Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (читаем книги онлайн txt) 📗
Раптом Ерагон почув, як грюкнули двері. Він обернувся й побачив, що здалеку до них наближається Арія. Ельфійка вивчала фреску з тим самим кам'яним виразом обличчя, з яким вона стояла перед радою старійшин. Утім, Ерагон відчував, що деякі сцени їй явно не подобаються.
— Грімстборите! — привіталася вона.
— Аріє! — вклонився у відповідь священик.
— Ти знайомиш Ерагона з вашою міфологією? — кивнула на фреску ельфійка.
— Треба знати історію тієї спільноти, до якої належиш, — усміхнувся Ганел, маючи на увазі нещодавнє прилучення Ерагона до народу гномів.
— Але ж знати не означає вірити, чи не так? — заперечила Арія. — До того ж, коли така історія вигідна самим історикам.
— Хіба ти заперечуєш наявність тих жертв, які приносить мій клан задля добробуту інших народів? — підвищив голос співрозмовник.
— Я нічого не заперечую, — скривилась ельфійка. — Мене тільки цікавить те, наскільки б виріс той добробут, якби всі ваші багатства розподілити між людьми, а не ховати їх по закутах та закапелках задля власної вигоди.
— Та годі вже! — стиснув кулаки гном, багряніючи від люті. — Не забувай, що без нашого врожаю всі ви приречені на голод, а річки й озера розлилися б без наших загат! Тільки наші молитви рятують цей світ від занепаду! Якби не Хельзвог, де б ви були…
Ерагон не дуже розумів сенс цієї несподіваної суперечки. Він не второпав критики Арії, якою вона нищила Дургрімст Квон. Утім, юнак зрозумів, що вона глузує з їхніх богів, ставлячи під сумнів розумові здібності гномів та ще й кепкуючи з їхньої історії.
— Ось у цьому й полягає різниця між нами, Грімстборите, — вислухавши священика, мовила Арія. — Ти гадаєш, що віриш у праведні речі, але не можеш довести їхню праведність. Навряд чи коли-небудь ми дійдемо згоди.
Повернувшись до Ерагона, ельфійка мовила:
— Аз Свелдн рак Анхайн настроїли мешканців Тарнага проти тебе. Ундин вважає — і я з ним згодна, — що до від'їзду тобі краще уникати прогулянок.
Вислухавши Арію, хлопець трохи розгубився. Він хотів іще подивитися Сельбедейл, але за таких умов його місце було поруч із Сапфірою. Ерагон уклонився Ганелу, а заодно й вибачився.
— Ти не повинен вибачатися, Убивце Смерка, — сказав той, глянувши на Арію, — роби те, що мусиш, і нехай тебе береже Гунтера.
Ерагон з Арією залишили храм і під вартою швиденько проскочили містом. Минаючи вулиці, Ерагон чув вигуки розлюченої юрби з нижнього ярусу. Із сусіднього даху полетів камінь, а звідкись здалеку потягло димом.
Діставшись бенкетної зали, Ерагон поквапився до своєї кімнати. Там він накинув на себе кольчугу, пристебнув обладунки до гомілки й нарукавники до передпліччя, а також натягнув шкіряну шапку, потім кольчужну, а далі й шолом, не забувши про щит. Юнак узяв свій наплічник і дорожні торби й помчав до внутрішнього двору, де перебувала Сапфіра.
— Тарнаг гуде, як розворушений мурашник, — зауважив дракон.
— Будемо сподіватися, що вони не кусаються, — відповів Ерагон.
Незабаром до них приєдналася й Арія, а разом з нею гурт із п'ятдесятьох озброєних гномів, які вишикувалися посеред двору. Вояки незворушно чекали, перемовляючись низькими голосами та з тривогою стежачи за брамою.
— Вони бояться, — пояснила Арія, — що юрба перешкодить нашому просуванню до річки.
— Сапфіра завжди може винести нас звідси, — сплюнув Ерагон.
— І твого коня також? — уїдливо перепитала ельфійка. — А як бути з вояками Ундина? Ні, якщо вже нас зупиняють, то ми мусимо зачекати, поки натовп трохи заспокоїться. — Вона пильно глянула в надвечірнє небо. — Шкода, що тобі доведеться розчарувати гномів, але це неминуче, — мовила вона стиха до хлопця. — У кланах завжди панує розбрат, і це тішить одних, але дратує інших.
— Уже зараз я шкодую про те, що дав згоду Ротгарові, — зізнався Ерагон.
— Не картай себе. Як і Насуада, я гадаю, що ти зробив єдино можливий вибір. Тебе важко звинуватити. Загалом, провина, якщо вона й була, насамперед лежить на Ротгарові, який зробив тобі таку пропозицію. Він мусив передбачити її наслідки.
На кілька хвилин запала тиша. Півдюжини гномів марширували внутрішнім двором, розминаючи ноги.
— Ти маєш рідних у Ду Вельденвардені? — спитав Ерагон.
— Нікого з тих, кому я близька, — трохи помовчавши, відповіла ельфійка.
— Чому так? — схилив голову хлопець.
— їм не сподобалося моє бажання стати речницею королеви, — знехотя пояснила Арія. — Коли ж я проігнорувала їхні застороги й зробила татуювання на плечі, що означало відданість расі, то моя родина взагалі зреклася мене.
— Але ж це було сімдесят років тому, — заперечив Ерагон.
Арія відвела погляд, ховаючи обличчя за пасмом волосся. Подумки хлопець спробував уявити, як це — бути вигнаним з родини й приреченим на життя серед двох чужих тобі рас. «Не дивно, що вона така мовчазна», — подумав він і знову спитав:
— А чи існують ще ельфи за межами Ду Вельденвардена?
— Нас утрьох відрядили з Елесмери, — стиха мовила Арія. — Фаолін і Гленвін завжди подорожували зі мною, коли ми перевозили яйце Сапфіри з Ду Вельденвардена до Тронжхейма. Та після нападу Смерка я залишилася сама.
— А якими вони були? — не вгавав Ерагон.
— Вони були шляхетними воїнами, — з гордістю відповіла ельфійка. — Гленвін любив подумки розмовляти з птахами. Він міг годинами стовбичити в лісі, оточений пташиною зграєю, і наслухати їхні співи. Після цього він іноді наспівував нам ті мелодії.
— А Фаолін? — знову озвався юнак.
Цього разу Арія не схотіла відповідати, лише міцніше стисла свій лук. Не здаючись, Ерагон вирішив вибрати іншу тему.
— Чому ти так не любиш Ганела? — запитав він невинно.
Ельфійка різко обернулась, торкнувшись пальцем його щоки, так, що Ерагон аж здригнувся від несподіванки.
— Про це, — сказала вона, — ми поговоримо іншим разом.
Ельфійка встала й подалась геть.
Спантеличений Ерагон довго дивився їй услід.
— Нічого не розумію, — сказав він, прилігши на живіт Сапфіри. Та задоволено форкнула у відповідь, потім згорнулася довкруж свого господаря калачиком й одразу заснула.
Довкола вже сутеніло, тож Ерагон намагався не заснути. Він дістав намисто Ганела й перевірив його кілька разів за допомогою магії, але виявив лише захисне закляття священика. Зітхнувши, юнак знову почепив оберіг на шию, сховав його під туніку й, накрившись щитом, налаштувався на безсонну ніч.
З першим променем сонця Ерагон розбудив Сапфіру. Гноми вже прокинулися й ретельно обгортали свою зброю ганчір'ям, щоб без зайвих перешкод і галасу вибратися з Тарнага. Ундин навіть звелів Ерагонові обмотати ганчірками Сапфірині пазурі й копита Сніговія.
Коли все було готове, вождь гномів та його вояки згуртувалися довкола Ерагона й Сапфіри з Арією. Браму обережно відчинили — жодного звуку не видали змащені мастилом петлі — і подорожні вирушили в путь.
Тарнаг видавався безлюдним. Вулиці міста були порожні. Мешканці спали у своїх будинках і бачили сни. Декілька гномів, з якими наші мандрівники зіткнулися дорогою, мовчки зиркнули на них і з острахом відійшли вбік.
Біля воріт кожного ярусу охорона мовчки дозволяла їм проходити. Незабаром утікачі залишили місто позаду й почали просуватися спорожнілими полями в передмісті Тарнага. Проминувши їх, вони наблизились до кам'яної пристані, де на них очікували прив'язані там два плоти. Троє гномів сиділи навпочіпки на одному з них, а четверо — на другому. Усі вони підвелися, побачивши прибульців на чолі з Ундином.
Ерагон швидко допоміг гномам зійти на землю й зав'язав очі Сніговію, потім потягнув його на другий пліт, де опустив на коліна й міцно прив'язав. Тим часом Сапфіра зісковзнула з причалу в озеро й заходилася плавати вздовж берега.
Ундин узяв Ерагона за руку.
— Тут ми маємо розпрощатися, — сказав він. — З тобою підуть мої найкращі люди. Вони супроводжуватимуть тебе аж до Ду Вельденвардена.
Ерагон спробував було подякувати, та Ундин тільки похитав головою.
