Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗

— Зупинися! Твоє бажання здійснилося! — пролунав чийсь голос.

Старий зі скринькою скинув каптур і плащ.

— Ґандальф тут! І, здається, саме вчасно. Тобі не подобається мій Зломщик – нехай, але, будь ласка, не каліч його. Опусти його і послухай спершу, що він скаже!

— По-моєму, ви всі змовилися! — буркнув Торін і знехотя поставив Більбо на вершечок муру. — Ніколи більше не матиму справ із чарівниками та їхніми приятелями. Ну, то що скажеш, щурячий ти виплодку?

— Лишенько! Ой, лишенько мені! — пробелькотів Більбо. — Розумію, все це дуже неприємно. Може, ви пам’ятаєте, як казали, що я сам зможу вибрати свою чотирнадцяту частку? Можливо, я сприйняв ваші слова надто буквально – мені розповідали, що ґноми часом чемніші на словах, аніж на ділі. Та все одно був час, коли ви, здається, думали, що я приніс вам якусь користь. «Щурячий виплодку» – он воно як! Оце й усі «послуги», які ви мені обіцяли, Торіне, від свого імені та від імені вашої рідні? Вважайте, що я добровільно відступаюся від своєї частки, та й покінчімо з цим раз і назавжди!

— І вважатиму! — похмуро процідив Торін. — От і забирайся геть – і більше ніколи не потрапляй мені на очі!

Тоді ґном повернувся і гукнув через мур:

— Мене зраджено! Розрахунок був правильний: я не встою, щоб не викупити Дорог-камінь, мій родовий клейнод. За нього я дам одну чотирнадцяту частку скарбів сріблом і золотом, тільки не самоцвітами, — але це має вважатися часткою, обіцяною оцьому-о зрадникові: з такою винагородою він нас і покине, а ви можете ділити її, як вам завгодно. Не сумніваюсь, він дістане якусь мізерію. Забирайте його, якщо хочете, щоб він залишився живий, — я не маю до нього ні крихти приязні.

— Забирайся до своїх приятелів! — буркнув він до Більбо. — А то я скину тебе вниз.

— А як щодо золота і срібла? — пропищав Більбо.

— Відішлемо слідом за тобою, коли приготуємо, — вибухнув Торін. — Лізь униз!

— Доки не буде викупу, камінь залишиться в нас! — гукнув Бард.

— Як на Короля під Горою ти поводишся не надто шляхетно, — докинув Ґандальф. — Але все ще може змінитись.

— Атож! — огризнувся Торін.

І такою сильною була мана, яку наслали на нього скарби, що він уже міркував, чи не можна було б за допомогою Даїна перехопити Дорог-камінь і не сплатити викупу.

А Більбо переліз через мур і подався геть ні з чим (і це за всі його труди!), якщо не рахувати обладунків, якими його обдарував Торін.

Не одному ґномові стало у глибині душі соромно і шкода, що він іде від них отак.

— До побачення! — гукнув їм Більбо. — Може, ми колись зустрінемось як друзі.

— Геть! — гаркнув Торін. — На тобі кольчуга, виготовлена руками моїх одноплемінників, — хоч вона й занадто гарна для тебе. Стрілою її не пробити, але якщо ти не поквапишся, я прострілю твої миршаві ноги. Тож піддай ходу!

— Вгамуйся! — гукнув йому Бард. — Ми даємо тобі час до завтра. Опівдні ми повернемось і перевіримо, чи відрахував ти належний викуп за камінь. Якщо все буде без обману, ми підемо геть, а ельфійське військо повернеться назад до лісу. А наразі – до побачення!

З цим вони повернулися до табору, а Торін послав гінців Роака до Даїна, щоб повідомити його про те, що трапилось, і попросити поквапитися.

Минув день, а потім і ніч. Наступного дня вітер повіяв із заходу і небо потемніло та спохмурніло. Ще було досить рано, коли в таборі зчинився галас. Скороходи донесли, що біля східної відноги Гори з’явилося чимало ґномів, котрі тепер поспішають у Діл. Надходив Даїн. Він ішов цілу ніч і тому прибув раніше, ніж очікували. Кожен із його воїнів був одягнений у сталеву кольчугу до колін, а на ногах мав обладунки з тонкої та гнучкої металевої сітки, таємницею виготовлення якої володіло тільки Даїнове плем’я. Ґноми взагалі надзвичайно сильні як на їхній зріст, але більшість воїнів Даїна вирізнялася силою навіть серед ґномів. У бою вони завдавали ударів важкими дворучними кайлами, а ще в кожного при боці висів короткий і широкий меч, а за спиною – круглий щит. їхні бороди були розділені надвоє, заплетені та заткнуті за пояси. Шоломи в них були залізні, черевики – теж, а обличчя – похмурі.

Сурми закликали людей і ельфів до зброї. Невдовзі стало видно, як ґноми сягнистим кроком сунуть по долині. Вони зупинилися між річкою та східною відногою, але кілька воїнів продовжили путь, переправилися через річку і підійшли до табору. Тут вони поклали зброю на землю і підняли руки догори на знак мирних намірів. Назустріч їм вийшов Бард, а разом із ним Більбо.

— Нас послав Даїн, син Наїна, — відповіли вони на перше поставлене їм питання. — Ми поспішаємо до наших кревних, під Гору, бо почули, що колишнє королівство відновлено. Але хто ви, що стоїте на рівнині перед укріпленими мурами, неначе вороги?

Звісно, в перекладі з церемонної та дещо старомодної мови, яка годилася для таких випадків, це означало просто: «Вам тут нічого робити. Ми йдемо далі, тож дайте нам дорогу – або ми почнемо бій!» Ґноми думали проскочити між Горою та вигином річки, бо ця вузька смуга виглядала не дуже захищеною.

Бард, певна річ, відмовився пропустити ґномів до Гори. Він вирішив дочекатися, коли надійде золото і срібло в обмін на Дорог-камінь, бо не вірив, що Торін дотримає слова, діставши таке численне та войовниче підкріплення. До того ж новоприбулі мали зі собою великий запас харчів, — адже ґноми здатні переносити великі тягарі, — й мало не всі Даїнові воїни, попри швидкість переходу, несли на спинах величезні паки – на додачу до зброї. Вони б витримали багато-тижневу облогу, а там могли надійти ще якісь ґноми, а потім – іще, бо в Торіна було багато родичів. До того ж вони могли розчистити ще один вхід і виставити біля нього варту, так що обложники мусили б оточити всю Гору, а для цього в них було надто мало сил.

Достеменно такими й були плани ґномів (бо круки-гінці постійно носилися між Торіном і Даїном), але наразі шлях було перекрито, тож після гострої суперечки ґноми-посланці повернули назад, щось бурмочучи собі у бороди. Бард одразу вислав до брами своїх герольдів, але вони не знайшли там ні золота, ні срібла. Щойно вони наблизилися на відстань пострілу з лука, їм назустріч полетіли стріли, і вони, налякані, поспішили назад. У таборі тепер усе розворушилось, як перед битвою, — Даїнові ґноми вже наступали вздовж східного берега.

— Йолопи! — сміявся Бард. — Отак підійти під саму Гору! Вони нічого не тямлять у наземній війні, хай би як наловчилися воювати в руднях. З їхнього правого флангу в скелях засіло багато наших лучників і списоносців. Може, кольчуги у ґномів і добрі, але невдовзі їм буде сутужно. Нападімо на них зараз же з двох боків, поки вони не опам’ятались!

Але Король ельфів промовив:

— Довго ж вам доведеться чекати, щоб я розпочав цю війну заради золота! Ґномам нас усе одно не обминути, і хай що вони чинитимуть, ми це відразу помітимо. Будемо сподіватися, що перемир’я ще можливе. Якщо ж урешті, на лихо, дійде до пострілів – досить буде вже нашої чисельної переваги.

Але він не зважив на вдачу ґномів. Усвідомлення того, що Дорог-камінь – у руках обложників, не давало їм спокою; до того ж вони здогадувалися про вагання Барда та його друзів, тож вирішили завдати удару першими, доки ті сперечаються.

Несподівано, без жодного попередження, ґноми мовчки кинулися в атаку. Забриніли тятиви, засвистіли стріли – от-от розгориться битва.

Однак іще несподіваніше і так само навально насунулася темрява! Небо миттю заволокла чорна хмара. Шалений вітер доніс оглушливий гуркіт грому (і це взимку!), й вершину Гори осяяла блискавка. А під грозовою хмарою чорним вихором заклубочилася ще одна, але мчала вона не за вітром, а з півночі, ніби величезна пташина зграя – така щільна, що не було видно просвіту між крилами.

— Стійте! — крикнув Ґандальф, — він з’явився зненацька і тепер стояв із піднятими вгору руками сам-один між ґномами, котрі йшли в наступ, і лавами, які на них чекали. — Стійте! — гукнув він громовим голосом, і з його патериці блискавкою вихопився сліпучий спалах. — Пострах насувається на вас усіх! О леле! — і швидше, ніж я передбачав. На вас сунуть ґобліни! З півночі наближається Болґ‘, чийого батька вбив у Морії ти, о Даїне! Погляньте! Кажани летять над його армією, ніби хмара сарани. Ґобліни скачуть верхи на вовках, і варґи в їхньому почті!