Заплотний лицар (ЛП) - Мартін Джордж (читать книги полностью без сокращений бесплатно .TXT) 📗
Принц Аеріон зненацька кинувся по свого телепня, та Дунк хвицьнув його ногою у спину, зіпхнувши лицем у грязюку, а тоді вхопив за чобіт і потяг через болото. Поки він добрався до помосту, де сиділи князь і панство, Ясний Принц був наче у лайні викачаний. Дунк рвучко підняв його на ноги і струснув, мов кота, брязкаючи обладунком та обкидаючи грязюкою господаря ясенбродського разом з красною дівою.
— Ану кажи!
Аеріон Ясножар виплюнув повного рота землі з травою.
— Я відкликаю звинувачення.
XXII
Після того Дунк не міг згадати, чи він пішов з поля сам, а чи хтось його вивів. Боліло йому усюди: десь гірше, десь легше. «Чи я тепер справжній лицар?», гадав він до себе. «Переможець лицарського герцю, абощо?»
Яйк допоміг зняти поножі та ринграфа. Допомагав і Раймун, і навіть Баш-Булат. Дункові надто паморочилося у голові, щоб їх розрізняти. Руки, пальці, голоси. Майстер Баш, здається, бідкався.
— Отакої, весь обладунок побито, — казав він. — Зім’ято, подряпано, порубано. Чого я старався, питається? Кольчугу з нього мало не зрізати треба.
— Раймуне, — запитав Дунк поспіхом, хапаючись за руку друга. — Інші. Що з ними?
Це не могло чекати.
— Чи не загинув хтось?
— Чмелик, — відповів Раймун. — Убитий Донелом із Сутіндолу в першій сутичці. Другий пан Гамфрей тяжко поранений. Решта побита і скривавлена, та нічого такого. Не рахуючи тебе.
— А що вони? Обвинники?
— Пана Вилема Вильда з Королегвардії понесли з поля без тями. Я, здається, зламав братикові кілька ребер. Принаймні, сподіваюся на це.
— А що принц Даерон? — питався далі Дунк. — Чи він живий?
— Щойно пан Робин зсадив його з коня, він ліг і не ворушився. Ну, може, ще ступню зламав. Власний кінь потоптав його, поки гасав полем.
Побитий і запаморочений, Дунк усе ж відчув величезне полегшення.
— Отже, його сон не справдився. Про мертвого дракона. Якщо тільки, бува, Аеріон не врізав дуба. Він же не загинув, ні?
— Та ні, — відповів Яйк. — Ви ж його пожаліли. Хіба не пам’ятаєте?
— Мабуть, що так. — Його спогади про бій вже плуталися і ставали дедалі тьмянішими. — Однієї миті здається, ніби я п’яний, а іншої так болить, що хочеться померти.
Його вклали на спину і балакали згори, поки він витріщався у неспокійне сіре небо. Дунк вирішив, що зараз і досі ранок. «Цікаво, скільки ж часу продовжувався той бій?»
— Боги ласкаві, та ж вістря списа загнало кільця глибоко у м’ясо, — почув він слова Раймуна. — Рана загниється, якщо…
— Напоїть його гарненько та полийте рану киплячою олією, — запропонував хтось. — Так роблять маестри.
— Вином, — почувся голос із металічною луною. — Олія його вб’є, потрібне кипляче вино. Я пришлю маестра Йормвела оглянути пораненого, щойно він упорається з моїм братом.
Над ним стояв високий лицар у чорному обладунку, порубаному і пошкрябаному безліччю ударів. Принц Баелор. Кармазиновий дракон на шоломі втратив голову, обидва крила і мало не весь хвіст.
— Ваша милосте, — мовив Дунк. — Я увесь ваш. Благаю. Я хочу служити вам.
— То служіть. — Чорний лицар поклав руку на Раймунове плече, щоб втриматися. — Мені потрібні добрі воїни, пане Дункан. Державі…
Він говорив дивно: ледь розбірливо, трохи не мимрив. Може, язика прикусив.
Дунк дуже стомився, ледве не втрачав свідомість.
— Увесь ваш, — пробурмотів він ще раз.
Принц повільно покрутив головою з боку в бік.
— Пане Раймуне… мій шолом, якщо ваша ласка. Забороло… забороло тріснуло, а пальці… пальці якісь дерев’яні.
— Негайно, ваша милосте, — Раймун узявся до принцового шолома обома руками і застогнав з напруги. — Майстре Баш, прошу ласки.
Баш-Булат підтяг ближче ослінчика, з якого сідали на коня.
— Потилицю побито, ваша милість. Зім’ято вліво, забито аж у ринграфа. Добра та сталь, що втримала такий удар.
— Мабуть, це брат булавою гепнув, — глухо вимовив Баелор. — Він дужий.
Принц зіщулився.
— Якось мені… недобре, я…
— Осьдечки. — Баш підняв побитого шолома з голови. — Згляньтеся на нас, боги. О боги, божечки, що ж це діється…
Дунк побачив, як з шолома випало щось червоне та мокре. Хтось нажахано заверещав на весь голос. На тлі тьмяного сірого неба маяв високий принц у чорному обладунку з половиною черепа на плечах. Дунк бачив червону кров, бліду кістку під нею, ще щось: сіро-блакитне, пухке, неначе зіжмакане. Дивне занепокоєння пробігло обличчям Баелора Списолама, неначе хмара сонцем. Він підняв руку і торкнувся голови ззаду двома пальцями, зовсім легенько. А тоді впав.
Дунк підхопив його.
— Вставайте, — закликав він до нього, мовби до Грома на бойовищі, — підводьтеся, благаю вас.
Пізніше він і сам того не пам’ятав. А принц з землі більше не підвівся.
XXIII
Баелора з дому Таргарієн, принца Дракон-Каменя, Правицю Короля, Оборонця Держави, спадкоємця Залізного Трону Семицарства Вестеросу віддали вогню у дворі замку Ясенбрід на північному березі річки Кучерявки. Інші доми ховали мертвих у темній землі чи топили у холодному зеленому морі, але Таргарієни мали кров драконів, і їхнє земне існування закінчувалося у полум’ї.
Він був кращим лицарем свого часу. Тож багато хто казав, що принц має відійти в інший світ у повній лицарії, з мечем у руках. Та зрештою перемогла воля його ясновельможного батька. Даерон II мав миролюбну вдачу. Коли Дунк проходив мимо Баелорового каравану, принц мав на собі чорного оксамитового жупана з триголовим драконом, вигаптуваним кармазиновою ниткою на грудях. На грудях лежав важкий золотий ланцюг. При боці поклали меча принца у піхвах. Зрештою, на голову все-таки вдягли шолома — тонкого золотого шолома з відкритим заборолом, щоб усі могли бачити обличчя.
У ногах каравану біля свого статечного батька стояв на чатах Валар, молодий кронпринц. Він виглядав його нижчою, тоншою і гарнішою подобою, не маючи двічі зламаного носа, завдяки якому Баелор здавався більше схожим на людей, аніж на принців. Валар мав брунатне волосся, але крізь нього бігло яскраве срібно-золоте пасмо. Дункові воно нагадало про Аеріона, але він розумів, що порівнювати двох принців не варто. Приміром, Яйкове волосся, що вже відростало, було таке ж яскраве, як у його братів, а він, як на принца, був гарним хлопчиною.
Коли Дунк зупинився проказати незграбні співчуття, рясно пересипані подяками, принц Валар блимнув холодними синіми очима і відповів:
— Моєму батькові виповнилося тільки тридцять дев’ять років. Він мав стати великим королем, найвеличнішим з часів Аегона Дракона. За віщо боги забрали його і залишили вас?
Він похитав головою.
— Йдіть геть, пане Дункане. Забирайтеся.
Без жодного слова Дунк вийшов геть із замку і пошкутильгав до табору біля зеленого ставка. Він не мав що відповісти Валарові. Не мав він відповіді й на ті питання, які сам собі ставив. Маестри та кипляче вино зробили свою справу: рана зцілювалася добре, хоча й мала залишити глибокого товстого рубця між лівою пахвою та соском. Дунк не міг дивитися на рану, не згадуючи Баелора. «Він урятував мене двічі: власною зброєю на бойовищі та власним наказом після нього, коли стояв уже мертвий. Світ з’їхав з глузду, якщо великий принц гине, щоб міг жити заплотний лицар.»
Дунк сів під в’язом і витріщився на свою ногу.
XXIV
Коли надвечір до табору з’явилися четверо стражників у королівській ліберії, Дунк вирішив, що це таки прийшла його смерть. Заслабкий і надто виснажений, аби хапатися за меча, він сидів спиною до в’яза і чекав.
— Наш принц просить ласки перемовитися наодинці.
— Це котрий принц? — сторожко запитав Дунк.
— Оцей принц, — буркнув похмурий голос, перш ніж начальник варти устиг відповісти. З-за в’язу вийшов Маекар Таргарієн.
Дунк повільно зіп’явся на ноги. Чого йому треба цього разу?
Маекар майнув рукою, і сторожа зникла так само раптово, як з’явилася. Принц довго розглядав Дунка, по тому відійшов до ставка і втупився у своє віддзеркалення.
