Зустріч з тайфуном - Максимов Г. (лучшие книги TXT) 📗

Фантастичні оповідання

Малював ОЛЕГ ПАШУТА

Г. Альтов

ОСЛИК І “АКСІОМА”

Те, про що я хочу розповісти, почалося з невеличкої статті, написаної для “Інженерного журналу”.

Я чимало помучився з цією статтею, надто вже невиграшною була тема. Ну що можна сказати — на трьох сторінках! — про минуле, сучасне і майбутнє машин?..

Тижнів зо два я зовсім не знав, як підійти до статті, а потім віднайшов цікавий засіб: перерахував потужність усіх машин на людські сили, на прислуговуючих нам умовних рабів. Кіловат заміняє десяток дужих рабів, взагалі ж проста арифметика.

Я взяв жалюгідні цифри кінця вісімнадцятого століття — вони небагато відрізнялися від нуля — і простежив їхню долю: нестерпно повільне, майже невідчутне зростання протягом століття, потім піднесення, що ставало дедалі стрімкішим і стрімкішим, майже вертикальний зліт після другої світової війни (десятки й сотні умовних рабів на людину) і нарешті теперішній рік, коли кожний з нас став багатший від римського сенатора.

“Роздуми рабовласника” (так я назвав статтю) було відіслано, але мене не полишало якесь невиразне незадоволення. Воно не проходило, і, розізлившись, я переглянув заново всі цифри.

Нема почуття, гострішого, ніж те, яке відчуваєш, наближаючись до відкриття. Цілком можливо, що це передалось нам від дуже далеких предків, які вміли в хаосі первісного лісу відчути дивовижне і блискавично настроїти кожний нерв, кожну клітинку ще не зміцнілого мозку в такт його ледве відчутних кроків.

Тепер я можу пояснити все в кількох словах, наче й не було тривалих пошуків, які часом здавалися безнадійними.

Життя машини, кожної машини стає надто коротким: в середньому біля трьох-чотирьох років. Машина могла б жити разів у вісім чи десять довше, але наука відкриває нові, досконаліші принципи — доводиться заміняти всю нашу техніку.

Проміжки між відкриттями скорочуються — отже, прийде час, коли ми повинні будемо заміняти машини щороку, потім щогодини, щохвилини! А інакше — куди дінеться бурхливо зростаюча лавина відкриттів!..

Можливо, я не знайшов би відповіді на це питання. Ймовірніше, не знайшов би. Є питання, що мають єхидну властивість поставати задовго до того часу, коли на них можна відповісти. Але одного разу, гортаючи “Питання філософії”, я звернув увагу на замітку, густо пересипану примітками й застереженнями редакторів. Йшлося про можливість уже сьогодні розв’язувати на аналогових машинах задачі, подібні до тієї, з якою я зіткнувся.

Першої миті мене вразила навіть не сама замітка, а підпис. Статтю написав Антена: я не бачив його чотирнадцять років, з шкільного часу.

* * *

В нашому класі він був найвищий, та Антеною його прозвали не за ріст. Він завжди носив у кишенях купу радіомотлоху і кожної вільної хвилини складав приймачі. Робив він це якось машинально. Він міг дивитися кінокартину чи їхати в трамваї, а руки його в цей час працювали самі собою, щось знаходили в кишенях, щось до чогось приєднували, намотували, припасовували — і раптом усі ці дрібнички, що погойдувались на різнокольорових дротах, оживали, починали шипіти, свистіти, а потім крізь суцільний шурхіт пробивався голос диктора. Антена щось заміняв, пригвинчував; шум танув, ущухав, і виникала прозоро-чиста музика.

Не пам’ятаю жодного випадку, щоб Антені не вистачило матеріалу. Він умів використати будь-яку річ. Якось він зібрав приймач з двох радіоламп, мотка дроту, моєї власної вічної ручки і старого велосипедного насоса.

Антена приїхав з Уралу, ми тоді були у восьмому класі і спочатку все випрошували у нього приймачі. Він віддавав їх, зовсім не жалкуючи. Взагалі Антена був гарний хлопець — так вважали всі, і лише він сам, здається, інколи засмучувався через те. що його вічно тягне ліпити приймачі. Він саме так і казав — “ліпити”, йому не можна було грати у футбол: в найрішучішу хвилину він раптом підбирав обривки якого-небудь дроту і заходжувався його розглядати. Навіть у воротах Антену неможливо було поставити, бо він зразу починав перебирати свій радіомотлох, а це погано, коли у воротаря зайняті руки. Ми грали на пустирі за будівництвом, і Антена завжди вартував портфелі. Він сідав на траві, поглядаючи на гру, і збирав черговий приймач.

Працювали приймачі краще від заводських, хоч вигляд у них був не дуже гарний. Антена чомусь не визнавав футлярів і скриньок. Приймачі виходили у нього відкриті. Начинка висіла на дротах, як гірлянда ялинкових іграшок. Але якщо Антені давали футляр, він не заперечував і відразу ж брався за роботу. Спочатку за Антеною ходила ціла черга, а потім ми звикли. І він робив, що хотів: збере якусь хитромудру схему, розбере і починає майструвати знову.

Він навчався з нами лише рік, потім його сім’я переїхала на Алтай. Увесь цей рік ми з Антеною сиділи на одній парті, мені подобалося стежити, як він працює. Саме тоді я серйозно замислився над своїм майбутнім. Зараз, до того ж у лаконічному переказі, це звучить наївно: замислився над своїм майбутнім. Але так було. Я не хотів відставати, на це було безліч причин, і обрав хімію, до якої Антена був зовсім байдужий. Для хімії вимагалась фізика, для фізики — математика, а в математиці я одного разу наштовхнувся на математичні основи соціології.

* * *

Я відшукав Антену без жодних труднощів — по телефонній книзі. Раніше мені якось не спало на думку, що він у Москві і все так елементарно: взяти трубку, подзвонити, домовитись про зустріч.

* * *

Ми сидимо в кафе-морозиво “Арктика”, біля величезного вікна, за яким тихо кружляють фіалкові від рекламних вогнів лапаті сніжинки. Зал майже порожній, у дальньому кутку офіціантки не поспішаючи п’ють чай.

— Цікаво, — в’яло каже Антена. — Щодо машин дуже цікаво. Так, ось що… Забув спитати: ти не бачив Аду Полозову? Як вона…

Що ж, усе природно. Ада мусить цікавити Антену більше, ніж мої розмови про машини.

Одного разу я розбив свій годинник. Розбив капітально, в ремонт його не брали. Виручив Антена: він втис у годинниковий футляр безбатарейний приймач, настроєний на “Маяк”. Я довідувався про час по радіо; це не дуже зручно, зате оригінально.

Ось тоді я припустився помилки. Я показав цей годинник Аді. Вона займалась фехтуванням, дуже пишалася цим, казала, що фехтування виробляє характер. Безумовно, виробляє. Навіть занадто. Вона зняла свій годинник і стукнула ним об підвіконня — ефектно і точно. Не пам’ятаю, якої марки був годинник. Маленький, овальний. Здається, “Краплинка”. “Можна не поспішати, — великодушно промовила Ада, — кілька днів я обійдусь без годинника, але мені хотілося б мати приймач з двома діапазонами”.

Зимових канікул в Антени цього разу не було. Навіть Нового року він не зустрічав. Коли він з’явився після канікул, Ада сказала, що вигляд у нього дикуватий і заклопотаний. Але “Краплинку” Антена приніс у повному порядку. З двома діапазонами. Годинник також ішов.

— Ми з нею листувались, — розповідає Антена. — Майже півроку. Вона писала, що хоче стати приборкувачкою. А що! За ідеєю, підійшло б…