Волонтер - Білий Дмитро (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

Отець Бергус нічого не відповів і легко торкнув повіддя свого коня, котрий слухняно потюпав по шляху…

Під вечір біля млина зупинився віз, закладений лантухами, повними жита. Возом правив похмурий сивовусий селянин у солом’яному брилі. На лантухах сиділа молоденька дівчина й безжурно дивилася в синє загусле небо. Примусила зупинитися селянина та обставина, що жорна млина риплячи, повільно крутилися. Він здивовано зліз із воза й пішов до тину, замислено мнучи в руках довгий канчук. Біля тину стояв високий чоловік. Його чорний каптан і обличчя були вкриті білим пилом борошна.

— Куди їдете, добрий чоловіче? — глухим голосом запитав чоловік.

Селянин довго дивився на нього, потім відповів:

— Та в Новомлинівку їду, з онучкою, до їхнього млина… Я вже й не думав, що наш млин колись закрутиться… З того часу, як млинар наш кудись роки два тому зник…

Чоловік у чорно-білому каптані засміявся:

— Я відтепер тут млином керую. Так що нема чого вам до Новомлинівки по корчах пертися…

За цими словами мельник трохи кумедно схилився:

— Отож прошу скидати ваші лантухи… Як ото ви перші сюди прибули, то нічого з вас не візьму за помел…

Чоловік кинув очима на дівчину, що сиділа на возі, і непомітно та зловісно посміхнувся…

Так почалася історія міста Млинника, не зафіксована ні в жодному літописі, ні в жодному документі… Але вона почалася. Хоча згодом у цьому місті й з’явилися легенди й казки про його походження — часом моторошні і зловісні, — але в них не згадувалися ні лицар Даміан, ні вершниця Інгула…

ВОЛОНТЕР

1. Волонтер (РСК. [1] 4 серпня 1995 року)

У тяжкому передсвітанковому балканському тумані, натужно долаючи звивисту, укриту воронками, трасу Книн [2] — Петрина, [3] повільно повз «Ікарус», залишаючи за собою хмарки сизого диму. Незважаючи на своє мирне походження, автобус виглядав досить войовниче. Уздовж бортів чорніли сліди від автоматних та кулеметних черг, ледь замазані білою фарбою; жовтий первісний колір давно вже перетворився на камуфляжні плями від порохового нагару, близьких вибухів та від вогню. Своїх вікон він позбувся ще в 1991 році, десь в Словенії, і взагалі встиг повозити у своїх нутрощах солдатів ледь не всіх ворогуючих сторін за останні чотири роки. Про це свідчили й численні написи, сяк-так зафарбовані супротивниками. Останні гасла «ЗБРОЙНІ СИЛИ СЕРБСЬКОЇ КРАЇНИ» та «НА ЗАГРЕБ! НА БИХАЧ!» однозначно показували, що саме того ранку належав «Ікарус» збройним силам РСК. Так, мужньо долаючи шлях, і зневажаючи всі закони механіки (двигун вже років п’ять тому мав би опинитися на металобрухті), віз він у місто Петрину на лінію оборони Сербської Країни поповнення для 39 Баньского корпусу генерала Слободана Тарбука.

Поповнення складалося із 1-го взводу Ударного батальйону. Власне, цей взвод і був усім батальйоном — усе, що могли зібрати в Книні й відправити до Петрини, — півтора десятка дезертирів («Або назад на позиції, або до стінки»), стільки ж десь мобілізованих і ще десяток добровольців.

Усередині автобуса тяжів густий запах вихлопів (звісно, солярки), зброї, перегару, тютюнового диму та драпу… Якби не вибиті вікна, скрізь які пробивалося прохолодне і свіже ранкове повітря, довелось би одягати протигази. Половина взводу спала, половина ще знаходила в собі сили передавати з рук в руки великі, обплетені лозою пляшки з ракією та тліючі самокрутки з драпом… Підлога автобуса вся була заставлена цинками з набоями, кулеметними стрічками, ящиками зі снарядами для мінометів, на яких примудрилися зручно влаштуватися та безтурботно хропіли декілька солдатів.

Під час посадки вояки ледве впихалися всередину з усією своєю зброєю та іншими військовими лахами, але вже за годину якось утряслися, утрамбувалися й почувалися так-сяк комфортно (наскільки можливо в таких умовах). На передньому сидінні сидить капітан Горан. Здоровенний, під два метри ростом; на худорлявому довгому обличчі з орлячим носом пара шрамів; чорні очі похмуро дивляться у вікно. Рукави військової куртки захисного кольору закочені до ліктів; на жилавих, могутніх передпліччях синіє татуювання — сербський хрест та двоголовий орел з короною… Капітан Горан — один з небагатьох, хто справляє враження старого, досвідченого вояки — справжній вовк останніх балканських війн… Хіба що трохи схожий на нього — сержант Бук. Він трохи менший за зріст, рудобородий, такі ж хижі та холодні очі, як у капітана, тільки сині. На голові пілотка із білим сербським хрестом на червоному тлі. Та ще три четника, [4] які вже не можуть без війни. Решта солдат, хоч і обвішані тяжкими кулеметними стрічками та різномастою зброєю, якось розгубили своє войовниче завзяття, немов розтрусили його на вибоїнах від вибухів, що густо всіяли шлях.

Усі вони добре знають: не сьогодні-завтра хорвати та боснійці почнуть наступ та зметуть і РСК, і їх. Учора довго пили, обіймались та клялися битися до останнього, розгромити босняків та усташів, [5] узяти Загреб та повісити Туджмана. [6] Співали «Марш на Дріну» та «Тамо далеко…» [7] і багато пили. Але над усіма тяжко нависало — дуже скоро все погано закінчиться. Відчай зависав над Книном, він прочитувався у скляних очах його мешканців і його розбомблених вулицях, він розповзався у повітрі та підступно пробирався в бадьорі героїчні пісні. Від нього не рятувала ні ракія, ні драп…

Волонтер сидів біля вікна, поклавши руки на старий АК-47. Автомат йому видали учора на складі. Автомат тяжкий, надійний. Такий був у школі на уроках військової підготовки. Тільки з розточеним стволом. Тоді розбирав і збирав його за сім секунд… Цей справжній. Ще три магазини набоїв. Про колишніх господарів свого «Калашнікова» волонтер намагався не думати, як і про шість зарубок на тяжкому дерев’яному прикладі. Не думати допомагає сильний головний біль від випитої вчора ракії… Він уже три дні, як волонтер. За ці три дні він зрозумів одне: якщо хочеш вижити, треба забути, ким ти був до цього. Весь романтично-героїчний запал давно минув. У перший же день перебування у Книш. Не треба було бути особливо досвідченим, щоб зрозуміти: РСК переживає останні дні свого існування. Сотні дезертирів, відчай політиків, ворожість, або, у кращому випадку, байдужість світу, нульові шанси на можливість успішної війни. Власне, уся Сербська Країна була гігантською пасткою із приреченим населенням та приреченими солдатами. І серед них опинився він.

Поруч із волонтером сидить його земляк — донський козак Петро (з-під Новочеркаська), якого незрозуміло якими шляхами занесло сюди «захищати братушек слов’ян». Петро спить, похнюпивши чубату голову, хропе, однією рукою стискаючи ствол ручного кулемету МГ-42, іншою — кашкет із червоним окраєм та синім верхом. Час від часу Петро завалюється набік, крутить головою та знов завмирає.

Волонтер не спить. Щоправда, йому вдалося поспати кілька годин, але довелося вилазити, допомагати штовхати автобус, який застряг у черговій воронці. А потім уже заснути, як не хотів, не вдалося. Він дивився у вікно, підставляючи обличчя нічному повітрю, яке хоч трішки охолоджувало голову. За вікном чорнів ліс і смутно, трохи далі виступали гори.

— На, бра, [8] пригощайся! — почувся голос і відірвав його від вікна. Прямо перед ним сидів, хитаючись, солдат в окулярах і співчутливо протягував йому напівпорожню пляшку з ракією. Як і більшість, в автобусі, він, попри потертий камуфляж та портупею з кобурою, мало нагадував солдата. Скоріше університетського старорежимного викладача з акуратно підстриженою академічною борідкою, чомусь одягнутого у військовий стрій та запханого в цей автобус. Явним дисонансом до камуфляжу і взагалі цього войовничого становища на носі в нього блимало старосвітське пенсне.