Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

«Гадаю, то лише кажан! — пробурмотів він убитим голосом. — Але що мені тепер робити? Де тут схід, південь, північ чи захід?»

— Торіне! Баліне! Оїне! Ґлоїне! Філі! Кілі! — закричав він якомога голосніше — але в неозорій чорноті його голос прозвучав тоненько і ледве чутно. — Світло згасло! Хто-небудь — підійдіть і допоможіть мені!

Цієї миті мужність цілковито покинула його.

Ґноми насилу розчули його приглушений лемент, але розібрали тільки одне слово: «Допоможіть!»

— Та що ж там, до лиха, трапилося? — затурбувався Торін. — Це точно не дракон, інакше він би швидко перестав пищати.

Ґноми перечекали хвилину-дві, але дракона і справді не було чути — взагалі ані звуку, крім віддалених криків Більбо.

— Хто-небудь — запаліть іще смолоскип чи два! — звелів Торін.

— Здається, нам треба допомогти нашому зломщикові.

— Так, тепер наша черга йому допомогти, — погодився Балін, — і я охоче піду. Принаймні зараз, сподіваюся, небезпеки немає.

Ґлоїн запалив кілька смолоскипів — і всі ґноми вервечкою вилізли з тунелю та якомога швидше попрямували вздовж стіни. Невдовзі вони зустріли Більбо, який ішов їм назустріч. Він одразу опанував себе, щойно побачив миготливі вогники їхніх смолоскипів.

— Просто налетів кажан і смолоскип упав — нічого страшного! — відповів він на їхні розпитування.

Хоча вони й зітхнули з полегкістю, але мало не вилаяли його, не-вдоволені тим, що даремно перелякались. Утім, не знаю, що б вони сказали, якби тієї миті він розповів їм про Дорог-камінь. Навіть кинувши мимохідь побіжний погляд на скарби, вони відчули, як у їхніх ґномівських серцях розгоряється старий вогонь, — а коли в серці у ґнома, навіть найстатечнішого, прокидається жага золота і коштовностей, він зненацька хоробрішає, а може й оскаженіти.

Ґномів і справді вже не треба було підганяти. Тепер усі горіли бажанням обстежити залу, коли вже випала така нагода, й охоче вірили, що Смоґа зараз немає вдома. Кожен схопив запалений смолоскип — і коли вони глянули спершу в один бік, а потім у другий, то відразу забули про страх і навіть про обережність. Вони голосно перемовлялися, гукали один до одного, вибираючи старі коштовності з купи чи знімаючи їх зі стін, роздивлялися скарби при світлі, пестили та обмацували.

Філі й Кілі були майже в доброму гуморі, тож, познаходивши багато золотих арф зі срібними струнами, познімали їх зі стіни і заграли, — а що арфи були чарівні (до того ж дракон, який не дуже цікавився музикою, їх не торкався), то вони ще й досі не розстроїлися. Темне підземелля сповнилося давно відлуналою мелодією... Але більшість ґномів були практичнішими: вони підбирали самоцвіти і запихали їх собі до кишень, а ті, яких не могли забрати з собою, із зітханням кидали назад, пропускаючи крізь пальці. Торін не відставав од решти, але весь час усюди щось шукав і ніяк не міг знайти. А шукав він Дорог-камінь, хоча нікому про це не казав.

Тепер ґноми познімали зі стін кольчуги та зброю і повбирались у бойові обладунки. Торін виглядав справді по-королівському, зодягнений у лускату золоту кольчугу з усипаним рубінами поясом і тримаючи в руці сокиру зі срібним руків’ям.

— Пане Торбине! — крикнув він. — Ось перший внесок у вашу винагороду! Скиньте старий плащ і вдягніть оце!

З цими словами він накинув на Більбо маленьку кольчужку, виготовлену давним-давно для якогось юного ельфійського принца. Вона була з особливого сріблястого металу, який ельфи називають «мітрил», і до неї додавався пояс, прикрашений перлами та кришталем. На гобітову голову припасували легкий шолом із тисненої шкіри, зміцнений зісподу сталевими обручами і всіяний по краю діамантами.

«Я почуваюся велично, — подумав він, — але виглядаю, здається, радше по-дурному. Як би з мене пореготали вдома, під Пригірком!

І все ж не завадило б мати під рукою дзеркальце!»

Та все одно навіяні скарбами чари заморочили панові Торбину голову далеко не так, як ґномам. Задовго до того, як вони стомились оглядати скарби, він уже переситився спогляданням і, всівшись на підлогу, став знервовано чекати, чим усе це скінчиться. «Я б віддав чимало цих коштовних келихів, — думав він, — за ковток чогось підбадьорливого з Беорнового дерев’яного кухля!»

— Торіне! — гукнув він голосно. — Що далі? Ми озброїлись, але що важить зброя супроти Смоґа Страхітливого? Скарби ще не відвойовано. Зараз ми шукаємо не золото, а шлях до втечі, — ми й так занадто довго спокушали долю!

— Ти кажеш правду! — озвався Торін, опановуючи себе. — Ходімо! Я поведу вас. Навіть за тисячу років я не забув би палацових ходів.

Тоді він гукнув на решту, ґноми зібралися круг нього — й усі разом, піднісши над головами смолоскипи, вони вийшли крізь розверз-тий пролам дверей, кинувши назад не один тужливий погляд.

Мерехтливі обладунки вже було прикрито старими плащами, а блискучі шоломи — обшарпаними каптурами, і вони один по одному простували вслід за Торіном — вервечка маленьких вогників серед темряви, — часто зупиняючись і боязко прислухаючись, чи не повернувся дракон.

Хоч ознаки колишньої пишноти вже давно стерлися й усе осквернило та понищило чудовисько, яке то влітало, то вилітало з Гори, Торін упізнавав кожен перехід і поворот. Вони підіймалися довгими сходами, повертали та спускалися донизу просторими лункими коридорами, знову повертали і знову підіймалися сходами. Сходи були прорубані просто у скелі — рівні, широкі та зручні, — і ґноми підіймались усе вище і вище, не зустрівши ні сліду жодної живої істоти — лишень полохливі тіні, які тікали при наближенні їхніх смолоскипів, що блимали на протязі.

Але східці все одно не були пристосовані для коротеньких гобітських ніжок, і Більбо відчув, що вже не може ступити ні кроку, — аж тут склепіння несподівано здійнялось угору, на недосяжну для їхніх смолоскипів висоту. Крізь отвір високо вгорі проникав блідий відсвіт, повітря стало чистішим. Попереду, крізь великі напівобгорілі двері, що криво висіли на завісах, струменіло слабке світло.

— Це великий чертог Трора, — пояснив Торін, — зала учт і нарад. Звідси вже недалеко до Головної Брами.

Вони ввійшли до зруйнованої зали. Там гнили столи, тліли перекинуті й обгорілі стільці та лави. На підлозі, поміж сулій, келихів і розбитих рогів для пиття, лежали в поросі кістки та черепи. Коли друзі пройшли крізь іще кілька дверей у дальній кінець чертога, до них долинуло дзюрчання води, а світло раптом стало яскравішим.

— Тут бере початок Бистриця, — промовив Торін. — Звідси вона поспішає до Брами. Ходімо вздовж води!

З темної діри у скелі вибігав пінявий потік і, вируючи, струменів вузьким і глибоким каналом, який бездоганно рівно видовбали в камені руки старих майстрів. Поряд пролягала брукована дорога, доволі широка, щоб нею могло пройти пліч-о-пліч багато людей. Ґноми та Більбо щодуху побігли бруківкою, завернули за плавний поворот і — диво дивне! — в очі їм широким потоком полилося денне світло. Попереду височіла арка, обдерта, потріскана та почорніла, хоча, попри це, на ній подекуди заціліли фрагменти старої різьби. Заімлене сонце посилало бліде проміння поміж відногами Гори, і воно золотило брук на порозі.

Над їхніми головами вихором закружляли налякані кажани, яких розбудив дим смолоскипів. Кинувшись уперед, ґноми та гобіт заковзали на камінні, вкритому слизом і гладенько вичовганому драконом, який постійно тут проповзав. Потік під їхніми ногами шумно падав униз і, пінячись, збігав у долину. Мандрівники покидали непотрібні тепер смолоскипи на землю і завмерли в зачудованому спогляданні. Вони стояли під Головною Брамою і дивилися на руїни Долу.

— Що ж! — промовив Більбо. — Ніколи не сподівався визирнути з цих воріт — хіба що зазирнути. І ніколи не сподівався з такою втіхою милуватися сонцем і відчувати на обличчі повів вітру. Але бр-р-р! — ну й холодний цей вітер!

Так воно й було. Різкий східний вітер дихав загрозою, віщуючи наближення зими. Дмучи в долину, він завихрювався на відногах Гори й зітхав серед скель. Довго пробувши в парких глибинах обжитих драконом печер, мандрівники тремтіли на свіжому повітрі.