Зустріч з тайфуном - Максимов Г. (лучшие книги TXT) 📗
— Так навіть зручніше. Ніхто не заважає…
Він багатослівно змальовує перевагу роботи в домашніх умовах. Не знаю, на кого я більше сердитий — на Антену чи на тих невідомих мені людей, які зобов’язані були розгледіти його талант.
— Збирання прогнозуючої машини дома. Двадцяте століття. Дикун!
— Адже вона не дуже складна. Ось розробити алгоритм було дійсно важко, а машина… За ідеєю перша машина завжди проста. Ускладнення починаються потім. Знаєш, перший радіотелескоп у Гарварді змайстрував тесляр з дошок, і коштувало це всього-на-всього чотириста доларів. А перші обчислювальні машини було зроблено з дитячого “Конструктора”… Взагалі це не має значення. Ми якось плутано розмовляємо, адже я ще не сказав основного. Розумієш, яка пригода: я розв’язав на машині іншу задачу, зовсім іншу. Але відповідь, здається, підійде і для твоєї проблеми.
— Яку задачу ти розв’язував?
— Бачиш, машина в мене невелика. Я втис її в одну кімнату… З самого початку довелось ліпити машину стосовно до питання, яке мене цікавило Елементи пам’яті дуже місткі, на біоблоках, кращі з існуючих, з готовою інформацією. І все одно на шістнадцяти квадратних метрах багато не розмістиш Звідси вузька спеціалізація: машину розраховано лише на одне питання. Влітку я почав її розбирати…
— Стій. Яке питання ти поставив машині?
— Бачиш, — Антена мнеться, зазирає мені у вічі, — я довго вибирав, ти не вважай, що це фантазування, я шукав вузлову проблему.
— А конкретно?
— Проблема повернення. Польоти до зірок. Ну, ти мусиш знати. Класична проблема повернення: на кораблі збігло п’ять чи десять років, а на Землі — сто або двісті. Повернувшись, люди потрапляють в інший світ. їм важко, може, навіть неможливо жити в цьому світі. І потім вони прибули з відкриттями, які на Землі вже давно здійснили без них. Польоти втрачають сенс.
— Класична проблема повернення. Припустимо. Але чому нею треба займатись одинцем?
— А що тут робити колективу? Ну що робив би інститут?
— Влаштовують же на цю тему конференції…
— Ні, ти сплутав: були конференції з міжзоряного зв’язку. А перельоти на міжзоряні дистанції вважаються нездійсненними. Практично нездійсненними. Про що ми говоримо! Нема жодного інституту, жодної лабораторії, жодної групи, які спеціально займалися б цією проблемою. Та й як займатися? Спочатку потрібно знайти якісь опорні ідеї. Знайти, розвинути, довести, що це не марення…
— Ти можеш працювати над іншою проблемою, а у вільний час…
— Ні! — Антена заперечливо змахує руками. — Не можна відхилитися, треба думати на повну потужність.
* * *
В автобусі, на спітнілому віконному склі, Антена креслить схему, пояснюючи будову своєї машини. За вікном миготять пригашені снігом нічні вогні, і від цих вогнів, від їхнього руху схема здається об’ємною, діючою, живою.
Тепер я не маю сумніву в машині. Незрозуміло інше: якщо машину було зібрано, якщо вона працювала, чому про це ні гу-гу?
— А як же? — дивується Антена. — За ідеєю і мусить бути тихо. Ну, уяви собі початок століття. Авіація робить перші кроки. Незграбні літаки нарешті підіймаються в повітря… Уявляєш, на загальне захоплення вони злітають на сто чи навіть на двісті метрів. І ось з’являється дядько, схожий на мене, і починає запевняти, що через сорок чи п’ятдесят років гвинтомоторні літаки застаріють, настане ера реактивної авіації. Кого зацікавило б таке повідомлення?..
Він несподівано замовкає, потім питає, дивлячись убік:
— Ада літала на реактивних?
— Взагалі, так, на реактивних. Але там, у Гімалаях, розбився вертоліт. Освоювали нову лінію.
Цей автобус ледве повіє. Ось він гаки застарів не лише морально.
— А чому ти вирішив будувати прогнозуючу машину?
— Просто одного разу я зміркував: цікаво, яким буде двадцять перше століття? Адже це цікаво; ти ж сам казав, що інколи хочеться висунути ніс у четвертий вимір.
Ось воно що. Одного чудового дня Антена, завжди зайнятий своєю електронікою, озирнувся і здивовано зауважив, що навколо цілий світ, який — о, велике відкриття! — навіть має своє минуле і майбутнє… Минуле, ясна річ, похмуре: громадяни не вміли робити простих супергетеродинних приймачів. Зате попереду велике майбуття. Все буде підпорядковано радіо: радіоастрономія, радіохімія, радіобіологія, можливо, навіть радіоматематика. І Антена обрав найпростіший спосіб побачити цей радіосвіт: побудував прогнозуючу машину.
— Та ні, зовсім не так!
На нас озираються: надто вже енергійно Антена розмахує своїми довгими руками.
— Ні… Мені захотілося довідатись, що робитимуть люди. Ось! Тут безліч різних питань, але всі вони врешті-решт зводяться до одного. Ну, розумієш, як меридіани перетинаються на полюсі. Справа в тому…
— Бути чи не бути. Знаю. Тихіше.
— Ти послухай. Або приступний нам світ обмежений сонячною системою, і лишається тільки обладнувати цей світ, або можливі польоти до зірок, і тоді безмежний простір відкритий для діяльності людини.
— М’яко кажучи, питання не надто актуальне. Так би мовити, не пекуче.
— Чому? Вся історія людства — це процес розширення кордонів нашого світу. Навчились будувати кораблі — завоювали океан. Винайшли літаки — завоювали повітря. Створили ракети — почалось завоювання сонячної системи… А що далі? Адже це потрібно знати…
Що ж, по суті, Антена має рацію: наш світ може існувати лише в розвитку. Якщо він замкнеться в якихось кордонах, постане загроза виродження. З часів Уеллса на цю тему написано силу-силенну романів. Але нам ще, ой, як далеко до кордонів сонячної системи! Перед нами тисячі інших проблем, пекучих, невідкладних.
А втім, хтозна. Меридіани на екваторі паралельні один до одного: вони, напевне, й гадки не мають про існування полюса і думають, що перетнуться десь у нескінченності. Дуже можливо, що проблема повернення стане актуальною значно раніше, ніж нам здається.
З чого, власне, я взяв, що Антена невдаха? Він знайшов проблему, відповідну до свого таланту, — ось у чому справа.
— Довелось кинути аспірантуру, — розповідає Антена. — Мій шеф заявив, що двадцять перше століття, зорельоти тощо — це дитячі іграшки, а тема мусить бути реальна. Гаразд, я подав заяву: “Прошу відпустити на завод іграшок”. А потім вирішив, що й справді варто піти на такий завод.
— І тоді, — кажу я безбарвним голосом літописця, — тоді розпочалась ера електронної іграшки…
— Та ні, до чого тут електроніка! — перебиває Антена. Він гарний хлопець, йому дуже хочеться розвіяти мої помилкові думки. — Електронні іграшки — це нісенітниця, розумієш, нісенітниця. Підробка сьогоднішньої техніки. А гарна іграшка мусить бути прообразом машин, які з’являться через сотні років.
Я зневажливо пирхаю. Зараз Антена просто згоряє від бажання втовкмачити мені що й до чого.
— Це ж закономірність! Пригадай хоча б турбінку Герона. Іграшка! А хіба гіроскоп не був іграшкою, дзиґою? Або перші роботи, адже це були кумедні механічні іграшки. Хіба не так? Зрозумій ти нарешті: машина майже завжди з’являється спочатку у вигляді іграшки. Іграшкові літаки, наприклад, злетіли раніше, ніж справжні. Якщо я хочу сьогодні займатися машинами двадцять першого століття, мені треба створювати іграшки.
— Боюсь, це будуть складні іграшки.
— Ні, за ідеєю, гарна іграшка завжди проста. Тому вона довго живе. Скажімо, калейдоскоп — адже як просто…
Автобус зупиняється, ми поспішаємо до виходу.
* * *
Ми йдемо по мокрій від талого снігу бруківці, і Антена, досадливо відмахуючись од сніжинок, що б’ють в обличчя, говорить про іграшки. Десь удалині грає музика. Ритмічно кружляють сніжинки, кружляють, летять, зникають у темряві. Ось так — під музику — летіли мілімікронні приймачі, коли Антену штовхнули і коробка впала.
Це було на великій перерві, всі кинулись зачиняти вікна, а Антена пішов до дошки і почав писати формули. Потім він заявив, що нам каюк, оскільки приміщення настроєне на резонанс. Він навіть пояснив хід рішення, щоб ми не мали сумніву. Ніхто й не сумнівався. Чудово чути було оперну музику: Римський-Корсаков, “Сказання про невидимий град Кітеж і діву Февронію”. Я хотів побігти додому по пилосос, та було вже пізно, перерва скінчилась. Географу (він виділявся чималою довірливістю) ми заявили, що це гучномовець у будинку навпроти. Пів-уроку ми протримались. “Відбувається щось дивне, — сказав врешті-решт географ. — Музика лине у мене з лівого рукава. Якщо рукав піднести до вуха, музика помітно посилюється…” Фехтування розвиває феноменальну витримку. Ада цілком спокійно відповіла, що треба дмухнути на рукав, і звук зникне. Звук ніби відлетить, сказала вона. Але географ уже серйозно поглядав на Антену, і далі все пішло як слід: Антена встав і, винувато моргаючи чесними синіми очима, зізнався.
