще одне коло. Всередині центрального кола була зображена восьмиконечна зірка, від якої розходилися промені, перетинаючи обидва кола і квадрат.
Цей символ називався Благодаттю; його часто малювали ті, хто володів магією. Зовнішній круг символізував початок нескінченності світу духів, що лежить за його межами, квадрат — межі, що відокремлюють світ духів — Підземний світ, світ смерті — від внутрішнього кола, що позначає межі світу живих. А зірка в центрі символізувала Світло — тобто Творця.
Благодать представляла собою наочне зображення протяжності чарівного дару: від Творця через життя в смерть, за межі вічності, в царство Володаря. Але цей символ відбивав і надію — надію людини перебувати в Світі Творця не лише протягом життя, але і після нього, в підземному світі.
Говорили, що тільки духам тих, хто за життя зробив найбільший злочин, буде після смерті відмовлено в Світі Творця. Еббі знала, що їй уготована саме ця доля. Але знала також, що в неї немає вибору.
Чаклунка склала руки на грудях.
— За кожним з вас прийде супроводжуючий. Кожного з вас прийме чарівник. Але бушує війна; будьте короткими. — Вона обвела поглядом сидячих людей. — Приймаючи прохачів, чарівники віддають борг честі тим, кому ми служимо, але будь-ласка, постарайтеся зрозуміти, що особисті потреби деколи йдуть врозріз із загальним благом. Навіть у мирний час чарівники рідко задовольняють дрібні потреби прохачів. А у воєнний час, як зараз, цього майже не буває. Прошу вас, зрозумійте, що відмова у проханні є не наслідком небажання допомогти комусь особисто, а грунтується на розумінні того, що є більш важливі і необхідні речі, які повинні бути зроблені.
Вона ще раз оглянула прохачів, але ніхто не виявив бажання встати і піти. Еббі, у всякому разі, аж ніяк не збиралася цього робити.
— Що ж, добре. Отже, двоє чарівників погодилися приділити вам час. Вони поговорять з кожним.
Чаклунка повернулася, щоб піти, але Еббі піднялася і зупинила її:
— Вибачте, пані, можна мені сказати?
Чаклунка кинула на неї холодний погляд.
— Говори.
Еббі зробила крок вперед.
— Мені необхідно бачити особисто Чарівника Першого Рангу. Чарівника Зорандера.
Чаклунка вигнула брову.
— Перший Чарівник — дуже зайнята людина.
Еббі пошукала в торбинці і дістала шийну стрічку з сукні матері. Ступивши в центр Благодаті, вона поцілувала жовто-червону вишивку стрічки.
— Я Абігайль, дочка Хельзи. В ім'я Благодаті і душі моєї матері прошу дати мені можливість побачити чарівника Зорандера. Будь-ласка. Я не заради власного капризу проробила такий довгий шлях. Від цього залежить життя багатьох людей.
Чаклунка мовчки дивилася, як Еббі прибирає стрічку назад у торбинку.
— Абігайль, дочка Хельзи, — повторила вона. Її очі зустрілися з очима Еббі. — Я передам твої слова Першому Чарівникові.
— Пані, мені б теж хотілося поговорити з Чарівником Першого Рангу.
Еббі обернулася і побачила, що стара теж встала. Встали і троє чоловіків. Старший окинув чаклунку викличним поглядом.
