Хто ти? (1963) - Бердник Олесь Павлович (читать книги без сокращений .txt) 📗
Микола мовчав. Сидів непорушний, закляклий, все ще обнімаючи долонями живіт дружини, мов хотів захистити ненароджене дитя від жорстокої грядущої навали…
ПІСНЯ І СНАРЯД
— Як прізвище?
— Микола Горенко.
— Професія?
— Композитор. Працював у Зеленьках…
— Я знаю… Був на вашому концерті в районі. Здорово…
Воєнком підвів змучене обличчя, позіхнув, потер червоні від безсоння очі.
— Так що ж з вами робити? Направлю в тил. Там подумають, де вас використати… по спеціальності…
— Товаришу майор, — схвильовано сказав Микола. — Тепер не до пісні… Я прошу послати мене в діючу армію…
Воєнком сумно всміхнувся, помовчав. Підвівся з табуретки, підійшов до вікна. Там, на подвір’ї воєнкомату простяглася довга черга. Все добровольці. Юнаки і дівчата. Сколихнулась юнь, ніби єдина душа. Без страху, без сумніву йде в огонь…
Він зупинився біля Горенка, дружньо поклав руку на плече.
— Я розумію вас. Хай буде так. Все одно ви підете за велінням серця…
— Спасибі вам!
— Щасливо. Тільки в основному з вами я не згоден…
— В чому, товаришу майор? — здивувався Микола.
— Щодо пісні… В найстрашніші дні наш народ не покидав її. Згадайте історію. Так і тепер. Подумайте… Може, інколи пісня буде потрібніше від снарядів… Чуєте, Горенко?..
Заплакана мати збирала Миколу в дорогу. Втираючи сльози, говорила:
— Сон мені недобрий снився, синку… Проти Оленки нашої. Серце мені віщує погане… Ніби летять над Дніпром літаки німецькі. Так низько, повільно. І бачу я, що люди в них страшні, похмурі, якісь не наші. Вони визирають з віконець, заглядають в хати. Коли тут Оленка… стоїть у вінку, в білому платтячку. Літак зупиняється коло неї… Гульк — якийсь офіцер-німець з’явився поблизу. Ходить, паличкою торкається Оленки, сміється: «Який хороший дівчинка… і який поганий капелюх…» Це він так на вінок. Потім розгнівався і зірвав вінок з голови. А далі… пожежа, вибухи якісь…
— Що сон, — похмуро озвався дід Василь, ніби прокидаючись з важкої задуми. — Дійсність страшніша буде від кошмару. Допустили чорта, не задушили в зародку. Тепер він погуляє по світу…
Микола мовчав. Оленка теж не промовила й слова. Що можна було сказати? Руйнувалися мрії, невідомий ураган налетів, зім’яв нещадно найсвятіші помисли, плани. Широкі обрії думки впали, потьмяніли, звузилися до одного моменту.
Бути чи не бути? Рух зупинився, люди повисли над прірвою долі, завмерли в неймовірному напруженні…
Дід Василь обняв онука, поцілував у чоло. Дивився в темно-сірі очі, ніби хотів проникнути за них в невідому глибину, де пульсувала жива, невмируща думка. Тихо мовив:
— Щасти тобі, синку… Іди. Не оглядайся назад. Пам’ятай завжди дише одне — справжня людина вмирає в дорозі…
Мати благословила сина, припала до його грудей, заридала. Ніби віщувало материнське серце, що не побачить вона вже свого єдиного сина. Він гладив її сиве волосся, не втішав. Що можна було сказати матері? Кожне слово було б пустим, непотрібним, банальним. Він з болем дивився на її змучене, покарбоване життям обличчя, в її вицвілі, та все ж прекрасні очі, і почуття великої невимовної ніжності вирували в його душі.
Ненько, мученице моя! Як сказати тобі про мою безмежну любов до тебе, про ту гіркоту в душі, що її викликає доля твоя? Завжди мовчазна, завжди в цілоденній праці, завжди в стремлінні віддати комусь частину свого безконечного серця, своєї любові… Ти ніколи не думала про себе, не нарікала на долю, не замислюючись, ніч і день йшла на жертву ближнім своїм, навіть не сподіваючись на вдячність. Чим відповім тобі? Коли?
Оленка проводила далеко за село. За підводами слалася курява. Спереду весело вигравала гармонь, п’яні хлопці під лемент жінок і матерів вибивали гопака на шляху. Немилосердно пекло сонце, і над буйними житами шалено видзвонювали свою пісню жайворони.
Микола і Оленка затрималися, пропускаючи односельчан вперед.
До них підійшов Сергій, як завжди, веселий, променистий. Він плеснув Миколу по плечу, бадьоро гукнув:
— Чого носи повішали? Розіб’ємо гадів — вернемось назад. Чи ти сумніваєшся в цьому? Оленонько! Бажаю вам великого щастя!
Вона палко обняла його, поцілувала.
— Повертайся… з перемогою, Сергію…
Він засміявся, жартівливо приклав руку до грудей:
— Ну, Миколо, після такого поцілунку і вмирати не страшно!
Побіг наперед, залишаючи їх наодинці.
Очі Оленки сповнилися сльозами. В них передчуття біди, туга і тривога. Микола взяв у долоні Гі личко, ніби найбільшу святиню, з мукою заглянув у ясні очі. Глухо сказав:
— Оленко… Образ твій понесу в серці. Назавжди… В бій і на смерть. Чуєш, кохана?..
— Чую, Миколо, — пересохлими вустами шепотіла дружина.
— Пам’ятай клятву крові…
— Пам’ятаю, милий…
Останні обійми. Останні важкі зітхання. Микола одступив крок, на блідому схудлому обличчі востаннє для неї спалахнули його очі — відблиск душі.
— Бережи дитя, Оленко… То надія наша… і любов…
Вона вже не може сказати й слова. Німо дивиться вслід коханому, не витирає сліз. Підводи йдуть далі і далі, ховаються за посадкою… і люди біля них… вже не відрізниш Миколу, який доганяє товаришів…
А Оленка ще довго стояла, мов придорожня верба, сповнена тугою, сумом і якоюсь незрозумілою, ледь відчутною вірою…
РОЗЛУКА
Нещастя прийшло негадано. Впало, як грім з неба.
Німецькі штурмовики бомбили баржі на Дніпрі. Дві бомби впали на Зеленьки. Рядом з хатою Горенків зметнувся в повітря стовп води і вогню, захурчали, засвистіли в усі боки осколки. Оленка була в хаті. Коли вона, холодіючи від жаху, вискочила на ґанок, гуркіт літаків уже затих. Над селом котився лемент жінок. Горіла якась хата. Високий стовп диму стояв над колгоспним подвір’ям.
— Оленко, — почувся голос діда.
Вона озирнулася. На городі стояв дід Василь. Плечі його важко схилилися вниз, ніби тримали страшний тягар. Оленка метнулася до нього, слабо зойкнула. Між рядами огірків лежала горілиць мати Миколи. Полотняна сорочка на грудях була закривавлена, суха рука судорожно стискала сапу. А очі… ясні очі тихо всміхалися Оленці. Щось шепотіли вуста, печально здригаючись.
Оленка впала на коліна, цілувала її руки, ридала.
— Що ж це таке?.. Дідусю… треба лікаря… Боже мій… що це таке?..
— Не треба, — шепотіла мати. — Я вмираю… Ніщо не поможе… Їдь, дочко… Збережи онука… Чуєш…
Вона хотіла підвести руку, щоб перехрестити Оленку, та сили покинули її. Шелестіли останні слова, як степовий легіт:
— Я молитимуся за вас матері божій… щоб з’єднала вас… Чуєш, Оленко… Їдь на схід… дитину збережи… Не згадуйте лихом, діти мої… Прощайте, тату…
Вперше в житті бачила Оленка, як тяжко ридав дід Василь. Все тіло його тряслось в судорогах, а в грудях щось клекотіло, стогнало, ніби многостраждальна душа хотіла вирватися з немічного тіла, щоб полинути за дочкою своєю…
Схоронили її на цвинтарі, під гіллястим кущем шипшини. Поставили маленький дерев’яний хрест. Оленка і дід Василь стояли рядом на колінах, розгладжували долонями дернину, ніби крізь землю приймали від покійної останнє тепло її душі…
А на другий день Оленка готувалася до виїзду. Пакувала чемодан, зав’язувала клунок з припасами для майбутньої дитини. Дід сидів під іконами — худий, почорнілий. Він так схуд, що здавалося, в сіряку нема тіла. Ніби хтось, жартуючи, вткнув вусату голову в одежину та жилаві руки в рукава. Тільки вічний вогонь, що палив його душу, інколи світився з-під брів.
Газети несли страшні вісті. Ворожа повінь невпинно просувалася на схід. Україна горіла в огні нищівної війни. Мільйони людей відкочувались в глиб країни. Майбутнє було закрите запоною страху і невпевненості. Тільки віра в правду, тільки вічна любов до рідної землі давала наснагу…
— Дідусю! Невже це кінець? Де та сила, що зупинить їх? Скажіть мені, що це?.. Я сплю, чи все діється насправді? Ми ж думали, що ворог кроку не ступить по нашій землі… Дідусю? Як же це? Наша ідея, наша влада… невже загине?..
