Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Тоді ґноми й собі повиносили арфи та інші музичні інструменти, знайдені серед новоздобутих скарбів, і заграли-заспівали, щоб його власкавити, — але їхня пісня не скидалася на ельфійську, — радше на ту, яку вони співали колись давно в маленькій гобітовій нірці:

Ця пісня вельми сподобалася Торінові, він знову заусміхався і розвеселився, а далі почав прикидати відстань до Залізного Кряжа і вираховувати, коли прибуде до Самотньої Гори Даїн, якщо вирушить одразу, як тільки одержить звістку. Та у Більбо впало серце — надто войовничо звучали і пісня, і подальша розмова.

Наступного дня, рано-вранці, ґноми побачили загін лучників, котрі перебрели річку і покрокували долиною вгору. Вони несли зелений прапор Короля ельфів і блакитний стяг Озерного Міста й невдовзі вже стояли просто перед замурованою брамою.

Торін знову голосно гукнув до них:

— Хто ви, що прийшли зі зброєю в руках до брами Торіна, сина Траїна, Короля під Горою?

І цього разу він одержав відповідь.

Наперед виступив високий темноволосий чоловік із суворим обличчям і крикнув:

— Вітаю тебе, Торіне! Чого ти засів тут, як розбійник у вертепі? Ми з тобою ще не вороги, і нам радісно, що ти живий, усупереч нашим побоюванням. Ми й не сподівалися, що тут хтось уцілів, але тепер, коли ми таки зустрілись, у нас буде про що порадитись і повести переговори.

— Хто ти, і про що нам радитися?

— Я Бард, це від моєї руки загинув дракон, і це я визволив твої скарби. Хіба це тебе не стосується? Крім того, я прямий нащадок і спадкоємець Ґіріона з Долу, а у твоїй скарбниці розкидано чимало коштовностей із його чертогів, — ці скарби викрав колись Смоґ. Хіба це не варто обговорити? Далі: під час своєї останньої виправи Смоґ зруйнував оселі мешканців Есґарота, а я й досі служу їхньому Правителеві. Говорячи від його імені, я б запитав, чи в тебе немає ні краплі співчуття до горя та злигоднів його людей? Вони допомогли тобі у скруті, а ти на віддяку накликав на них саму лишень руїну — хоча, поза сумнівом, ненавмисно.

То були слушні й чесні слова, хоч і сказані гордо та суворо, — і Більбо подумав, що Торін одразу визнає їхню справедливість. Звісно, він і не сподівався, ніби хтось згадає, що то він, він сам, виявив драконове вразливе місце, — так і вийшло: ніхто й не згадав. Але Більбо не зважив на владу золота, яке довго стеріг дракон, і на вдачу ґномів. Останнім часом Торін провів у скарбниці не одну годину, і жадібність міцно заволоділа ним. Хоча головно він нишпорив за Дорог-каменем, але встиг кинути оком і на багато інших чудесних речей, які навіяли йому спогади про труди та печалі його народу.

— Найдошкульніший закид ти приберіг наостанок, — відказав Торін. — Ніхто з людей не має права зазіхати на скарби мого народу, бо Смоґ, який їх привласнив, позбавив нас даху над головою, а декого — й життя. Скарби йому не належали, тож не випадає загладжувати їхнім коштом його лиходійства. Вартість товарів і допомоги, яку надали нам озерні люди, ми чесно відшкодуємо — у слушний час. Але якщо нам будуть погрожувати силою, ми не віддамо анічогісінько, жодної монетки. Доки біля наших дверей стоятиме озброєне військо, ми дивитимемося на вас як на ворогів і злодіїв! А принагідно хочу запитати: яку частку скарбів віддали б ви нашим спадкоємцям, якби не зустріли спротиву і знайшли нас мертвими?

— Слушне питання, — відповів Бард. — Але ви не мертві, а ми не розбійники. До того ж, окрім прав, є ще й милосердя, яке багатій може відчути до злидарів, котрі по-дружньому поставилися до нього, коли він бідував. І все ж інші мої закиди лишилися без відповіді.

— Повторюю, я не збираюся вступати в переговори з озброєними людьми під моєю брамою. І поготів — із воїнами Короля ельфів, котрих я згадую без особливої симпатії. Ця суперечка їх не стосується. А тепер забирайтеся геть, доки у ваш бік не полетіли стріли! І якщо захочете говорити зі мною знову — то спочатку відішліть ельфійське військо до лісу, де йому й місце, а тоді повертайтесь і складіть зброю, перш ніж наблизитися до мого порога.

— Король ельфів — мій друг, він допоміг озерним людям у скруті, зробивши це винятково з приязні, безкорисливо, — відказав Бард.

— Ми дамо тобі час розкаятись у твоїх словах. Схаменися до нашого повернення!

І він відійшов од брами й повів загін назад до табору.

Не минуло й кількох годин, як прапороносці повернулися. Наперед виступили сурмачі і просурмили короткий сигнал.

— В ім’я Есґарота й Лісу, — прокричав один сурмач, — ми звертаємося до сина Траїна — Торіна Дубощита, який іменує себе Королем під Горою, і прохаємо його добре обміркувати наші вимоги — інакше ми вважатимемо його нашим ворогом. Щонайменше він має передати дванадцяту частку скарбів Бардові, як убивці дракона та спадкоємцеві Ґіріона. З цієї частки Бард, із його ласки, зробить пожертву на допомогу Есґароту, але якщо Торін хоче сподіватися на дружбу та шану сусідів, як здавна було заведено серед його предків, — тоді нехай також уділить дещо зі свого статку для підтримки озерних людей.

Почувши це, Торін схопив роговий лук і пустив стрілу в герольда. Стріла ввігналась у його щит і забриніла.

— Коли така твоя відповідь, — крикнув герольд, — то я оголошую облогу Гори. Ви не покинете її доти, доки самі не покличете нас для перемир’я та перемовин. Ми не піднімемо на вас зброї — просто залишимо вас наодинці з вашим золотом. Можете їсти його, якщо забажаєте!

З цими словами посланці швидко подалися геть, залишивши ґномів обмірковувати їхнє становище. Торін був такий похмурий, що ніхто, навіть у великій потребі, не наважився чіплятися до нього, — більшість щиро поділяла його думку (за винятком хіба що старого товстуна Бомбура, Філі та Кілі). Більбо, звісно, не схвалював такого повороту подій. Гобіт уже був ситий Горою по горло, а опинитися в облозі йому й поготів не смакувало.

«Усе тут, у Горі, просмерділося драконом, — бурчав він собі під ніс, — і мене від цього нудить. А запиханці вже просто стають мені поперек горла».

XVI

Нічний злодій

Дні тепер потяглися повільно та нудно. Ґноми здебільшого гаяли час, розкладаючи скарби по купках і даючи їм лад, а Торін нарешті завів мову про Дорог-камінь Траїна і ревно благав їх обнишпорити кожен закуток.

— Бо Дорог-камінь мого батька, — казав він, — вартий більше, ніж ціла золота ріка, а для мене він узагалі безцінний. З усіх скарбів саме цей самоцвіт я призначаю для себе і помщуся кожному, хто знайде його й залишить собі.