Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Зненацька Більбо відчув, що він не лише стомився, але й добряче зголоднів.

— Судячи з усього, зараз пізній ранок, — сказав він, — а отже, приблизно час сніданку — якщо знайдеться, чим поснідати. Але я не певен, що головний вхід до Смоґової печери — найбезпечніше місце для трапези. Ходімо кудись, де можна буде хоч трохи посидіти спокійно!

— Слушна думка! — озвався Балін. — І я, здається, знаю, куди ми підемо: нам треба дістатися до старої вартівні на південно-західній віднозі Гори.

— А це далеко? — спитав гобіт.

— Думаю, годин п’ять пішки. Іти буде важко. Дорога від брами вздовж лівого берега річки, напевно, вся розбита. Але поглянь-но туди! Перед руїнами Долу річка різко робить петлю на схід. Там колись був міст, що вів до крутих сходів на високий правий берег, а звідти йшла дорога на Кручий Бескет. Від дороги відгалужується (принаймні так було колись) стежка, якою можна видертися до вартівні. Підйом теж буде важкий, навіть якщо старі східці й уціліли.

— Лихо мені! — простогнав гобіт. — Знову йти і знову дертися на гору не поснідавши! Цікаво, скільки сніданків, обідів і вечер ми пропустили в оцій бридкій норі — безгодинниковій і позачасовій?

Насправді, відколи дракон розтрощив чарівні двері, минули дві ночі та день (і таки не зовсім надголодь), але Більбо цілковито втратив лік часу і не міг сказати точно, чи то була одна ніч, чи цілий тиждень.

— Та годі тобі! — гукнув зі сміхом Торін: він знову підбадьоривсь і побрязкував самоцвітами в кишенях. — Не називай мій палац бридкою норою! Зажди — його ще вичистять і впорядкують заново!

— Не раніше, ніж сконає Смоґ, — похмуро буркнув Більбо. -Між іншим, де він? Я віддав би добрий сніданок, аби дізнатися про це. Сподіваюся, він зараз не дивиться на нас із Гори!

Думка про це страшенно стривожила ґномів, і вони відразу вирішили, що Більбо та Балін мають рацію.

— Треба забиратися звідси, — сказав Дорі. — Я потилицею відчуваю його погляд.

— Тут холодно і пустельно, — докинув Бомбур. — Напитися можна і з річки, а от їжі я щось не бачу. Мабуть, дракони завжди голодні в таких місцях.

— Ходімо! Ходімо! — закричали інші. — Мерщій на Балінову стежку!

Праворуч під стрімкою скелею не було ніякої стежки, тож вони попленталися поміж каміння лівим берегом річки, і навколишня дичавина та запустіння протверезили навіть Торіна. Міст, про який говорив Балін, давно завалився, й тільки кам’яні опори, на які він спирався, стриміли на мілині, де шумувала вода. Але вони без особливих труднощів перейшли річку вбрід, розшукали старовинні сходи і піднялися ними на крутий берег.

Трохи пройшовши навмання, натрапили на стару дорогу і невдовзі досягли глибокої улоговини, захованої поміж скель, — там вони якусь часинку перепочили і сяк-так поснідали, переважно запихан-цями та водою. (Якщо хочете знати, що таке запиханці, то рецепт мені не є відомий — можу тільки сказати, що вони нагадують сухарі, добре зберігаються необмежений час, їх вважають ситними, проте аж ніяк не апетитними, бо вони і справді ніякі на смак і годяться хіба що для тренування щелеп. Озерні люди готували їх для довгих подорожей).

Потім наші мандрівники рушили далі. Дорога відбігла від річки й завернула на захід, і тепер на них масивною брилою насувалася південна віднога Гори. Невдовзі вони досягли гірської стежки, яка круто йшла вгору. Вони повільно подерлися нею один по одному і нарешті у другій половині дня досягли вершини гребеня і побачили, як на заході сідає зимове сонце.

Тут вони знайшли рівний майданчик, відкритий із трьох боків, а з півночі відмежований скелею, в якій виднівся пролам, подібний до дверей. Звідси відкривалася широчезна панорама сходу, півдня та заходу.

— За старих часів, — озвався Балін, — тут завжди стояли наші вартові, а ці двері позаду вели до прорубаної у скелі кімнати, що слугувала вартівнею. Довкола Гори було кілька таких сторожових постів. Але за часів нашого добробуту в них ніби й не було великої потреби, тож вартові втратили пильність, — якби не це, ми, можливо, заздалегідь отримали б попередження про появу дракона й усе могло бути інакше... Втім, зараз ми можемо трохи відлежатися тут у безпеці й чимало побачити, залишившись непоміченими.

— Який сенс, якщо нас помітили, коли ми сюди лізли? — заперечив Дорі.

Він раз у раз позирав у бік вершини, ніби очікуючи побачити на ній Смоґа, наче півня на гостроверхому даху.

— Нам треба скористатися цією нагодою, — відказав Торін. — Сьогодні ми не в змозі йти далі.

— Слушно, слушно! — вигукнув Більбо і кинувся на землю.

Сила-силенна народу могла поміститись у вартівні, а в її глибині був вхід до ще однієї кімнатки, ліпше захищеної від холодного вітру. Вона виглядала цілком занедбаною — здається, навіть дикі звірі не забрідали сюди за панування Смоґа. Тут ґноми та Більбо й поскладали своє манаття; дехто відразу ліг і заснув, а інші посідали біля зовнішніх дверей і заходились обговорювати подальші плани. Розмова весь час точилася довкола одного питання: де Смоґ? Вони поглянули на захід — порожньо, на схід — теж порожньо, так само й на півдні не було жодних ознак дракона, але там збиралось у зграю безліч птаства. Друзі дивились у той бік і ламали голови, що б то мало означати, але так і не наблизилися до розгадки, навіть коли вже проглянули перші холодні зорі.

XIV

Вогонь і вода

А зараз, якщо ви, як і ґноми, бажаєте почути вістки про Смоґа, вам доведеться повернутися на два дні назад — до того вечора, коли він розтрощив чарівні двері й, розлючений, полетів геть.

Майже всі мешканці Озерного Міста, званого колись Есґарот, сиділи по домівках, бо зі сходу, затягненого чорними хмарами, налітав пронизливий вітер, — лишень деякі своїм звичаєм гуляли по причалах і милувалися першими зорями, що віддзеркалювалися в озерній гладіні. Самотню Гору з міста майже не було видно за низькими пагорбами на дальньому березі озера, поміж якими з півночі бігла Бистриця. За ясної погоди городяни могли розгледіти лише шпилясту вершину, але вони рідко дивилися на неї, бо вона виглядала похмуро та зловісно навіть у світлі ранку. А тепер її поглинула пітьма.

Раптом вершину осяяв короткий спалах і вона на мить відкрилась очам.

— Погляньте! — гукнув хтось. ~ Знову вогні! Минулої ночі варта бачила, як вони то спалахували, то гасли від опівночі до світанку. Там нагорі щось коїться.

— Може, Король під Горою кує золото, — озвався другий. — Він уже давненько вирушив на північ. Час уже справдитися тому, про що співається в піснях.

— Який король? — кинув третій суворим голосом. — Подобається вам чи ні, але це — нищівне полум’я Дракона, єдиного Короля під Горою, якого ми знаємо.

— Ти завжди віщуєш щось лихе! — дорікнули йому інші. — То повінь, то потруєна риба... Подумай краще про щось веселе!

І тут зненацька між пагорбами спалахнуло яскраве світло й позолотило північний край озера.

— Королю під Горою! — закричали городяни. — Як сонце, гра казна: і золото — рікою, і срібло з вод зрина! Річкою з Гори тече золото! — не вгавали вони, і скрізь повідчинялися вікна і затупотіли сотні квапливих ніг.

У місті знову запанувало страшенне збудження й ентузіазм. Але власник суворого голосу мерщій кинувся до Правителя:

— Дракон! Він летить сюди! Або я останній дурень! — волав він.

— Обрубайте мости! До зброї! До зброї!

Тоді сурми несподівано для всіх засурмили тривогу, і скелястими берегами прокотилася луна. Веселощі припинились, і радість змінилася страхом. Отож, дракон не захопив їх геть зненацька.

Він летів так стрімко, що невдовзі вони побачили, як на них мчить ніби червона іскра, стаючи дедалі більшою та яскравішою, — вже не треба було великого розуму, аби здогадатися, що пророцтва збуваються якось не так. Але люди ще мали трохи часу. Весь посуд у місті наповнили водою, всі воїни озброїлися, всі стріли і дротики були напоготові, а міст розібрали і знищили, — щойно тоді посилився жахливий Смоґів рев і води озера заграли вогненно-червоними брижами під моторошними змахами його крил.