Гобіт, або Туди і Звідти - Толкин Джон Рональд Руэл (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Як бачите, Правитель недаремно обіймав свою посаду. Почувши його промову, народ на якусь мить і думати забув про нового короля, звернувши свій гнів на Торіна та Компанію. Зусібіч залунали різкі слова й навіжені вигуки, і декотрі з тих, хто раніше найголосніше виспівував старі пісні, тепер на повен голос закричали, що ґноми зумисне збурили дракона супроти людей!

— Бовдури! — втрутився Бард. — Навіщо марнувати слова та гнів на тих нещасних? Поза сумнівом, вони перші загинули у вогні — ще раніше, ніж Смоґ напав на нас.

Коли він це промовив, то згадав про легендарні скарби Гори, які лежали зараз, ніким не стережені та нікому не підвладні, й він раптово замовк. Бард замислився над словами Правителя про Діл, уявив його відбудованим і сповненим передзвону золотих дзвонів, — аби тільки вдалося знайти вірних людей.

Невдовзі він заговорив знову:

— Зараз не час для гнівних слів, Правителю, ні для обговорення важливих перемін. Треба робити діло. Я все ще служу вам — хоча коли-небудь, може, й згадаю ваші слова і вирушу на північ із тими, хто захоче піти зі мною.

І Бард відійшов, аби допомогти облаштувати табір і подбати про хворих та поранених. Але Правитель злостиво скривився йому вслід і залишився на місці, всівшись на землі. Він усе про щось думав, а говорив мало — хіба що голосно звелів принести вогню та їжі.

Тепер усюди, де тільки з’являвся Бард, він чув роздмухані, мов пожежа, розмови про незмірне багатство, яке вже ніхто не охороняє. Люди казали, що незабаром відшкодують коштом тих скарбів усі свої втрати, розбагатіють і зможуть купувати предмети розкоші на Півдні, — це дуже підбадьорювало їх у скрутному становищі й було тим більш доречно, що ніч видалася холодна та лиха. Сяк-так прилаштувати на нічліг вдалося небагатьох (серед них і Правителя), їжі не вистачало (навіть у Правителя закінчилися припаси). Тієї ночі багато хто, цілим і неушкодженим утікши зі зруйнованого міста, застудився чи захворів од горя, а згодом помер, — і в наступні дні вони теж потерпали від хвороб і лютого голоду.

Тим часом Бард став у них за ватажка і почав віддавати накази на власний розсуд, хоча завжди від імені Правителя, взявши на себе важке завдання керувати людьми і вирішувати, як забезпечити їх житлом та захистом. Мабуть, більшість озерян не пережила б зими, що була вже на носі, якби вчасно не наспіла допомога. А допомога не забарилася, бо Бард одразу ж після перемоги над драконом послав гінців угору по річці, до лісу — просити підтримки в Короля Лісових ельфів, — і гінці зустріли ельфійське військо вже на півдорозі, хоча то було тільки на третій день після загибелі Смоґа.

Король ельфів отримав останні новини від власних вістунів і від птахів, які приязно ставилися до його народу, — й уже знав про те, що трапилось. І справді: серед пернатих, які жили на узграниччі Драконового Пустища, зчинився великий розрух. У повітрі кружляли незліченні зграї, і швидкокрилі пташині гінці ширяли по всьому небу. Над узліссями стояв щебет, свист і цвірінчання. Над усім Морок-лісом лунала вістка: «Смоґ мертвий!» Скрізь шелестіло листя і нашорошувалися вуха. Навіть раніше, ніж Король ельфів вирушив у похід, новини поширилися на захід і докотилися до борів на схилах Імлистих Гір; Беорн уже почув їх у своїй дерев’яній оселі, а ґобліни вже зійшлися на раду в своїх печерах.

— Боюся, ми вже не почуємо про Торіна Дубощита, — промовив Король ельфів. — Йому було б краще залишитися моїм гостем. Але все одно, — додав він, — і лихий вітер часом приносить добру вість.

Він-бо не забув легенди про багатства Трора. Ось чому Бардові гінці застали його в путі на чолі численних списоносців і лучників. Над ними хмарою кружляли ворони, думаючи, що ось-ось розпочнеться війна, якої не було в цих краях довгі віки.

Проте, одержавши від Барда прохання про допомогу, король зглянувся над озерними людьми, бо ж був владикою народу доброго та милосердного, — тому, розвернувши свою рать, яка прямувала до Гори, він поспішив тепер униз по ріці до Довгого Озера. Оскільки його воїнам забракло човнів і плотів, вони були змушені поволі рухатися пішки, але великі запаси харчів було вислано вперед водою. І все ж ельфи — прудконогий народ, і хоча вони відвикли від боліт і непевних земель поміж лісом та озером, однак просувалися досить швидко. Уже через п’ять днів після загибелі дракона вони вийшли на берег озера і побачили руїни міста. Як і слід було сподіватися, прийняли ельфів добре, і люди під проводом Правителя міста готові були укласти будь-яку угоду на віддяку за допомогу Короля ельфів.

Невдовзі розробили план дій. Разом із жінками та дітьми, старими та немічними над озером залишився Правитель, а також деякі ремісники-городяни та чимало майстрів-ельфів: вони стали валити дерева і виловлювати з води колоди, сплавлені з лісу рікою. Потім заходилися будувати на узбережжі хатини, щоб розселити людей на зиму, а також, під орудою Правителя, почали розплановувати нове місто, яке мало стати навіть більшим і гарнішим, аніж раніше, — проте не на старому місці. Вони перемістилися північніше — вище понад берегом, бо їх не відпускав страх перед водами, де лежав мертвий дракон. Ніколи йому вже не повернутися на золоте ложе — він застиг, холодний, як камінь, розкидавши свої кільця на нерівному дні озера. Багато століть його велетенські кістки виднілись у безвітряну погоду поміж обгорілими палями старого міста. Мало хто наважувався перепливати човном те прокляте місце, й уже поготів ніхто не смів пірнати у збрижену воду по самоцвіти, які висипалися з зітлілого драконового панцера.

Але ті люди, котрі могли тримати в руках зброю, а також майже вся рать Короля ельфів, зібрались у похід на північ — до Гори. І на одинадцятий день після зруйнування міста перші лави їхнього війська проминули кам’яну браму за озером і ступили на спустошені драконом землі.

XV

Хмари збираються

А зараз повернімося до Більбо та ґномів. Цілу ніч вони вартували по черзі, потому настав ранок — а вони не почули й не побачили нічого загрозливого. Тільки птаство все збиралося і збиралося. Пташині зграї летіли з півдня, а ворони, які жили довкола Гори, кружляли над нею і без угаву кричали.

— Трапилося щось дивне, — промовив Торін. — Час осінніх перельотів уже минув, це все тутешні пташки — шпаки, зяблики, а ген удалині ширяє багато стерв’ятників, ніби десь точиться битва!

Раптом Більбо простягнув руку.

— Погляньте, старий дрізд повернувся! — закричав він. — Напевно, він утік, коли Смоґ розтрощив наш схил, але равлики навряд чи врятувалися...

То і справді був старий дрізд — і, коли Більбо показав на нього пальцем, він підлетів до них і вмостився на камені. Потім стріпнув крилами і заспівав, відтак схилив голівку набік, ніби прислухаючись, — і знову заспівав, і знову прислухався.

— Гадаю, він намагається щось нам сказати, — зауважив Балін, — але мені важко розібрати мову дроздів — вона дуже швидка та складна. А ти, Торбине, щось розумієш?

— Не зовсім, — відповів Більбо (власне, він узагалі нічого не розумів), — але наш старий приятель, здається, дуже збуджений.

— Ну чому він не крук! — пошкодував Балін.

— Я думав, вони тобі не до вподоби! Здається, ти дуже сполошився через них, коли ми проходили тут раніше.

— Та то ж були ворони! До того ж паскудні нечеми, підозрілі на вигляд. Чув би ти ті мерзенні прізвиська, які вони викрикували нам услід! А от круки не такі. Колись вони жили з племенем Трора у великій дружбі — приносили нам таємні відомості, а ми винагороджували їх різними блискучими штукенціями, які вони залюбки ховали у гніздах. Вони живуть дуже довго, мають добру пам’ять і передають свою мудрість пташенятам. Замолоду я знав багатьох скельних круків. Оцей-от бескет зветься Кручим, бо тут, над вартівнею, жила знаменита пара мудрих круків — старий Карк і його кручиха. Але не думаю, що хтось із тієї стародавньої породи живий і нині.

Щойно він закінчив, як старий дрізд голосно скрикнув і миттю полетів геть.