Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗

Яків збирався уже зачинити Ворота, і тим самим відмежувати від себе похмуру ніч і прикрий світанок, коли око його помітило біля великого каменя під порогом якийсь зблиск. Він змок і змерз, але затримався ще на мить. Нахилився й побачив довгу сіру мотузку на землі. То був вуж, якому, напевно, дощ залив нору і він не міг вибратися з болота, щоби відповзти в сухіше місце. Краплі дощу завдавали йому болю й через те бідолашний геть втратив волю до життя. Здавалось, вуж був мертвий, але, коли Яків підняв його, спробував випручатися.

— От і добре! — зрадів Яків. — Зараз ми тебе відігріємо…

Він хутко поклав вужа до кишені, прикривши її рукою, щоб на бідолаху не впало більше жодної краплини дощу, й поквапився до хати. Та на півдорозі згадав, що забув зачинити Ворота.

— Ти, бач, який з мене роззява! — спересердя вигукнув чоловік. Він завжди боявся, що між обома світами виникне протяг і станеться щось лихе. Ніхто не знає, чи може таке бути. Писарі, як Східних, так Західних Воріт, хибують на дитинну слабкість: уявляти себе трохи важливішими, ніж насправді.

Зайшовши до хати, Яків зупинився в нерішучості. Що ж робити з вужем? Він давно мріяв мати в хаті якусь тваринку, наприклад, котика, навіть приніс собі одного, але той покинув його, бо важко такій чутливій істоті ходити по землі, де залишили сліди й запахи ті, хто назавжди покинув Притулок. Від того й земля не надто добре родила, і дерева росли неохоче. А не тому, що тут багато каміння. Врешті, він поклав вужа під ковдру, що досі зберігала тепло, а сам пішов по дрова. Нехай бідолаха трохи отямиться. Молока, до якого так ласі вужі, у нього не було, але у мисці лежало троє курячих яєць. Теж непогано. Втім, вужа напевно розбудила вода, і в тихому місці він засне до весни. Надворі забудькуватий Яків спохопився, що нарубані ним учора дрова мокнуть під дощем, й мусив позаносити їх до повітки. І збудження його трохи уляглося. Від дощу, який не припинявся ні на хвилину, він наче оглух і закляк. І згадав слова одного зі своїх попередників, записані нерівним почерком на клапті зіжмаканого паперу: «Плач Писаря Західних Воріт Притулку». Стилізація, як йому здавалося, під якийсь давній текст.

Тепер слова згадались, наче книга сама розгорнулась на потрібній сторінці. Так завжди трапляється, коли маєш справу з бібліотекою біля Західних Воріт Притулку. У тому світі, де немає часу на життя, не звертають уваги на такі речі, хоча і там трапляється подібне. І безперечно, плач Писаря Західних Воріт — це мить відчаю, що його доводиться переживати чи не кожному, а для Якова — знак. Мовляв, не можна йти чужими слідами. Звісно, йому не вдасться уникнути ні втоми, ні розчарування. Це навіть було б не по-людськи й свідчило б про його холодне серце. Просто не варто створювати ще один Плач. У цьому сенс написання книг і сенс Бібліотеки, де у кожному томі — порожнеча. Тільки коли розгортаєш, на сторінці проступає текст. Правду казав Симеон, нерозлучний з озером: «Ми всі переживаємо наше минуле, лише ти один турбуєшся про майбутнє».

— У мене теж було минуле! — трохи образився Яків. — Але воно тільки моє.

— Авжеж, авжеж! — засміявся Симеон. — Я пам’ятаю, що ти особливий.

Яків не насмілювався нікому розповісти про себе. У нього було багато спільного з мешканцями Притулку, однак йому здавалось, що ті пережили набагато більше, і будь-яка сповідь Писаря є недоречною, якщо не торкається якихось ближчих тем. Вони не потребували його слабкості, а сили. Втім, у такому тихому місці, як Притулок, навіть знаходження пушинки з кульбаби на рукаві — уже подія. А слово подібне до грому. Розповідали, що далеко звідси у лісі є щось схоже на монастир, де два десятки людей живуть під одним дахом і майже обходяться без слів. Щоби порозумітися, їм вистачає посмішки, жесту чи просто погляду. Їхнє мовчання — невимушене й щире, бо вони знають ціну словам. Але тому, хто приходить туди, може бути спершу важко. Так здавалося Якову, і він уявляв собі ліс, засипаний снігом, запах диму, що непокоїть дерева, і самотнього втомленого подорожнього. Нема сенсу туди йти, щоб слухати мовчання. Кожен, хто йде звідти, йде сам до Західних Воріт йде сам.

Яків ловив часом слова інших людей, як сніжинки чи крилате насіння, і складав з них подобу картини у власній свідомості. Від людей йому залишалися тіні їхніх тіл, вже непотрібні, та сліди. За Воротами до них приліплювались вже інші тіні й сліди ставали непомітними. Тіні мали імена, а могли й не мати, як вчорашній прибулець, що більше нагадував сон втомленого осінньою негодою Писаря Західних Воріт. Від холоду й дощу люди пригортають до себе власні тіні, обтулюються ними, щоби було тепліше, тому й важко помітити їхні тіні.

— Зрештою, — сказав Яків, розпростуючи спину, — вони завжди воліють вийти непомітно. Це чомусь для них дуже важливо. І подумав, якби йому довелося пройти увесь шлях від Східних Воріт, то він не зміг би стати Писарем Західних. Такого тягару не витримала б жодна людина. На порозі Яків обернувся і ще раз глянув на світ, сірий від дощу, ніби прощався з ним, хоча нікуди не йшов. Відколи він тут оселився, мав відчуття, ніби перебуває на узбіччі довгого шляху, який пливе без нього, і через те між ним та шляхом — відчуження. Коли він вибирався провідати когось із сусідів, ті жартували, як це йому вдається втриматися від спокуси вийти через Ворота. Їм здавалось, що він тільки й про це думає, бо самі вони, приходячи до Якова, раптом починали відчувати сильну потребу залишити Притулок. У їхніх очах відображався не Яків, а Ворота, засув, вежа, на яку вони боялись піднятись. Бо це, вважали, для тих, хто наважився.

Яків поклав за грубку оберемок дров, а тоді переодягнувся. Із болем згадав старого кволого чоловіка: чи має він хоча б дах над головою, а чи досі йде під дощем, наче король Лір. Утім, Лір був скривджений, зранений у саме серце. А цей Старий, сповнений іншої величі, може, він теж колись був королем? Великий біль і велика радість не повторюються вдруге. Покидаючи Притулок, люди роблять найбільший вибір у своєму житті, тому так важко їх затримати. Вони не хочуть, щоб хтось був причетний до цього вибору, адже йдуть вони не в землю обітовану, що спливає молоком та медом, а в край, що сочиться кров’ю любові та гноєм ненависті, щоб розповісти іншим про Притулок. Бо в людей того світу відібрано навіть останню надію на Божу справедливість, то нехай вони хоч знають, що є Притулок.

Яків відгорнув ковдру, щоб переконатись, чи з вужем все гаразд, бо хто знає, скільки тепла й повітря потребує така істота. Вуж скрутився у клубок, відновивши втрачені сили, і на вигляд Якова зашипів. Так шиплять коти, коли відчувають небезпеку. Він ще й міг вкусити. Яків погано розумівся на зміях: може, то була навіть гадюка, хоча жовті плями на голові вказували таки на вужа.

— Ти знаєш, — сказав Яків, — ніхто, крім писарів, не входить через Західні Ворота. Це проти правил, але тепер вже пізно думати. Отже, ситуація така. Житла ти позбувся, а в мене місця вистачить, і якщо ти не захочеш спати взимку, то з голоду не пропадеш. Іноді сюди приходять люди, але загалом тут доволі тихо. Тікати звідси не раджу, бо надворі мокро, і я вже забув, як виглядає сонце. Нам доведеться терпіти одне одного, і вивчати. Я складу думку про вужів, а ти — про людей. І щоб не порушувати ще якесь правило, я запишу тебе в книгу. Кожен Писар мусить щось змінювати в Притулку, аби всі писарі не були на одне лице. Хтось вирізав з бляхи півника на дах, інший побудував вежу, з якої видно трохи більше, ще один (імен не називаю, бо вони тобі ні до чого) повідомив про комету, що пролітала якось над Притулком, хтось писав вірші. Як на мене, твоя поява не менш важлива і вражаюча, ніж поява комети. Це означає, що у Притулку щось відбувається…