Волонтер - Білий Дмитро (книги бесплатно читать без .TXT) 📗

«Мо’ горілка поможе?» — у голові у волонтера виплила рятівна цитата з улюбленого кінофільму.

Він вдячно кивнув і взяв протягнуту пляшку.

Пересилюючи нудоту, що миттєво накотила від запаху ракії, волонтер зробив великий ковток. Рідина продерла наждаком горлянку, обпекла шлунок. На чолі виступили великі краплі поту, він ледь стримався, щоб відразу не висунутись у вікно й не виблюватися.

— Дякую… — ледь вимовив він, закрутивши головою.

Його сусід спробував посміхнутись.

— Дякую, дякую… — повторив він, ідентифікуючи почуте слово. — Ви українець?

Волонтер ствердно кивнув.

— Я колись розбирав тексти українською мовою… Етнографа Калігуси… У нього є праці з південнослов’янського фольклору… Не чули про такого?

Заперечне хитання головою.

Помовчали. Зробили по ковтку ракії.

— Так ви українець… — продовжив сусід. — Дивно, більшість ваших воює за хорватів.

Волонтер знизав плечима:

— Нащо воювати за сильних?

Сусід кивнув головою і протягнув руку:

— Милован Стретич, викладач Белградського університету, тобто колись ним був.

Волонтер потис його руку й теж представився. Ракія діяла — головний біль поступово розсіювався, хоча особливого бажання теревенити з новим приятелем усе одно не виникало.

«Тобі б зараз лекції читати, пане професоре, а не на фронт пхатися… Утім, як і мені..» — тупо подумав волонтер.

Стретич у свою чергу приклався до пляшки і, немов би вгадавши похмурі думки супутника, промовив:

— Я колись проводив тут польові дослідження… Збирав місцевий фольклор. Це було давно. А тепер їду його захищати.

— Кого?

— Фольклор… Така вже в нас нафака…

— Вибачте, я поки що погано розумію сербську… — волонтер здивовано подивився на нього.

— Нафака… Так кажуть боснійці. Мабуть, з турецької мови… Але пояснити це слово неможливо… Це щастя, але не зовсім щастя… Це доля, але не зовсім доля… Це те, що Бог дарує, але не зовсім це… Це вдача, але не зовсім… У кожного є своя нафака, і як вона складеться, так і буде… Це те, від чого людина не зможе втекти… Якщо ти гинеш, то кажуть — «така в нього нафака», якщо тобі щастить, то кажуть — «він нафакалі»… Ти або нафакалі, або ні — третього не дано… Якщо ти робиш хорошу справу, то робиш її для своєї нафаки, але яка вона буде, ніхто не знає… Це слово не зрозумієш, поки не відчуєш…

— Так, — стиха промовив волонтер, — така вже в нас нафака…

Чомусь на його душі стало легше — чи то від ракії, чи то від нафаки.

— Але чи вартий фольклор вашої можливої загибелі? — запитав волонтер.

Стретич на хвилину замислився, підбираючи слова:

— Розумієте, фольклор — це не текст. Фольклор — це жива реальність… Просто дещо інша… Власне, ми всі його захищаємо в цих безнадійних умовах… А потім він захистить нас… І тоді наші мерці, вовкулаки й упирі встануть зі своїх могил і помстяться за нас…

Волонтер мовчки дивився в напівбожевільні очі Стретича… І чомусь йому вірив… У голові крутились слова Висоцького — «Наши мертвые нас не оставят в беде»…

І тут автобус…

2. Волонтер і операція «Олуя» [9]

…Автобус зупинився, і розмова перервалась. Волонтер визирнув у вікно і здригнувся — уздовж дороги в протилежному напрямі повільно чвалали сірі похмурі люди із блідими обличчями. Старі, молоді, діти… Сірі, майже прозорі постаті й повільні, неприродні рухи… Вони тягнули тачки, доверху завантажені якимось шматтям, гнали змучених коней, впряжених у мажі, завалені домашніми речами. Переважна більшість їх була в цивільному, але поміж них відсторонено брели й солдати, недбало тягнучи на собі зброю.

Стретич теж визирнув у вікно й відкинувся на спинку сидіння, на якому ще висіли почорнілі клапті дерматину.

— Це ще не мерці, бра! — тяжко промовив він. — Це біженці… і ще дезертири…

Капітан Горан, розстібнувши кобуру, легко вискочив у розчинені двері автобуса (вони й не закривались зі самого початку подорожі). Сержант Вук, перекинувши зручніше «Калашникова», вистрибнув за ним.

Капітан підскочив до найближчого озброєного солдата, що повільно плентався за біженцями, і спіймав його за комір. Той відбив руку і схопився за гвинтівку… Солдати в автобусі (ті, хто не спав, і хто вже встиг прокинутись) кинулись вилазити з «Ікарусу».

Між капітаном і дезертиром спалахнула суперечка і швидко набирала оберти. До дезертира почали підтягуватись інші озброєні. Волонтер, спостерігаючи, висунувся з вікна, навіть не помітивши, як пересмикнули його пальці затвор автомата. На брудну підлогу автобуса з магазину АК вискочив набій та весело застрибав по цинках. Волонтерові здавалось, що він спостерігає якийсь проймаючий епізод з югославського «партизанського» фільму часів свого дитинства (можливо через ці фільми він і потрапив сюди?).

Волонтер зміг тільки вловити уривки розмови — переважно слів, які викрикував дезертир капітану Горану: «Босняки!.. Бихач!.. Усташі!.. Кралевиця!.. Зрада!.. Милошевич!..»… Потім запала мовчанка… Капітан Горан, опустивши голову і зчепивши зуби, із ненавистю дивився на дезертира, його пальці стискували застібку на кобурі. Запала тиша, готова в будь-яку мить вибухнути пострілами… Але капітан плюнув під ноги дезертирові і скочив назад у автобус, розштовхуючи солдат свого взводу, що скупчились навколо…

За хвилину «Ікарус», натужно загурчавши двигуном, рушив з місця і продовжив свій шлях. Волонтер не відриваючи погляд дивився на дезертира, що, опершись на гвинтівку, мовчки проводжав від’їжджаючий автобус. Помітивши це, дезертир скривився, тицьнув пальцем у нього й повільно провів по своїй горлянці великим пальцем… За декілька секунд він зник за поворотом…

— Усе, це кінець… — тихо промовив десь за півгодини мовчанки Стретич. — Вони починають генеральний наступ. Хорвати з Кралевиці, босняки з Бихача… Слободан Милошевич [10] не надасть нам допомоги… Навколо повсюди ліси, напхані боснійськими та хорватськими диверсантами… Усі вже знають, що…

Але він не встиг завершити свою думку…

Земля під автобусом здригнулася. Грім? Так, це був грім, і грім не переривався, він напливав, від нього тремтіла земля, хоча жодна хмара не чорніла в ранковому небі, і небо не рвали блискавки…

Капітан Горан, який уже почав куняти, підхопився з місця, ледь не впершись коротко стриженою головою у стелю, підняв руку і щось загорлав… Але що саме — неможливо було розчути…

І в ту ж мить ветеран «Ікарус» потрапив під блискавичний рух голки гігантського оверлока, який із незбагненною швидкістю почав наскрізь прошивати його червоними нитками…

…Слух — справа ненадійна… Ти можеш побачити, як з твого друга вилітають мізки й тільки за секунду почути звук пострілу… Але й зір справа ненадійна — ми всі бачимо світло від зірок, які припинили своє існування кілька мільйонів років тому… І що залишається? Без сумніву, волонтер зміг би відповісти на це питання. Але за інших обставин… Він навіть не став розмірковувати про мінливу долю старих АК — 47 та їх колишніх володарів, коли важка кольба його «Калашнікова» розлетілася на друзки від кулі. Так, як і не став міркувати над питанням — краще вмерти з недопитою пляшкою в руках, чи, мирно сплячи із недопалком самокрутки драпу в пальцях?

Він просто стрибнув у вікно «Ікарусу», сподіваючись, що оверлок вишиває червоними нитками все ж з іншого боку.

Потім він (як колись лазив до доброї мамки під бік) поліз під колеса автобуса, утискуючи розщеплений приклад автомата у плече… Волонтера врятував капітан Горан — важка капітанова рука висмикнула його з-під колеса автобуса й відкинула подалі на всіяне щебенем узбіччя траси…

— Б…ть! Уроди! Ма…ь ва…у Й…6! Геть від автобуса! — горлав капітан, висмикуючи з-за борта і з-під коліс «Ікаруса» ошалілих бійців і кидаючи їх за дорогу.

Утім, роботи у нього було небагато — більша частина солдат 1-го взводу Ударного батальйону так і не встигла вибратися з «Ікаруса». Так вони й зависли — по двоє, по троє в кожному вікні — зелені, мережовані червоними нитками невидимого оверлока, незграбні й нерухомі силуети. А ще з десяток уже скрючились, так і не прокинувшись, на підлозі автобуса… Лише четники, декілька колишніх дезертирів та ще з півтора десятка новобранців звично повистрибували з вікон та дверей та бігли до найближчих дерев, час від часу пускаючи навмання назад черги з автоматів.