Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
— Зі мною теж поводилися надто поштиво, аби нас познайомити. Але я знав твоє ім’я і почерк. Я вважаю, що почерк людини можна відгадати по її ході, розмові, роботі… Тепер ти розумієш, чому я йду?
— Еге ж. Тобі набридла поштивість.
Тлумач снів зареготав.
— Ні, я робив свою справу, як вмів. Мене хвалили, але це ще нічого не означало. Легко заслужити довіру, коли кажеш людям, що вони хочуть почути. Але з часом треба міняти ремесло.
— А хто ж тоді буде тлумачити сни?
— Хай хто хоче тлумачить. Мене це не обходить. Що станеться, коли тобі набридне бути Писарем?
— Мені не набридне. Хтось прийде мене замінити, коли настане час. Писар служить людям, а не Воротам. Я відмовляю людей, щоб не виходили передчасно. І ти допомагав мені в цьому. Хтось мусить допомагати сновидам.
— Я увійшов через Східні Ворота, — сухо мовив Тлумач снів.
Артемізій його звали. Аж тепер згадав Яків те ім’я. Зрештою, ніхто крім сусідів, так само не знав, як звати Писаря. А це недобре — бути в очах людей без імені.
Слова Артемізія змусили його замовкнути. Схил був слизький, хоч дощ так і не почався по-справжньому. Мабуть, то просто була запізніла осіння роса. Поки вони піднімались на пагорб, геть стемніло. На ґанку стояв ліхтар і перш, ніж увійти в дім, Яків запалив його. І він сказав те, що заважала сказати дорога угору:
— Вони були сновидами. Навіть ті, хто приходив удень. Не всі, але багато. Хіба це не дивно?
— Тому ти намагався їх втримати. А коли не міг впоратись, посилав до мене. Тепер доведеться робити усе самому. Може це й краще, а то хтось подумав би, що між нами є змова.
— Яка змова?
— Ну, тоді угода. Ні, я не піду до хати. Посиджу тут.
— Перекусив би перед дорогою…
— Ти, певно, вважаєш, що це просто дорога. Звичайна дорога, перед якою треба наїстися і взяти з собою міцне взуття та якісь речі на спомин?
— Так годиться. Щодо речей, принаймні.
— Це все не має жодного значення. Ні тут, ні там.
На якусь мить Яків відчув захоплення цим чоловіком, бо той знав, куди і навіщо йде. Він не боявся.
Писар поставив ліхтар між ними обома і розповів про плащ, якого старий не взяв з собою. І як той плащ опинився на ньому в сні. Коли розповідав, то раптом зрозумів, що старий був уже далеко звідси, тому й плащ виявився непотрібним. Отак він сам витлумачив собі сон. Він ніби й не говорив довго, але ці хвилини були повнішими за усі роки самотності, упродовж яких він намагався просвітлити свій розум. Виходило, ніби Яків змарнував час.
Тлумач снів вислухав його, а потім сказав:
— Спали цей дім і ходи зі мною. Без нас буде тільки краще.
Яків злякався і не міг слова вимовити. Та слова знайшлися, як тільки його охопило обурення:
— Тут живе вуж. Я його позавчора знайшов у калюжі. Не хочу, щоб він загинув у вогні.
Артемізій засміявся:
— Безперечно, знайдуться й інші причини, щоб цього не робити.
— Але ця найголовніша. І книжки...
— Насправді, я зовсім не хочу, щоб цей дім згорів. Де ж тоді житиме інший Писар? Коли чоловік стає сновидою, денним чи нічним, йому усюди ввижаються знаки.
— Знаки?
— Вони існують лише в уяві. Сам знаю, як це виснажує. Тому йду звідси, аби здійснити єдине бажання, яке в мене залишилось з усіх бажань…
— Яке?
— Почути сміх жінки.
…Усі рослини восени нагадують людей, втомлених безсонням, особливо ті, що невдовзі стануть сухими й ламкими, щоб до весни зникнути без сліду. Холодні дні трохи стримали пожовтіння листя, але трава зістарілась ще влітку, оголюючи землю, нашпиговану камінням. Було у Писарів Західних Воріт одне заняття пізньої осені, коли з городу вже все зібрано, але не хочеться сидіти в хаті. Тоді наставав час визбирувати каміння. Хтось закладав ним проломи у мурі, наслідки природної руйнації, хтось зносив каміння на купу, може, знадобиться для будови, і часом та купа поростала травою й виглядала досить химерно. Втім, вона ставала домом для багатьох дрібних істот, і жаль було би позбавляти жуків, мурашок чи ящірок даху над головою. Плиткішим камінням можна було вимостити стежку, та воно траплялось рідко. Чи просто обгородити грядку стіною не стіною, а так для краси. Здебільшого, жоден Писар Західних Воріт не закінчував роботи з камінням, бо не ставив собі цього за мету, і вже напевно не хворів марнославством. «Надто доглянутий дім приносить великі збитки», — стверджував один з них. Той, хто насмілився б оточити свій двір стіною, знищив би Притулок, підірвав до нього довіру, як до останнього місця порятунку. І якби сюди не входили і не залишались, то це було б лише порожнє місце. Більшість людей шукає землю, що спливає молоком і медом, встелена золотом та сріблом, і ладні на будь-який злочин чи випробування, щоб туди потрапити. Притулок не шукають, бо в нього не вірять, як дехто не вірить у Бога і Справедливість. Його отримують як дарунок. Тільки увійшовши через Східні Ворота, ті нещасні прибульці починають розуміти, що саме тут вони віднайдуть мудрість, силу і спокій. Це місце сповнене магією слів, звуків, кольорів, запахів. Але вона не обвалюється одразу, не приголомшує, а просочується під камінь, який тримає на плечах кожен, хто сюди потрапляє. Писар Східних Воріт бачить цей камінь і серце його сповнюється жалем та співчуттям. Інші теж бачать і розуміють, як важко позбутися тягару життя. Він дробиться, кришиться по шматочку, доки не зникне зовсім. Минуть весна, літо, осінь і зима, й кожна пора щось змінюватиме в людині, бо відтепер вона живе всередині дощів, світлотіні, снігу й опалого листя, як ніколи до цього не жила. Бо у тому світі вона не відчувала погоди, лише тут розкрилось її неусвідомлене бажання стати частиною краєвиду, природи, яка змінюється сама, послідовно і урочисто. І навіть нагромадження каміння має сенс не менший, ніж його визбирування із землі задля того, щоб дати місце корінню, і знак для птахів, де можна перепочити. І чим старіші були ці купи, тим більше населяло їх істот, за якими так цікаво було спостерігати. І мур залатували камінням, свіжовибраним із землі. Був він не такий уже неприступний, але й приступним не виглядав. Надмірна опіка зашкодила б йому так само, як і недбалість. Тому й писав хтось із Писарів: «Дбай про мур не як про стіну власної оселі, а як заслін від вітрів». Зимою траплялись сильні бурі, особливо дошкульні в холоднечу, завдаючи чималої шкоди, а в спеку вітер наносив гори піску. Мур першим приймав на себе удари стихії, пом’якшуючи холод і спеку, отже, вартував того, щоб про нього дбали. Нехіть до мурів потаємно жила в душі кожного мешканця Притулку. Вони бачили в них перепону власним бажанням, так ніби виносили назовні перепону, що розділяла надвоє їх самих.
Яків був іншим. Навіть Писар Східних Воріт мав підставу жити в Притулку, хоч і перебував на дещо особливому становищі. Хоч і вважався білою вороною, та все ж вороною, і покинувши Східні Ворота, міг безперешкодно йти до Західних. Для Якова та його попередників то була річ неможлива — йти в протилежний бік, проти стрілки годинника. Іноді Яків вибирався кудись, але серце його було неспокійне через Ворота, хоча Симеон тоді залишався пильнувати день чи два.
І ось каміння позбиране, остання важка робота цього року закінчена. Взимку доведеться розчищати сніг, прокладати стежку. Круглішими каменями Яків латав мур, а плиткіші відкладав. Ними вимощували доріжки, обкладали цямрини криниць. Завжди хтось потребував каміння звідси, бо тут було його більше. Яків й раніше жив у будинках з каменю чи цегли. Дерево здавалось йому менш захищеним. Він також боявся глибокої води й купався лише скраєчку озера, яким володів і якому служив Симеон.
Цієї пори теплої осені навіть павучки покинули затишні куточки й полетіли у мандри. Може, винним у тому було опале листя, може, нагріте повітря, чия прозорість наближала обрій. Спорожніла земля викликає тривогу, коли бачиш різних істот, котрі ніколи не взнають зими, бо помруть уже сьогодні, проживши відведений їм час. Можливо, вони якось здогадуються про це, а, може, як люди, не відають ні дня, ні години свого відходу… Ця думка не завдає болю, коли ти за замкненими дверима, де мовчки страждають на клаустрофобію. Шукаючи захисту, можна потрапити до пастки, і вже ніколи з неї не вийти. Бідні, як вони там? Певно, їх жахає саме слово «Притулок». «Західні Ворота» звучить краще.
