Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (читаем книги онлайн txt) 📗
— А як щодо кущів ожини? — озвався Дармен. — Ми могли б накидати їх на стовбури. Тоді ніхто б не продерся крізь сплетіння колючої лози.
— Це чудова ідея, — усміхнувся хлопець. — А ще запрягайте коней, щоб перетягати дерева до селища.
Підбадьорені чоловіки побігли за сокирами та за пилками. Роран залишив біля себе тільки Дармена:
— Перевір, щоб на стовбурах залишалися сучки, інакше не спрацює.
— А ти не йдеш?
— Вибачай, я буду працювати на іншій лінії захисту, — кинув Роран і помчав до будинку Квимбі, де Бірджит квапливо забивала дошками вікна.
— Чого тобі? — вимахуючи молотком, спитала вона.
Роран нашвидку пояснив їй план з деревами.
— Я хочу вирити рів за тією загорожею зі стовбурів, щоб зупинити кожного, хто спробує проскочити. Ми б іще могли встановити загострені стовбури й на дні…
— То що тобі треба? — урвала його жінка.
— Я хотів, щоб ти організувала жінок і дітей рити той рів, — сказав Роран. — У мене повно роботи, тож сам я не встигну зібрати людей… Дуже тебе прошу.
— А чому ти просиш саме мене? — похмуро озвалася Бірджит.
— Тому, що ти ненавидиш разаків і зробиш усе, щоб їх зупинити, — твердо мовив юнак.
— Ну що ж, твоя правда, — прошепотіла жінка, а потім жваво ляснула в долоні. — Гаразд, я зроблю, як ти хочеш. Але я ніколи не забуду, Роране, сине Герроу, що саме ти причетний до смерті мого чоловіка.
І вона пішла, перш ніж Роран зміг щось відповісти.
Роран сприйняв ворожість Бірджит з розумінням, адже цього й слід було чекати, беручи до уваги її втрату. Йому ще пощастило, що вона не стала мститися… Відігнавши сумні думки, хлопець помчав на околицю міста, де пролягав головний шлях до Карвахола. Це була найслабша ділянка захисту, яку слід було хоч якось зміцнити. «Не можна дозволити разакам знову прорватися крізь загорожу», — міркував собі Роран.
По дорозі юнак гукнув Бальдора, і вони вдвох заходилися рити траншею через дорогу.
— Мені незабаром треба буде йти, — попередив Бальдор, вимахуючи мотикою. — Я потрібен батькові в кузні.
Роран ствердно мугикнув, не підводячи голови. Під час роботи він знову повернувся думками до сцени вбивства вояків. Стримуючи нудоту, юнак випростався й роззирнувся довкруж. Люди повсюди поралися довкола загорож, мов мурахи.
Після того як Бальдор пішов, Роран самотужки завершив роботу й подався до майстерні Фіска. З дозволу теслі він узяв п'ять колод і кіньми потягнув їх до головного шляху. Там установив їх вертикально у вириту траншею, аби перешкодити ворогові увійти до міста.
Коли хлопець утоптував землю довкола колод, примчав Дармен.
— Дерева ми вже зрубали, — повідомив він. — Зараз їх укладають на місці.
Роран приєднався до нього, і вони обидва рушили на північну околицю Карвахола, де дюжина кремезних чоловіків поралися із чотирма зрубаними соснами.
— Одні шукають потрібні дерева, — пояснив Дармен, — а інші, здається, раді вирубати половину лісу, аби тільки допомогти.
— Нехай рубають, — відгукнувся Роран. — Ми використаємо все.
Дармен показав на купу ожинового гілляччя, що лежало на краю Кісельтового поля.
— Я зрізав його вздовж Анори. Бери, скільки тобі треба. Я збираюся нарізати ще.
Роран подякував і повернувся до східної сторони Карвахола, де гурт жінок, дітей і чоловіків рили захисний рів. Він підійшов до них і побачив Бірджит, яка роздавала накази, наче який генерал, подаючи воду тим, хто хотів пити. Траншея була вже футів п'ять завширшки й футів зо два вглиб.
— Я вражений! — тільки й сказав юнак до працьовитої жінки.
— Від самого початку ми зорали ґрунт, — відкинула вона пасмо волосся, навіть не глянувши на Рорана. — Після цього копати стало куди легше.
— А в тебе не знайдеться лопати для мене? — спитав Роран.
Бірджит вказала на купу інструментів в іншому кінці траншеї. Йдучи по лопату, Роран помітив мідний блиск Катріниного волосся серед зігнутих постатей. Поруч із нею врізався із шаленим завзяттям в м'який ґрунт Слоун, ніби намагаючись зазирнути кудись під землю. Вигляд він мав просто жахливий: вирячені очі, вишкірений у лютій гримасі рот… Роран аж здригнувся, дивлячись на нього, й поквапився якомога швидше проминути різника, аби не зустрітися з ним поглядом. Він схопив лопату й негайно увігнав її в ґрунт, аби забутися в роботі й не згадувати страшне минуле.
Працювали весь день без перепочинку. Рів усе довшав і глибшав, аж поки не сягнув берегів річки Анори. Вирита земля була навалена на внутрішній край траншеї для того, щоб ворогові було несила перестрибнути через неї. Ну й, звісно ж, для того, щоб важче було вибиратися з рову.
Захисна стіна зі стовбурів була завершена аж після полудня. Роран кинув рити землю, щоб допомогти загострити гілки, які зв'язували й закидали поверх огорожі. Час від часу людям доводилося відтягувати колоди, аби дати змогу загнати худобу до укріпленого Карвахола.
До вечора захисні споруди зміцнили, хоч роботи залишалося ще багато. І все одно Роран був задоволений зробленим. Він присів на землю, жадібно жуючи кусень хліба й час від часу стомлено поглядаючи на зірки. Раптом хтось поклав йому руку на плече. Це був Альбрич. Він тицьнув юнакові щита, зробленого з дощок, і списа завдовжки із шість футів. Роран прийняв саморобну зброю із вдячністю, і Альбрич подався далі, роздаючи списи й щити всім, хто траплявся йому на шляху.
Роран підвівся, підняв свій молот і рушив до головного шляху, де вели спостереження Бальдор та ще двоє чоловіків.
— Розбуди мене, коли захочеш спочити, — сказав Роран і влігся на м'яку траву під сусіднім будинком. Він поклав свою зброю так, щоб відшукати її в темряві, а потім заплющив очі, очікуючи сну.
— Роране, — почулося неподалік.
— Катріно? — рвучко підхопився хлопець, мружачи очі від яскравого світла ліхтаря, що його тримала в руках дівчина. — Що ти тут робиш?
— Я хотіла бачити тебе, — вона взяла Рорана за руку й потягла на ґанок подалі від чужих очей. Там вона обняла хлопця й ніжно поцілувала, але той був надто стомлений, щоб відповідати на її ніжність.
— Щось не так, Роране? — відсунулась від нього дівчина.
— Щось не так? — сумно всміхнувся він. — Усе на світі не так! Увесь світ перехнябився, наче картинна рама, яку гепнули молотом! А ще зі мною все не так, Катріно! Коли я хочу заснути, то бачу тих убитих вояків… Убитих мною, розумієш? Я постійно бачу їхні очі, розкриті роти, і це… жахливо!
Роран замовк. Гарячі сльози покотилися по його щоках.
Катріна як могла заспокоювала хлопця, а той плакав. Він оплакував Герроу й Ерагона, Пара й Квимбі та інших загиблих, він оплакував себе, оплакував долю Карвахола… Він гірко схлипував, поки тяжкі спогади не відступили, залишивши його геть спустошеним і безсилим.
Зітхнувши, Роран глянув на Катріну й помітив сльози на її очах. Він ніжно витер їх. Вони були схожі на діаманти вночі.
— Катріно, кохання моє, — несподівано мовив юнак. — Я нічого не можу дати тобі, окрім своєї любові. Утім, я спитаю тебе… Чи ти вийдеш за мене?
У тьмяному світлі ліхтаря він побачив радісний подив на обличчі дівчини. Катріна знітилася й замислилась. Чи вірно робить Роран, звіряючись їй, чи вільно приймати його звіряння без батьківської згоди? Але юнакові, здається, було все одно. Йому найбільше важило те, чи проживуть вони з Катріною все життя разом.
— Так, Роране, я вийду за тебе, — відповіла дівчина.
ПІД ВЕЧІРНІМ НЕБОМ
Тієї ж ночі на Карвахол ринула страшенна злива.
Важкі сірі хмари поволі обсіли Паланкарську долину, притискаючи місто до гір своїми чіпкими ватяними лапами й сповнюючи повітря холодним туманом. Роран спостерігав, як потоки води обрушуються на дерева, збиваючи на їхніх кронах піну, забризкуючи брудом рів довкола Карвахола й шкрябаючи по солом'яних стріхах залізними пальцями негоди.
До ранку буря стихла, хоч дрібний дощ усе ще сіявся крізь туман. Хлопець швидко змок, заступивши на спостережний пункт на барикаді біля головного шляху. Він присів навпочіпки, обтрусив одяг, потім натягнув каптур на голову й спробував не звертати уваги на холод.
