Урізька готика - Пагутяк Галина (чтение книг .TXT) 📗

Влодко отямився від того, що десь тріснула гілка. Нікого не було коло нього. Якщо пощастить, він проживе ще літ п’ятдесят.

Із корчми йшли люди в його бік. Влодко був певний, що його врятували не голоси, не стук дверей, і навіть не його балаканина, а те, що він не повірив у власну смерть. Він полегшено зітхнув і сховався за грушу, аби його не побачили. І поки стояв, прийняв рішення нікому не розповідати про свою пригоду, аби не баламутити й без того збаламучене село. Хоч то міг бути й лихий жарт, аби його прогнати з Урожа. Однак не на того напали!

Влодко легко відходив, маючи світлу вдачу й довіру до світу, бо, зрештою, як добре подумати, усе сотворив Бог, а Він не може погано ставитися до свого творіння. Однак сам корабельний агент не замислювався, чи добре чинить, відриваючи людей від їхньої землі: сам не мав на рідній землі того, що потребує. Одне вбрання на візити й до костелу, а друге — на сільське бездоріжжя. Проте не жалівся, бо мав цілком окреслену ціль перед собою.

Тієї ночі в Урожі з Влодком не трапилось більше нічого, а от у Дрогобичі нічне життя тільки починалось. Посидівши до півночі в лабораторії, фотограф Юліан вирішив, що на нині доста, хоч міг сидіти й довше. За вікном шумів дощ, а в приміщенні не було чим дихати. Юліан витягнув з кута парасолю і вийшов надвір. Подібні ночі мав і у Варшаві, в Парижі, і в Будапешті. Після праці виходив пройтися, очистити легені, і пошкодувати, що не можна ніч перенести на світлину. Тільки намалювати. Кожне мистецтво має свої межі. Йдучи містом, він волів думати про мистецтво, а не про можливу загрозу із темряви. Саме в той момент, коли Влодко увійшов під спасенний дах Лейбиної хати, Юліан проходив повз мури василіянського монастиря. За цими мурами багато років тому ховався ігумен, котрого в Нагуєвичах вважали старшим над опирами. Згодом він переїхав до Крехівського монастиря, де залишив спогади про нагуєвицьку трагедію. Звісно, Юліан не міг нічого знати про тих, людей, котрі жили в монастирі, однак подумав, що час монастирів минув, бо вже й вони нездатні захистити потребуючих від сього світу, і єдиний порятунок для них — божевільня. І наче у відповідь на монастирській дзвіниці повільно вдарив дзвін. Щойно у святій обителі помер дуже старий чернець. Він, тобто його дух, вийшов з наглухо зачиненої брами і подибав вулицею. Юліан запримітив скулену [294] постать у чорній одежі, але був надто далеко, щоб розпізнати у ній примару. Чернець недовго був сам. Він зупинився посеред вулиці, ніби роздумуючи, в який бік іти, як людина, яка не може зорієнтуватися у темряві після світла, або навпаки, у світлі після темряви. Щось було в ньому дивне, і тому фотограф спинився, наче вперся грудьми у невидимий бар’єр. Він подумав, чи не варто було б запропонувати ченцеві свою допомогу, щоб той не змок, або відпровадити його нічним містом. Але відкинув сю думку, бо не знав Дрогобича, а у Венеції під такою чернечою одежею можна сховати стилет чи револьвер.

Те, що зупинило Юліана і змушувало стояти під дощем, було також страхом, але страхом якогось містичного ґатунку. Ченці не ходили самі. То перше. А друге — опівнічна година. Чернець не крутив головою, а застиг, понуривши голову, як хворий крук. Юліан ще міг змиритися з тим, що в Урожі діялись дивні речі, бо там сама атмосфера була насичена духами дерев, землі, вітру, води, духами померлих, як грозовими розрядами. А тут удень буяло життя, присмачене нафтою, сіллю і цинамоном: будувались вілли, крамниці й ресторації, і мало що бракувало до появи товарної біржі й синематографа. Юліан трохи знався на ознаках прогресу, вважаючи, що найповільніше змінюються будівлі, і масова їхня зміна свідчить про руйнування суспільних звичаїв, що теж не завжди виходить на добре. Та хіба хірургічне втручання не таке саме? Ніколи не минає безслідно попри всю вигоду.

Юліан стояв непорушно, наче той чернець, або інша особа в чернечій одежі, зупинив сам час, і доки він не зрушиться, стрілки на годиннику замруть. Потім від густої темряви відділилася інша постать — кремезний чоловік у капелюсі й гуні. Він підійшов до ченця впритул, проте чомусь не зняв перед ним капелюха, тільки обійняв, і вже через хвилю обоє пішли від монастиря. Стало дуже тихо, бо замість дощу на землю почав падати великими клаптями сніг…

— У житті є біле й чорне, — сказав Лейба, доливаючи до кави молока, — і від того воно дістає смак. То не мої слова, пане Влодеку, а мого тата. Замолоду він продавав по селах нитки, голки, гребені й коралі. П’ять літ носив, доки не стрів моєї дорогої мами. Вона була багачка, бо її тато мав великий млин. Але що з млина? Млин завше можуть палити, доки у світі є така прикра штука, що називається конкуренція. Отакі слова сказала моя дорога мама Сара своєму вітцю, коли мій тато Хаїм четвертий раз прийшов до села й приніс туди товар, що замовила одна жінка. Хотіла густий гребінь, і Хаїм приніс його, пройшовши десять миль під дощем, хоч той гребінь коштував 5 крейцарів. Побачивши се, моя мама сказала: «Дивіться, тату, який впертий чоловік! Які має міцні ноги, і яку мудру голову з чорними кучерями. Хотіла би я знати, яке в нього серце?»

- І що відповів батько вашої матері? — зацікавився Влодко.

— О, він сказав: «Не мели дурниць, Саро! Заклич того хлопаку і дай йому гарячої зупи [295], бо простудиться і вмре. І хай посушить свої лахи.»

Влодко засміявся:

— Далі все зрозуміло. Як у казці…

— Хіба казка не про життя? — образився Лейба. — Пан ще стріне таку, що його поцінує і не стане тягарем на його шиї!

— Та! — зніяковів корабельний агент і завів мову про Америку.

Лейба чемно слухав, але про себе думав: легше поїхати до Америки, ніж сто разів про неї слухати. Не в його інтересах було, щоби хлопи виїжджали з Урожа, але міг заробити на продажу землі, худоби та збіжжя. Ще вчора говорив про се з жінкою. І зараз скептично позирав на Влодків молодечий запал. Вогонь згасає, і живиться він не лише духом, а й плоттю чоловіка. Від того можуть бути, не дай, Боже, сухоти. Але що має діяти сирота без маєтку? Мусить тяжко працювати. Той другий, фотограф, хоч і не багач, але й не бідує, бо має в руках тверде ремесло. Міг би відкрити власний сальон у місті, якби взяв позику в банку. Та казали, що ніде довго не затримується, значить, непевний чоловік. Може, наробив десь боргів, або лишив жінку з дітьми. Гої не шанують родинного огнища. Родина — то, звісно, тягар, але як же без неї?

Час було до праці. Надворі випогодилось, але стало зимніше. Влодко мав бліде лице й захриплий голос. Уночі збудився від того, що кололо в серці, й довго не міг заснути від гадки, що зараз мав лежати десь у фосі, закривавлений і холодний. Міг би сказати поліції, і та хутко знайшла би шкіряні рукавиці, бо таку дорогу річ хлопи не носять. Але Влодко завжди губився перед мундирами. Коби скорше приїхав Юліан — той порадить.

Ся прикра нічна пригода показала справжню суть Влодка — беззахисного хлопчика, який мріє про рай, бо кращого місця не знає. Розповідаючи про Америку, він бачив перед собою рай, де кожний може чутися гідно. А от Лейба не був ані ідеалістом, ані скептиком, як пан фотограф, однак під його практичністю ховався великий песиміст, котрий вважав, що цей світ треба завойовувати кожен день, і лиш той, хто нічим не володіє, може спати спокійно. Того ранку ні Влодко, ні Юліан, ні Лейба, й навіть отець Антоній ще не знали, що дідич, який бентежив їх своєю антисуспільною поведінкою, зазнав повного краху й перебуває на межі життя і смерті.

ІХ. «Шкодонька ми ся стала…»

Пана Болеслава грубо розбудили.

— Пане, пане, вставайте! Біда! — термосив його управитель. Довкола стояв страшний шум.

Болеслав намагався розліпити повіки, які дуже пекли. Мусило статися щось надзвичайне.

— Леонтій і панна Емілія… не живуть! — чомусь пошепки сказав управитель. Руки його тряслися. — Каролька прийшла, а вони обоє вже зимні. Я викликав поліцію. Скоро буде тут. Нічого не можна зробити, нічого!