Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
Та все ж я не хотів, щоб сей оберіг потрапив до рук убивць. Може, Купець передав його Антосю. Де він? Однак я не одразу вирушив на пошуки того чоловіка, котрий з переляку забився у якийсь куток, а сів на коня і поїхав до Замку. Вже стемніло. Ніч була така темна, як у скрині, завішаній чорним сукном. Тільки в Замку світилося. Було спокійно, бо шляхта ще не напилася і не почала стріляти з мушкетів, зводячи між собою рахунки, або ще гірше: плюндрувати села своїх недругів. Хіба може боронити закон той, хто не дотримується його в себе вдома?
Власне, я був настільки переповнений гіркотою і смутком, що сам не знав, чого шукаю в замку Гербуртів. Краще було б, щоб дорога туди була не милю, а десять миль. Я став спинатися угору, коли раптом кінь став дибки, і щось вдарило мене в груди так, що я перекинувся і впав навзнак. Руки й ноги мені відняло. Я хапнув повітря, і вже не міг його видихнути. Чорна в’язка субстанція з усіх боків насувалась на мене, і я подумав: ось так виглядає смерть. Коли ж наді мною схилилось лице мого пана, Купця з Добромиля, грізне й сердите.
— Дурню, — сказав він, — куди прешся? Голова Купця з Перемишля у Вирві, тіло в яру, присипане торішнім листом, неподалік водяного млина. Ти сподівався знайти в Замку голову на срібному тарелі в руках Маринки Мнішкової? Її там нема. Хочеш і ти згинути?
— Віддай мою силу!
— Тобі не треба сили, а мудрості.Вертай додому й проспись. Ти й досі вважаєш себе моїм слугою? Силою я тебе не тримаю, сам знаєш…
— Що я маю зробити, мій пане?
— Се вже інша розмова! Можеш зробити дві речі.Знайди тіло нашого брата і відвези до Перемишля. Там його поховають, як належить. Голови не шукай. Нехай буде у воді, як і моя, на віки вічні.
— А друга справа?
— Можеш шукати золоте кружало, якщо хочеш. Відтепер я знову буду Старшим. Ворог може скористатись нашим оберегом, проте я вже розіслав гінців, щоб не вірили золотому кружалу, лише срібному, яке носить Купець з Дрогобича.
— А помста? — усе ще тяжко дихаючи, спитав я.
— Ти й досі нічого не второпав, Слуго з Добромиля! — дорікнув мій пан. — Мстяться лиш слабі й підлі духом. Ти вже раз вчинив негідно, пімстившись мерцям.І те, що Купець з Перемишля, не втримав тебе, відгукнулося йому аж нині.Розумієш?
— Ні, - процідив я крізь зуби. — Я хотів очистити землю від злих духів.
— Се може зробити Слуга Божий, а не слуга Купця з Добромиля. А ти поліз не в свою справу. Йди собі, доки я не розсердився ще більше!
І Купець щез. Я почував себе наче малим хлопцем, який було почав себе вважати дорослим і напросився пасти коні, але ті розбіглися, і він плаче, вертаючись додому.
— Ось так, — помовчавши, сказав Слуга з Добромиля. — Треба відпровадити нашого хворого, бо за ним прийшли.
— Звідки ви знаєте? — здригнувся головлікар, виринаючи зі сну, що звався історією.
— Сойка прокричала три рази. А ви помаленьку будіть своїх. Спршу хворих, а тоді інших, щоб хлопці встигли вийти.
— А ви певні, що йому можна пересуватись?
— Його понесуть на ношах. А мені слід підготуватись ще до одних гостей.
— А історія? Ви ж її не докінчили!
— Вибачайте, пане докторе, то вже іншим разом.
Побачивши, як засмутився Олексій Іванович, він посміхнувся:
— У нас ще буде трохи часу, не переживайте!
Добромиль, 1649 рік
Звісно, йому вже не раз доводилось вертатись на попелище, як власне, так чуже, однак тепер усе було якось не так. Слуга відчував це в повітрі.Воно бриніло, наче самітна бджола, що опинилась у зачиненому помешканні, й б’ється об шибу, не розуміючи, як прозорість може бути непроникною і твердою.
Він опинився знову в Добромилі, стрінув Антося, сіяв ярину, думав про те, як заново відбудує дім, однак все було не так. Світ змінився і з нього зникла радість життя. Аж прогинався під тягарем минулого, не мав часу випростатися під шаленим вітром.І тепер у ньому годі було знайти безпечне місце, тільки десь у горах, де ще не ступала людська нога. Але як бути слузі, котрий не має бажання стати паном самому собі? Найважливіше для нього — лишатись вірним своєму призначенню аж до останнього віддиху. Те, що допомогло витримати Слузі з Добромиля безконечно довгий час його існування — була можливість розповісти комусь свою історію. Але не на папері, ні, а голосом. Не тими знаками, що звуться буквицями, й мають зовсім іншу мету — повчання, або й розвагу читача.Їм не ймуть віри, над ними сміються, вони призначені для зовнішніх очей, а не для очей душі.Голос шукає порозуміння. Тільки так оповідач може відчути полегкість, поповнити нестачу солі, відсутність якої доводить людей до безумства, штовхає на нерозумні вчинки. Він мав свою соляну криницю, наглухо запечатану, бо не було кому помпувати у шахту воду, рубати дрова, виварювати сіль і накладати її у топки. Самі каліки та старці, й діти, у котрих очі сиві від голоду. А для бесіди і поради — нещасний Антось, підручний ката і вічний покутник, якого ніхто не пам’ятає в лице, бо хто заглядає жебракові в очі? Хто шукає в ньому серце й душу? Тільки такий, як він: відлучений від світу людей, що пам’ятає себе на попелищі висохлого від голоду, нікому непотрібного, чужого. Не помічали в ньому ні смутку, ні дару надсилати сон і прикликати смерть. Він був для них ніхто.І коли став Слугою з Добромиля, утвердився у своєму імені, його стали шанувати. Проте, чи любили? Бо правду кажуть: як не полюбиш на брудно, то на чисто — трудно.І цілий світ такий, окрім тих добрих пастухів, що він стрів, тікаючи з Лаврова по дорозі на Добромиль. Ті люди прийняли його без страху й підозри, сміло дивились йому в очі, й вислухали б усе, бо вміли бачити у Сущому відсвіт Божественного. Хіба можна зичити Божому твориву зла? І його пронизала тривожна думка: якби Купець з Добромиля, його єдиний пан і господар наказав йому битися зі силами зла і помститись за його смерть, він не зміг би служити йому так довго і терпляче. То ж він послав його тією дорогою в той самий час, вберігши від нещастя.І зараз він з ним. Завше дбає за нього…
І з цим Слуга заснув у світлиці тернавського священика, як дорогий гість. Не тому, що щедрий, а тому, що мирний. Бо у ті часи се було важливо, коли вояки ставали священиками і ченцями. І не були вовками у своїх отарах. Майже відразу приснився йому сон. Як опускає він золоте кружало в прозору воду великої ріки, разом з шовковим шнурком, яким коливає невидиме джерело, що б’є з-під землі.Тому прокинувшись, не здивувався, що більше немає в нього оберега. Навіть втішився, бо ніколи не вважав його своїм. Зрештою, служив Купцеві з Добромиля, котрий опікувався вуликом, у якому жило небагато золотих бджіл.
Добромиль, 1949
Коли Слуга вийшов, Олексій Іванович деякий час сидів нерухомо. «Ще рано їх будити, — думав головлікар, — треба зачекати. Хіба що понесуть Ілька потаємним ходом». Він зовсім не відчував полегкості від того, що лікарня позбудеться страшної небезпеки. Тільки якусь нелюдську печаль і порожнечу. Він простягся на ліжку, щоб випростати спину, і одразу полетів у якусь діру, супроводжуваний протяжною урочистою музикою.
«Се смерть?» — запитав у неба лицар галицький Судислав. Найбільше він шкодував, що не взнає, кого народила його Мелася: сина чи дочку. Свого тіла він давно не відчував, закопаний у землю по саму шию. Він хотів покликати свого служку, Олелька, та згадав, що того не закопали, а повісили на дубі, зовсім ще хлопчину., і ті два дні, доки він віддавав тепло власного тіла землі, бідолаха гойдався на вітрі. Як тільки боярин розплющував очі, бачив босі ноги, для яких батько й мати не пошкодували сап’янців. Коли Судислав скошував очі, то зліва бачив голову Ярослава, а десь позаду були Юрій і Беринда. Вночі земля вкривалась інеєм, ніби з неї виступала сіль. Дружинники лежали порубані коло копиці з торішнім сіном, по яке так і не прийшов господар, п’ять його найліпших воїв. Ранкова сірість розвіювалась і сонце знову сліпило очі, піднявшись над горою.» Чому я досі живий?» — дивувався Судислав.- Інші померли і мені пора.» Від найменшого руху його починало душити. Нестерпно боліла голова, від чого ранок набув кривавої барви. Усе частіше він впадав у безпам’ятство і тоді плавав на водах, котрі не вгамовували спраги.
