Хто ти? (1963) - Бердник Олесь Павлович (читать книги без сокращений .txt) 📗
— Схаменися, дочко… Ти від горя втратила ясність думки… Хіба може ідея наша загинути, хіба може вмерти ідея людяності, братства, любові?.. Вона ж народилася в народі, вирощена ним… і вбити її можна тільки з народом… А народ же безсмертний… хіба ти не знаєш цього? Фашисти згинуть, як зловредний лишай… як піна під сонцем, згадаєш моє слово… Жаль тільки болю, страждання людей… Ну та хай… Те, що зростає в болях і муках, довго житиме… буде міцним… Хай, дочко… Іди. Зціпи зуби, в кулак серце — і йди… Я буду ждати вас… Тебе й Миколу. А вмру — прийди на могилу. Я й звідти обізвуся до вас… і благословлю дітей ваших. Іди, доню… Прощай…
НА ПЕРЕПРАВІ
Після короткої підготовки взвод, в якому був Микола, перекинули до Дніпра. Машини йшли лісом, виючи на піщаній дорозі. Фари були погашені. Боялися повітряного нападу.
Тісно притиснувшись один до одного, сиділи в кузові молоді солдати. Мовчали. Здалека линула глуха канонада, небо спалахувало багровим вогнем.
Микола вдивлявся в пітьму, жадібно вдихав знайомий запах рідних лісів. Десь недалеко праворуч — лежало село Зеленьки. Чи живі-здорові його рідні? Жодного листа не одержав Микола од них… Тільки в короткому сні йому часто привиджувалась Оленка, заплакана мати… Вони йшли тінями серед океану вогню, серед імли — і мовчали, дивлячись страдницькими очима на Миколу. І ці видіння ще гірше ятрили його душу, непокоїли серце…
Машини зупинилися на піщаній косі. Спереду блищала вода. На тлі далекої заграви бовваніли правобережні кручі. Там зловісно ворушилися, звивалися в нічній імлі язики полум’я.
Почулася команда. Солдати вискакували з машин, лаштувалися в колону. Мовчазно рушили до переправи.
А по переправі йшли нескінченним потоком запилені, закривавлені бійці. Суворі, злі. Йшли прямо з бою, обпалені вогнем контратак. Відчувалося, що фронт уже недалеко, що він невмолимо накочується на тіло України, поглинає його, ніби міфічна потвора…
Серед переправи почулися крики: «Тривога!» З-за темної кручі з пронизливим виттям виринуло кілька штурмовиків. Заторохтіли кулемети. З прокляттям і стогоном впало в Дніпро кілька бійців. Лавина відступаючих ощетинилася гвинтівками, автоматами. Назустріч напасникам гримнули густі залпи. Один штурмовик спалахнув, під злорадні крики тисяч людей потягнув чорний хвіст донизу, гримнувся в воду. Стовп пари знявся на тому місці.
І знову заворушилася нескінченна колона, рушила на схід.
На правобережжі, біля переправи, Миколу зупинили. Високий, худий, мов жердина, сержант схопив його за руку, сильно потряс. Почувся знайомий голос:
— Здоров, бра! Звідки ти? Куди?
Микола впізнав Нетребу. Секретар був у почорнілій гімнастьорці, в розхристаній шинелі, з автоматом. Він дивився на Миколу темними, глибоко запалими очима, смикав за рукав шинелі, не вгаваючи, запитував:
— Давно з дому? Що чути? Листи одержував? Де жінка?
Микола одтягнув Нетребу вбік, щоб не заважати іншим, схвильовано відповів:
— Жодного листа, друже… Як у воду впали. Зовсім рядом — а не довідаєшся. Наш взвод кидають на захист переправи. Сьогодні вночі займаємо оборону. А ти?
— Був у боях. Поранений. Дрібниці. Заживе на ходу. Злий я, Миколо. Ой як злий. Хаос. Нерозбериха. Скільки горя. А все через сліпоту. Провал за провалом. Хвастали. Кричали. А насправді — що? Груди проти танків. Злочин…
— Невже ти думаєш, що це катастрофа?
— Нічого не думаю. Дурниці. Все перемелемо. Тільки жертви. Непотрібні. Страшні. Багато горя. Та все пройде. Пройде, Миколо. І дурість пройде. Дивись — горять жита. Ідіотський наказ. Ворогу не залишать. А люди залишаються. Всіх не забереш на схід. Навіщо ж палити хліб. Будемо ж повертатися… Довгий шлях, Миколо… Та все одно вір. Прийде мир. Буде ясний день. І комунізм буде, Миколо.
— Я вірю, друже… Соромно було б нам впиратися носом в сьогоднішній день, пережовувати лихо, що оточує нас, і не бачити грядущого. Тільки тіло інколи не витримує… Які нелюдські муки!
— Нічого! — потряс Миколі руку Нетреба. — Душі наші витримають. Така епоха. Стальна. Все винесемо. Я йду. Прощай.
— Прощай, друже… Якщо зустрінеш коли-небудь Оленку…
— Не валяй дурня. Будеш живий. Сам зустрінеш. А побачу я — передам. Що любиш, що вірний… Головне — віра, Миколо! Чуєш — віра. Хмари на небі. Не видно зірок. А вони все-таки є. Хмари не вічні… Чуєш?
— Чую, друже, — беззвучно повторив Микола, дивлячись вслід Нетребі. — Хмари не вічні… Зірка не згасне…
Мелодія восьма
СМЕРТЬ І НАРОДЖЕННЯ
НІЧ ПЕРЕД БОЄМ
Взвод розмістили в невеликому сільському клубі на дніпровській кручі. Втомлені бійці поснули прямо на підлозі — хто в залі, хто на сцені. Незабаром — у бій, займати місця в окопах за селом. З-за обрію котилася вогняна смуга фронту, дрижала земля, темні хмари рябіли перехрещенням трасуючих куль, далеких спалахів снарядів.
А Миколі не спалося. Він стояв на кручі, дивився в морок дніпровської долини. Ні вогника, ні звуку. Ніби вимерли всі. Десь там Зеленьки… Оленка, мати, дід Василь… Чи, може, й їх вже нема? Може, залишився суцільний морок, приречені солдати та вогняний хаос…
Намагався відігнати пекучі думки. Заплющивши очі, згадував ясне минуле. В свідомості промайнули роки навчання, веселий вир людей на Хрещатику, неосяжні масиви жита. І очі… сині очі Оленки. Їхня неймовірна любов… Тугий живіт, а в ньому удари нового життя! Невже це було? І навіки минуло, як міраж, як дивний дитячий сон, що ніколи не здійснюється?..
Ранком він піде в бій… разом з товаришами. З друзями, яких він майже не знає. Люди з усіх усюд… з різними долями, з різними поглядами на життя… Вони зібрані разом гігантським вихором історії, щоб умирати, захищаючи щось… Що саме?
Згадалася легенда, що її розповів дід Василь. Легенда про істину! Там великий смисл життя і пошуків. Стремління до світла, до великої правди. Вмерти в дорозі до великої мети. І він умре так само — разом з цими незнайомими бійцями. Умре, щоб згусточок життя, який пульсує в лоні Оленки, не згинув. Щоб виріс в справжню людину. Хто буде? Син чи дочка? Мороз остраху прокотився поза спиною Миколи. Не буде нікого, якщо чорна повінь заллє рідну землю.
Ясно, ніби наяву, свідомість намалювала жахливу картину, йдуть, крешучи іскри з бруку, ковані ворожі чоботи, а рядом з ними — посиніле тільце дитини з мертвими, широко розплющеними очима.
Микола ледве не закричав від душевного болю. Ні, ні! Нізащо! Краще всім померти в чесному бою; ніж допустити таке. Він пригадав сумні, докірливі погляди жінок, похмурі обличчя чоловіків, дітей, які залишали рідні місця, відходили на схід.
Це ж не шахова гра, не везіння чи підступ долі. Це на всесвітній арені зіткнулися в смертельному двобої сили світла і темряви. Хто переможе? Піде людство до нових висот, до братерства і людяності чи знову відкотиться на тисячоліття назад, в морок дикунства і людиноненависництва?..
Біля клубу загомоніли, заблищали вогники цигарок. Миколині думки сполохалися, впали. Він зітхнув, похитав головою, ніби скидаючи з неї обридлий тягар. Треба відпочити, не думати. Скоро бій — і в ньому зустріч з ворогом. Обличчя до обличчя! Серце проти серця! Треба бути сильним і зібраним.
Він підійшов до дверей клубу. В боковій кімнатці вусатий сержант з їхнього взводу видавав гвинтівки селянам. Біля каганця, зробленого з гільзи, сидів літній чоловік з шрамом на щоці. Він приглядався до людей, що тінями виходили з темряви до мерехтливого кола світла, щось записував на клаптику паперу.
Микола уважно поглянув на чоловіка з шрамом. Це місцевий агроном. Він все життя вивчав землю, засівав її зерном, збирав урожай. Кохав її, як матір, як любу дружину, як дитя. Він мовчазний, як і земля… такий же вірний, як вона, такий же спокійний, впевнений в собі. Саме впевнений… Ніби й нема страшної небезпеки, чужої навали. Він готував раніше сівалки і культиватори для полів, а тепер виводить свою бригаду, свій дружний народ на інше поле, для іншого посіву…
