Хто ти? - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Батько подав Миколі холодну вогку руку, а Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.
Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби обсмоктуючи щось.
«Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене? Що має спільного з нею Оленка?»
Оленка теж відчула якусь настороженість в настрої Миколи. Запанувала мовчанка. Тоді батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв пляшку з горілкою.
— Ну що ж, зятьок. Вип’ємо за знайомство!..
— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?..
— А що таке? — здивувався грубувато Мусій Трохимович. — Хіба я що сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде другий… Не важно! Аби випить було. Правда, синок?
Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка почервоніла ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, цинічно усміхаючись, старанно закручував штопор в корок.
До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони накрили на стіл. Почалася вечеря. Налили в чарки. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася в тарілку мати.
— Ну що? Будьмо? — бадьоро вигукнув батько. — Дай боже нашій Оленці хорошого жениха. Ну, пити — не перепити!..
Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола випив до дна. По грудях пройшла тепла хвиля, він почув себе трохи вільніше.
Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.
— Так ви, справді… композитор?
— Справді, — радісно згодився Микола. — Ось подивіться… диплом. Недавно одержав.
Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.
— А квартира у вас в?
— Нема, — безтурботно сказав Микола. — Я жив у гуртожитку…
Мати і Олена Антонівна переглянулись.
— А де ж ви будете жити? Працювати?
— Поїду в село. До матері. Там у неї є хата. Тут недалеко, над Дніпром…
— І ви думаєте жити в селі? — з жахом вигукнула мати.
— А чого ж? Там чудово. Ліс, річка, природа… Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається…
— Умгу, — мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла і більше не обзивалася.
Виручав батько. Він без кінця наливав питво в келихи, пив за своє здоров’я. Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав базікати якісь дурниці і нечисті слова:
— Бери її, Миколо. Бери! А цих старих шлюх не слухай… Головне, мене не забувай… Півлітра купиш — і до мене… Оленку держи в руках… Коли ж горе яке-небудь — пий… Заливай його… Найкращі ліки проти всього…
Він перекидав ліктями посуд, огризався на Марію Іванівну, яка смикала його за піджак, підморгував Миколі. Оленка не знала, куди подіти очі від сорому. Тільки Олена Антонівна монументом височіла на своєму стільці, і губи її іронічно ворушилися, обсмоктуючи щось невидиме.
Вечеря для Миколи здалася пекельною мукою. Він ледве досидів до кінця. Нарешті Оленка встала з-за столу, благально сказала матері:
— Я піду на свіже повітря. У мене голова заболіла…
— Іди, — похмуро бовкнула мати. — Тільки недовгої Ти мені потрібна.
Шепіт каштанів показався небесною музикою після гидких двозначних слів Мусія Трохимовича. Микола вдихав повітря повними грудьми, ніби хотів вигнати з легень і горілчаний дух, і пригнічений настрій, і бридке враження від «знайомства». Він гаряче стискав долоню Оленки, яка мовчазно йшла поруч, поглядав на неї, дивувався. Як серед такої багнюки виросла дивна, чудова квітка?
— Оленко…
— Що, Миколо?..
— Прости мене… я хотів запитати…
— Я знаю, Миколо… мені соромно…
— Як ти могла?..
Вона зупинилася, поглянула печально в його очі.
— Як я могла… вісімнадцять років… Я сама не знаю… Може, мрія мене врятувала. Тільки вона. Я бачила прекрасних людей, чула неземні пісні… Я ждала зустрічі з такими людьми тут… на землі… І ось ти прийшов, Миколо… Забери мене звідси… я не хочу більше так жити… Я хочу в житті бачити свою мрію, творити її… Візьми мене звідси, друже мій…
— Дівчинко моя, — прошепотів Микола. — Ми поїдемо… негайно. Завтра ж. Ти чуєш? Ми почнемо зовсім, нове життя. Без бруду, без жорстоких і гидких слів… без брехні і обману…
Вони знову гуляли над Дніпром, сиділи на лавці під густими заростями акації, перебиваючи одне одного, розповідали про свої плани.
— Я ввійду в клас… Десятки дитячих ясних очей глянуть на мене запитливо… Я їм буду розповідати про чудові, прекрасні людські мрії. Я їх вчитиму боротьбі і натхненню… Миколо, як це гарно — вчити дітей!..
— А я писатиму пісні для твоїх малюків, — захоплено вторив Микола. — Красиві, веселі пісні… І музику… Щоб вони знали гармонію, щоб бачили красу природи і життя. Ой Оленко… я не можу отямитися від щастя… Невже це дійсність. Торік не було в мене нікого… тільки мрії про тебе… вірші про тебе… а тепер… сама ти з’явилася, ніби чудо… ніби казка…
— Слова твої, Миколо, мов музика… Говори, говори… Невже ти ждав мене… писав вірші про мене?..
— Тільки тобі… тільки про тебе…
— Прочитай… я хочу почути…
— Добре, Оленко… тільки не дивись, що вони слабуваті. Головне — думка…
Микола замислено задивився в далину, де ще багровів важкими барвами захід, почав читати тихо:
Оленка ніжно притулила його долоню до своєї щоки, схилилася на плече коханого. Прошепотіла здивовано:
— Невже це про мене?
— Про тебе… Тільки про тебе… Хіба є ще в світі інша ти?..
О чарівнице природо! Що робиш ти? Якою силою зімкнула ти ці дві прекрасні постаті, яку неповторну долю готуєш їм — чистим і щирим?..
Знову рядом вуста, серця і подих в подиху. Знову тріумфують, з’єднуються рідні душі під безмежним куполом неба…
«КОНТРЖЕНИХ»
Оленка повернулася додому об одинадцятій. Вона вже забула про матір, про Олену Антонівну, про їхнє враження від Миколи. Все ясно, світло, гарно! Чудовий, щасливий світ! Вони з Миколою одружаться і поїдуть в село. їм нікого і нічого не треба. Є руки, голова, гаряче бажання… Все інше прийде…
Весело витанцьовуючи, дівчина піднялася до вхідних дверей, зайшла до коридору. Наспівуючи пісеньку, зупинилася на порозі.
— Ой мамочко! Яка я щаслива!..
На неї дивилося дві пари очей. Одні — мамині — пронизливі, чорні. Другі — Олени Антонівни — примружені, насмішкуваті. Обидві мовчали. Ніби хто линув холодної води на Оленку. Її веселий настрій миттю випарувався. В душі похололо.
— Чого ви… так дивитеся… Що трапилося?..
Дівчина оглянулася. Може, щось з батьком?
Ні, він лежить на ліжку, розкривши рота, і хропе, аж склянки в буфеті деренчать.
— Що трапилося? — зловісно озвалася мати, посуваючись до неї. — Привела якогось босяка та ще й питаєш, що трапилося? В яке дурне становище ми потрапили? Композитор! І тобі не соромно? Сопливий хлопчисько!..
— Без роду, без племені, — підхопила Олена Антонівна з другого боку.
Без квартири, без роботи! — додала мати.
