Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
— Може, ще щось треба?..
— Ще… треба поцілуватися… Формально… — Так вимагає клятва?..
— Угу…
Оленка, не задумуючись, обхопила за шию хлопця, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми.
Довго, ой, довго тривав цей «формальний» поцілунок. І, напевне, ніхто з них не хотів закінчувати його.
Оленка падала в безодню, летіла у вихорі незвіданого почуття в незнайомий світ, відкривала його вперше і не могла покинути.
Микола випростався, охопив долонями гаряче чоло, завмер. Дівчина знеможено сіла на лавку. Заплющила очі. Щось промовила. Він кинувся до неї, притулив її руку до своєї щоки.
— Ти щось сказала?..
Вона не здивувалася, що він назвав її ти. Так треба. Так має бути.
— Що це було? — ледве чутно запитала чи в нього, чи в вітру, чи, може, у свого серця. — Невже це… воно.
Знову мовчання. Знову грозовий поцілунок. І так без кінця.
Місяць піднявся між верховіття дубів. Замовкали далекі звуки міста. Вщухли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких полтавських полів запахи квітів і полину.
Оленка лежала в обіймах Миколи, щаслива, виснажена неймовірним спалахом почуттів, і місячні промені ткали на її блідих щоках неземні узори. І раптом Микола відчув, як вона здригнулася.
— Що з тобою, Оленко?
— Нічого… нічого… мовчи… Ще хвилинку… Микола занепокоєно заглянув у її лице. Очі Оленки вдивлялися в глибінь нічного неба, на далеку кулю місяця, яка то поринала в хащі хмар, то знову випливала з них на ясне тло. Ось пливе чорна фантастична потвора. Вона роззявляє велетенську пащу, намагається ковтнути ясне світило. Місяць пручається, судорожно пульсує, виривається знову на волю…
Оленка з хвилюванням і острахом дивилася на космічну боротьбу двох велетнів. Їй вони здавалися символами життя. Якщо переможе світло — все буде ясно, гарно, щасливо. Вони з Миколою завжди йтимуть рядом, не розлучаться повіки. А якщо ні… ой, краще не думати!
Місяць поринув у темну хмару. Пітьма огорнула простір. Оленка притислася до Миколи, ждала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пелену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься, невже не з’явиться знову?
Минали хвилини… чи віки… Микола чув, як дівчина важко дихає, як тремтить її тіло.
— Тобі погано, Оленко?
— Зараз… Одну мить… зачекай…
Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світило, розжене морок… Ні! Ще чорніша запона з’являється з безмежжя, покриває, гасить останні іскри надії…
Серце в Оленки впало. Невже кінець? Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забобони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла подіяти з настроєм. Чорний покрив хмар затулив не тільки промені місяця, він вкрав і дитячу, новонароджену віру…
Та ось… заясніло вгорі, завирували темні громаддя в небі. Вітер налетів з Дніпра, радісно захитав велетенські дерева. Місяць вийшов з темряви раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, сильною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло збільшувалося… і, нарешті, лише ясне коло нічного світила одне панувало в космічному безмежжі…
Оленка знеможено-радісно заплющила очі.
— Нарешті, — прошепотіла вона.
Микола нічого не питав. Він інтуїтивно відчував її настрій, знав, що в ній тепер діється щось знаменне і важливе. А коли срібне проміння місяця осяяло її натхненне, щасливе обличчя, він все зрозумів. Знову їхні вуста були разом, і нічні прозорі тумани котилися між деревами, лягали до ніг хлопця і дівчини. А може, то не тумани були… Може, то дніпровські добрі духи ласкаво всміхалися до закоханих, соромливо огортаючи їх сивим серпанком.
Вже під ранок вони вертали назад, німі, приголомшені. Пустинні вулиці мовчали. Тільки де-не-де лунко віддавалися кроки окремих перехожих. Недалеко від вулиці, де жила Оленка, Микола сказав:
— Мені все здається сном… Ти зараз підеш додому… А я залишусь один. Я не зможу тепер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не зможу…
Вона радісно зазирнула в його лице, в темні пристрасні очі.
— Так ми ж знову зустрінемось, Миколо…
— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути рядом… Давай поїдемо разом в село. До мене… Я працюватиму в клубі. Буду вивчати народні пісні, писати свої, організую хор… А ти…
— А я, — перебила, його Оленка, — працюватиму в школі… Я ж закінчила учительський технікум. Правда, ти й досі не знав цього?
— Ніколи ж було, — кумедно промовив Микола.
Обоє засміялися. Оленка поклала свою долоню на груди Миколи, тихо сказала:
— Хіба ти міг сумніватися в мені? Я поїду… Куди захочеш… Завтра… та ні, вже сьогодні… мама запрошувала тебе до нас в гості…
— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!..
— Так познайомишся, смішний. Приходь сюди о восьмій годині. Я ждатиму тебе… А потім, ввечері, про все поговоримо…
Вона подала йому руку, поклала її в сильну, тонку долоню коханого, тихенько відступила, не зводячи погляду а його очей. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.
Стукнули двері будинку. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Над дахами загоралась зірниця…
Мелодія друга
РІШУЧІ КРОКИ
ТІНІ І СВІТЛО
Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем. Вона на якусь мить привітно всміхнулася, потім одразу спохмурніла. Провела поглядом від стоптаних брезентових черевиків Миколи до його худорлявого обличчя, строго запитала:
— Що вам потрібно?
— Пробачте… Чи тут живе Дячук?..
— Тут. Це я…
— Мені потрібна Оленка… Вона казала, що сьогодні…
Мати Оленки зневажливо зиркнула на сірий потертий піджачок хлопця, одрізала:
— Сьогодні вона жде гостя. Жениха. Розумієте? Скажіть, що передати…
Микола розгублено заморгав очима. Винувато затоптався на місці.
— Як же так? Вона запрошувала…
Він поглянув у очі матері таким ясним, дитячим поглядом, що вона пом’якшала. Перехилилася в коридор, прошепотіла:
— Зустрінетеся з нею пізніше. А тепер вона жде композитора. Ви ж розумієте…
Микола зрадів:
— Так це ж я композитор. Вона мене запрошувала. І говорила, що ви також…
Мати аж одхитнулася, скривилась, ніби проковтнула щось кисле, силувано всміхнулася. Недовірливо перепитала:
— Справді, композитор?
— Точно! — закивав головою хлопець.
Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридору:
— Оленко!
Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона! Блиснули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:
— Ой Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь в кімнату…
— А ми вже познайомилися, — стримано сказала мати. — Прошу…
Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали того. Оленка провела Миколу до кімнати. Він переступив поріг, оглянувся несміливо. Досить велике приміщення було загромаджене безліччю всякої всячини. І комоди старовинного виробу з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, кружевами та статуетками. Все це розташувалося так хаотично, без смаку, що вільного місця не залишилося.
Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним, одутлим обличчям та огрядна жінка. Вона здивовано-презирливо втупилася в хлопця, примружила очі, запитливо мугикнула.
Оленка щасливо всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.
— Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій батько, Мусій Трохимович. А це наша знайома, Олена Антонівна…
