Покохати відьму - Когтянц Костянтин (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
– Це тобі, щоб не забував, хто твоя пані! А це, – поцілувала в щоку, – за те, що добрий! Це, – цьом у другу, – за те, що хоробрий.
Майнула думка – повалити її в сніг, – стояла Вона нетвердо і в голову не дивилася (це я вже розбирати навчився, коли дивиться, коли ні), – але я не посмів.
Пані. А, між іншим, варто було спробувати. Як зараз пам’ятаю – в голові всякі пустотливі думки бродили – дуже вже мене насмішив цей заколот. і двері мого будуара, звідки я у цей світ з’явилася, були замкнені зсередини.
…Посміявшись, піднялася, глянула на мене суворо: лежи, мовляв, де лежиш, – обтрусила сніг і зовсім уже іншим тоном:
– Ти де в чому правий. За поняттями твого народу я, справді, відьма. і, звичайно ж, у мене є чоловік. тільки…
Пройшлася по снігу і різко повернулася до мене:
– Тільки я б ніколи не стала тебе так ображати, дарма подумав! до твого відома, я цю шкуру взагалі хочу повісити на стіну і навіть не в спальні. і… і не іграшка ти для мене, був би іграшкою – так би не піклувалась.
Пані. Пам’ятаю, я трохи не сказала: «був би іграшкою – взяла б з собою і сміялася над дитячими ревнощами» – та вчасно схаменулася: занадто жорстоко.
– У голову, – пирхнула, але тихенько так, не образливо, – дивитися тобі більше не буду, обіцяю. хіба що… ну, уяви, що вороги кругом!
Це правильно – я кивнув.
– Ну, і можуть бути інші випадки, коли дуже потрібно. дозволяєш?
– Звичайно.
– А що в мене сміх неприємний – я і сама знаю.
Буває й дуже приємний. Я тільки що переконався в цьому.
– Найпізніше до середини літа заберу тебе звідси. Чекай! – сказала й зникла, як і ті двоє.
Повернувся до печери, а там… Коли тільки встигла? мішки з провізією, оберемок одягу. у кутку – опудало смоляне – точнісінько, як у Палаці. На грудях напис: «Вчися рубати лівою!» Буду вчитися.
Розділ другий
Поєдинок, демон і новий меч
Увечері я викупався в гарячому джерелі, речі виправ, а коли заснув, утомлений, прокинувся від того, що Пані за вухо смикнула.
– Ти мені потрібен, збирайся! Ой, та не дивлюся я!
У нас не можна. Це у редарців чоловіки й жінки разом у лазнях, а в нас не можна цього. Щоправда, Вона мене лікувала…
Пані. Ось-ось.
– Одяг ліворуч від тебе.
Одяг дивний – ніби штани з курткою разом. Стій, а Вона ж колись у таке була вбрана.
– Зброю та те, що тобі дороге, склади в цей мішок. Сюди не повернемося більше. Так, правильно, намиста твої. А от списи облиш – не знадобляться.
– Пані, це пам'ять.
– Кинджал для пам'яті… Втім, візьми один. І дай сюди руку – ми йдемо в інший світ.
В інший – то в інший. Не первина.
Пані. Абсолютно правильно, це вдруге.
…Блиснуло щось перед очима, і ми в лісі, причому явно літо надворі. Дерева інші, кущі інші – не знаю таких, але точно літо. Пані швидко йде, біжить майже. Кролик майнув у Неї з-під ніг, ще один у кущі кинувся. А ось іще сліди їхні. Мабуть, багато тут.
Пані. Королівський заповідник.
…Так що поки розберуся, що тут, як і хто їстівний – на кроликах проживу. Треба тільки не забути її розпитати, що тут за хижаки.
…«Це я і без тебе знаю, що найнебезпечніші – люди». Що? Знову Вона за своє! Обіцяла ж. «Даруй, чоловічку, але мені дуже потрібно з тобою поговорити без шуму». Це інша річ – якщо треба, то можна. Так і домовлялися. «Мені завтра знадобиться твій меч». По цих словах я просто злетів до небес: вирішив, що спину їй прикриватиму. Тому що лицем до лиця – плювала Вона на всіх демонів пекла! Уже наприкінці мого мешкання в Палаці випадок був. Завалив я на полюванні бика – величезного, самі роги мені до пояса – і подумав
(і правильно подумав!), що жоден з вільних мисливців самотужки мечем не взяв би такого звіра. Що колись я їм заздрив, а тепер… І взагалі їм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.
– А який це хвалько вчора пропустив шість ударів?
Ну, то в двобої з Тобою, а Ти в голову дивишся!
– А-ахта-а-а-ак?
Відразу думки читати перестала, кинджал свій у землю метнула, він по самий ефес увійшов.
– Нападай не на жарт.
Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тільки жартувати мені чи ні – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навіть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах. І всі троє без свідомості. «Не фантазуй, свідомості ти не втрачав. Але я втішена, що в тебе почуття гумору прорізалося». Думки мої тим часом пішли далі. Те, що Вона вчила мене, а та, інша, – Приятеля, – це по-різному розуміти можна. Але ось те, що самі навчені… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрібен?
«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»
Пані. Закляття, між іншим, взагалі дурниця. Все, що ми можемо зробити, – робиться напругою волі. Інше питання, що дехто з нас під час чарування бурмоче собі під ніс, що саме збирається робити. Звідси й пішов серед людей міф про закляття.
«Розумієш, чоловічку, тут безглуздий звичай: жінки не мають зброї». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За іншим тутешнім правилом звинувачення… образи… вважають істинними, поки їх кров'ю не змито».
По правді, і в нас теж. Що? Це значить… її ображено?!
«Дуже важко, хлопчику». Де, коли, якою зброєю?
– Завтра вранці. На спеціальній арені. Зброю вибирає захисник дами. Останнім часом входять у моду меч і кинджал.
Кинджал, звичайно, приятелів. Якщо тут на такі знаряддя заборони немає.
– На щастя, немає. І твоя правда – це сильний козир.
Звідки я знаю, що таке козир? звідки я знаю про карти?
– Ти що, не зрозумів, що я розмовляю отерською мовою?
Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помітив навіть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.) Але, демони пекла, за одну мить – цілу мову!
– Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.
Пані. Ясно, не весь час, – мені ж теж спати треба. Так що ми вже розділили ложе. Жорсткувате.
Чотири дні й чотири ночі? Чому ж я зранку нічого не помітив? Провів рукою по щоці – гладка. Ніяково стало, це я і сам міг.
– Та мені не складно.
Хм, а де ж це місто? Сонце вже сідає.
– Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.
А куди ж іще, як не в землю? Ти вперед дивись, я під ноги повинен. Змія нам зараз ні до чого зовсім. Мої, щоправда, чоботи не прокусить, ну то ти в сандалях. Чи на тебе отрута не діє?
– Діє, хоча від зміїної не помру. Спасибі, чоловічку. Про змій я забула. До речі, тобі школа: сам себе бережи, на попутників не сподівайся.
Тільки кому з нас про це треба нагадувати?
Давно я не чув пирхання:
– Мені, кому ж іще! Я саме це й хотіла сказати: ото б картина була, якби мисливець понадіявся на чаклунку! А чаклунка такі помилки допускати стала… Старію…
Ага, як же. І обличчям, і ходою молодша, ніж раніше була. Демони пекла, що з Нею таке?! Повернулась до мене, в лиці ні кровинки…
Пані. Тому що це – Третій Знак. Починаємо молодіти…
«Стій! Не підходь!.. Даруй, чоловічку. Пусте…» Сіпнула плічками – й опанувала себе.
Дорога, на яку ми тим часом вийшли, зробила поворот. Нас чекали – я якось одразу зрозумів, що саме нас, – десятеро слуг: двоє – верхи, і всі при зброї, вони згуртувалися… У голові спливло отерське слово «ноші», а як нашими словами перекласти, і не знаю. «Спис і самостріл віддай вершнику, меч відчепи від пояса і візьми в ліву руку. Тепер підсади мене – ти знаєш, як це робиться».
Коли ми опинилися всередині, Пані вийняла мій меч з піхов і приклала його до невеликої залізної підківки на стелі. Клинок тихо дзенькнув і прилип. Скільки разів я вирішував не дивуватися чудесам більше, але коли меч на стелю ліг, як на підлогу, – мені аж дихати важко стало. Але зрозумів усе ж навіщо: вони маленькі, ноші, тісні. Якщо меч тримати на поясі, то спробуй його вихопити. А так – руку підніми тільки.
