Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
— Так, так! — багатозначно промовив Гуро, ще раз оглядаючи юнака з голови до ніг. Його проникливий погляд помітив на сорочці в юнака дірку — якраз там, де мав бути ґудзик. Юнак уважно стежив за поглядом Гуро. Він теж помітив дірку. Зніяковівши, юнак враз затулив дірку рукою.
— Нічого, нічого, — спокійно зауважив Гуро. — Цю невеличку ваду вашого костюма легко можна ліквідувати. Ось, прошу. — Чи не допоможе вам оцей ґудзик? Здається, ви власник його?'
На простягнутій долоні Гуро лежав ґудзик, відірваний з клаптиком тканини, — тієї самої тканини захисного кольору, з якої була зшита сорочка юнака.
— Виходить, вам було замало просто спостерігати, як виводили ракетний корабель на озеро? Адже саме ви, коли не помиляюсь, були тим юнаком, що весь час сповіщав натовп про стан корабля, вигукуючи всякі там «іде», «пливе» тощо? Не пам’ятаю тільки, щоб хтось дуже просив вас робити ці повідомлення… А потім ви пробралися навіть до корабля. Хм, здібна людина, здібна!..
Гуро повернувся до Риндіна й Сокола:
— Так ось хто був у нас в ракеті перед стартом! — загрозливо промовив він. — Я бачив цього приємного незнайомця з нашої вишки. Він був у натовпі з якоюсь дівчиною і привернув мою увагу тим, що весь час щось вигукував. Шкодую, що тоді я не зацікавився ним більше, шкодую… Так що ж, правду я кажу? То були ви? — звернувся він знов до юнака, що збентежено перебирав пальцями ремінь на сорочці. — Ви були на березі разом з якоюсь дівчиною? Та відповідайте, нарешті!
— Почекайте, Борисе, здається, ви зовсім його перелякали, — спинив мисливця Микола Петрович. — Відповідайте, юначе. Адже тепер ховатися нема чого. Чи ви боїтеся?
Юнак раптом підвів сміливо голову. Очі його виблиснули.
— Я нічого не боюся! Можу відповісти на ваше запитання. Так, я був на озері. Разом з дівчиною. То — моя сестра! І бачив, як виводили корабель. І тоді я остаточно вирішив здійснити те, про що мріяв весь час. От, коли побачив ракетний корабель, як він вийшов на воду, так і вирішив остаточно…
Він змовк на хвилинку, немов збираючись із силами. Доторкнувся рукою до гулі на лобі, знизав плечима, ніби звільняючи їх від якоїсь ваги. Обличчя його скривилося. Він зблід і похитнувся. Гуро підхопив його своєю міцною рукою:
— Що таке?
— Це від хвилювання, — сказав Сокіл, з жалем поглядаючи на бліде обличчя юнака.
— Ні… не тому… — відповів хлопець, через силу вимовляючи слова. — Просто… мене надто штовхало там… у скафандрі… товкло… І тепер мені трохи млосно…
— Вадиме, дайте йому вина! — сказав стурбовано Микола Петрович. — Хлопець зазнав на собі вплив прискорення руху ракети без ніяких полегшень. Товариші, адже він витримав усе це в скафандрі! Ви були в гамаках, я — у своєму кріслі… а він… Це було, мабуть, жахливо! — закінчив вчений, згадуючи про свої почуття під час того, як корабель прискорював рух.
Сокіл уже дав юнакові чашку з вином, трубочку. Той одпив трохи. На обличчі його з’явився рум’янець. Він збентежено глянув на Сокола, на Гуро, на Риндіна.
— Я, звісно, дуже винний перед вами, Миколо Петровичу…
— А ви знаєте, як мене звуть? — здивувався Риндін.
— Я знаю всіх вас! Вас, Миколо Петровичу, і вас, товаришу Сокіл, і вас, товаришу Гуро, — звернувся юнак до кожного зокрема. Щось схоже на усмішку промайнуло в його очах.
— Але чому ви тут, чорт візьми?.. — гримнув Гуро. — Чого вам тут треба? І що ви тут робитимете? Яка мета у вас була?
— Летіти разом з вами на Венеру, — спокійно відповів юнак.
Риндін знизав плечима:
— Цілком зрозуміло, що летіти. Не викинемо ж ми вас із ракети…
— І я сподіваюся, що не викинете, — підтвердив юнак.
— Спритний який! — гримнув знову Гуро. — Помиляєтесь! Можу викинути!
І він зробив дуже виразний жест. Проте Риндін спинив його.
— Друже мій, — мовив він, звертаючись до юнака, — досить похвально, що ви не втрачаєте мужності. Але — невже ви не уявляєте собі тих небезпек, що чекають нас і вас? Ви не уявляєте собі, як може відбитися на нашому загальному стані ваша несподівана поява тут. Ракета розрахована лише на трьох пасажирів. На трьох розраховані й усі наші запаси. Чим, наприклад, ми годуватимемо вас?
— Я, Миколо Петровичу, звик їсти дуже мало. Весь останній місяць я звикав їсти якнайменше… Мені вистачить крихітки, — переконливо відповів юнак.
Риндін не стримав посмішки: щось починало йому подобатися в цьому хлопцеві. Навіть оця наївна відповідь… «Він звик їсти дуже мало!..»
— Ну, про це потім, — сказав він. — Вас запитували, хто ви і чому опинилися тут?
— Звуть мене Василь Рижко. Мені сімнадцять років. Закінчив середню школу. Член комсомолу…
— І пішов на такий недисциплінований вчинок — потай заліз до корабля? Поставив під небезпеку успіх нашої експедиції? — докірливо мовив Риндін.
Рижко зашарівся:
— Миколо Петровичу, слово честі, я добре розумію свою провину! Але ж іншого виходу не було. Я писав вам, просив узяти мене з собою…
— Писали?
— Так, писав. І навіть відповідь одержав, що це неможливо. Від вашого секретаря.
— І це вас не спинило?
— Спочатку спинило. А потім я все підрахував. А коли побачив корабель на воді, то й зовсім вирішив, що… що полечу з вами до Венери і назад! — додав він по паузі.
— Чуєте? І назад! Далі!..
— І в мене не було іншого шляху, як потай сховатись у ракеті перед стартом. Було дуже важко пробратися сюди…
— Ще б пак! — ствердив Гуро, згадавши про охорону корабля.
— Ну, я їх перехитрив. Пробрався! І заліз у скафандр. А товариш Гуро знайшов мене… на щастя, коли ракета вже летить…
Риндін перезирнувся з своїми супутниками. Становище було таке, що й справді на Землю цього юнака не повернеш…
Рижко тимчасом задумливо крутив у руках ґудзика, якого дав йому Гуро. Він помітив, що на нього дивиться Риндін, і зовсім спокійно пояснив:
— Коли я ліз у скафандр, то дуже поспішав. Боявся, що ви прийдете. І, мабуть, відірвав ґудзик. Доведеться тепер пришивати….
Цей хлопчисько розмовляв так спокійно, так безтурботно, наче й справді він не зробив нічого загрозливого. Немов їхав у вагоні трамвая зайцем. Контролер знайшов його, примусив купити квиток — і все. Справа закінчена, можна згадати й про пришивання ґудзика, обірваного у натовпі. Саме так подумав Сокіл. Він сказав задумливо:
— Слухайте, чи розумієте ви справді, що наш ракетний корабель — це не вагон трамвая, куди можна пустити понад норму ще одного пасажира? Це ж ракета! Ракета, розрахована лише на трьох!
— І з якої вас тільки й лишається, що викинути! — додав безжалісно Гуро.
Навіть Риндін зауважив:
— І що в цій ракеті було місце лише для людей, цілком готових для важкої подорожі!
Рижко з готовністю відповів:
— Слово честі, я все це розумію! Але в мене не було іншого виходу. Я ж вирішив летіти на Венеру…
— Ні, чуєте? Він вирішив! Га? Він — вирішив! — безпорадно розвів руками Сокіл.
— їсти я буду дуже мало, — вів далі Василь Рижко, — я ж сказав, що добре тренувався. Важу я так само дуже мало. А за час подорожі ще схудну, от побачите, схудну. І до подорожі я так само підготовлений. Можу допомагати вам, Миколо Петровичу, вести спостереження над приладами. Вивчав це в обсерваторії.
— Що?
— Вивчав три місяці в обсерваторії. Ще перед тим, як написати вам листа. Моя мати працює в обсерваторії. От я й скористався з цього. Звісно, їй я нічого не казав про свій намір. Вам, товаришу Сокіл, допомагатиму шукати елементи на Венері. Хімія і геологія — мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу: я снайпер…
Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знову, йому вже починав подобатися цей хлопець, що ледве помітно усміхався і дивився просто в вічі Гуро, з виразом рішучості на обличчі.
— І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря, — додав юнак.
— Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? — теж всміхнувшись, поскаржився Гуро. — Він навіть глузує, цей хлопчисько!
