Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

— Лишаючи все, як є? — скривився програміст.

— Так.

— Давай другий…

— Другий варіант без змін — хтось їде на Ель-Татіо у пошуку ботів-втікачів, везучи з собою кількох очманілих недоумків. З тих, що зараз спливають слиною у нашому підвалі, — Ріно затнувся. — Далі розказувати?

— Не варто, — похитав головою Тимур. Після тривалої паузи доказав: — Ми повинні довести справу до кінця.

— Ти певен, фелла? Сьогодні ми ледь не загинули. Всі четверо.

Алан та Лаура помовкували.

— Я розумію, що це невиправданий ризик, — ретельно підшукуючи слова, правив Тимур. — Розумію, не ми заварили цю кашу. І розумію, наскільки це небезпечно. Але ми повинні знищити ботів. У нас є шанс. Через кілька тижнів, можливо навіть, за кілька днів цього шансу не буде.

— Окей, — просто відповів Хедхантер.

— Хто поїде?..

Єдиною реакцією стала напружена мовчанка, яку перервало насмішкувате хмикання Ріно. Тимурове запитання не мало сенсу. Алан не поїде, тут без варіантів. Розбивши окуляри, Лаура перетворилась на безпомічного крота. Хоча й без того вона була б радше тягарем, аніж підмогою.

— Збирайся, — здоровань по-панібратськи скуйовдив Тимуру чуприну. — Нема чого відтягувати. Я волів би опинитися на Ель-Татіо ще завидна.

Лаура допомогла перетягти трьох ботів на заднє сидіння пікапа «Toyota Tundra» (на той час вони так загидили підвал, що сморід розповсюдився на весь перший поверх). На всяк випадок «малюкам» зв’язали руки. З собою Тимур та Ріно взяли дві помпові рушниці, кілька гранат «Ф-1», GPS-навігатор, два протигази (у ботів міг бути зоман, взятий із покинутих біля Пурітами «Туарегів»), рацію та трохи води. Програміст також наполіг, щоб усі четверо мали при собі паспорти. Щойно все скінчиться, вони, не зволікаючи, чкурнуть геть із пустелі.

За чверть години приготування завершилися.

Тимур заліз у джип. Лаура стояла осторонь. Тиснулась до огорожі, винувато туплячи очі. Хедхантер завмер біля машини і задивився вдаль, на північ, поклавши руку на дах. Десь там, посеред пісків, біснувалась психоістота. Вона, безперечно, знає про загибель Кацуро, Ґотто, Ребекки. Знає про нейтралізацію ботів, через яких пробилась у цей світ.

Ріно дістав з кишені пожмакану пачку «Marlboro». Витрусив звідти цигарку. Останню. Уважно обдивився сигарету, пом’яв її пальцями, і тільки потім вставив до рота й підпалив. Курив довго, з насолодою, випікши тютюн аж до фільтра. Він розумів, що це може бути остання сигарета у його житті.

Докуривши, він викинув порожню пачку геть, сів за кермо і повів «Тойоту» на північ.

Велика зала для нарад тонула у півтемряві. Сутінки згладжували ознаки занедбаності, що встигли проявитися і тут: перекинуті стільці, пил на столах та комп’ютерах.

Несподівано переговорний пристрій, спроектований Ємельяновим на замовлення Вадима Хорта, тихенько скрипнув і запрацював. Підключений до нього монітор почав сіріти. Мишасте світло з екрана набирало сили, виокремивши частину головної зали, те крісло, на якому колись сидів Тимур.

Невдовзі у лівому верхньому куті спливло підтвердження встановлення зв’язку. Курсор зіскочив на вихідну позицію і блимав. Через секунду на екрані з’явився напис:

ВОНИ ПОМРУТЬ А ПОТІМ Я ПРИЙДУ ПО ВАС

Повідомлення висіло чверть хвилини, після чого передавач вимкнувся. Монітор погас.

Лаура з Аланом нічого не бачили. Вони засіли поверхом нижче, по радіо слідкуючи за просуванням Ріно та Тимура до плато Ель-Татіо.

Коли годинник показав чверть на сьому, «B-2 Spirit» пішов на зниження. Півгодини тому «Кувалда» Харрісон поступився пілотським кріслом Джеремі Руа, а сам зайняв місце mission commander’а. Майор Хетуей копошився в задній частині продовгуватої кабіни, готуючи сандвічі та гарячу каву [118].

Рівно об 18:27 за місцевим часом Джеремі доповів, що вони зайняли 150-й ешелон (знизилися до 15 тисяч футів).

— А швидкість? — запитав майор.

— Тримаю 360 [119], сер, — відгукнувся Руа.

— Скидай…

— Бачу «Геркулес», — майже відразу по тому відрапортував Харрісон.

— Ага, — кивнув Руа, зиркнувши на радар, — курс два-сім-нуль, швидкість 340, йдемо на зближення.

— Якісь інші літаки? — долинув з глибини голос Роберта Хетуея.

Тривала пауза.

— Ніби нікого, майоре, — відказав Ентоні.

— Ніби? Що значить «ніби», кеп?

— Чисто, — поправився капітан, — ні вгорі, ні під нами.

— Добре. Може, й проскочимо.

Зі сходу, виповзаючи з океану, стіною сунула чорнота. Ні берега, ні вершин Анд не було видно. Далеко внизу день уже вмер, хоча на висоті чотирьох з половиною кілометрів він усе ще борсався у передсмертних корчах. На заході догоряли фінальні відблиски зорі, забарвлюючи правий бік фюзеляжу ніжно-ліловим кольором.

Чесно кажучи, Хетуею було наплювати на те, чи засічуть їхній бомбер. Навіть якщо хтось з чилійської берегової охорони чи хоч би і ППО візуально зафіксує наближення «В-2» (шанси на таке в темряві нульові: «Привид» чорний і літає без розпізнавальних вогнів), вони нічого не зможуть вдіяти. Ефективна площа розсіювання у «B-2 Spirit» настільки мала, що найсучасніші самонавідні ракети «не бачать» його [120]. Збити його не вдасться, хіба що хтось примудриться пальнути прямою наводкою. Певна річ, якщо літак помітять, скандалу не уникнути. І то якого скандалу! Та це не його, Хетуея, проблема. Вигрібати лайно будуть Клотц та компанія, протирачі штанів із Пентагону, котрі востаннє сідали за штурвал, либонь, ще за часів Буша-старшого. Його діло — знищити ціль і привести «B-2» назад на базу цілим і неушкодженим.

Джеремі тим часом зменшив швидкість до 320 вузлів і зв’язався з капітаном Деном Рейнолдсом, другим пілотом на заправнику, доповівши про готовність почати стиковку.

Погода сприяла американцям. Хмар не було, ніякої бовтанки. Обидва літаки летіли рівно, не здригаючись, наче пливли крізь розтоплене масло.

Повітряна заправка бомбардувальника-невидимки «B-2 Spirit» над Тихим океаном

Руа легко підчепився до спущеного з «Геркулеса» сталевого шланга. Переконавшись, що рукав надійно зафіксований, Стів Левандовськи почав переливати пальне.

Небо над ними швидко темніло.

Невдовзі (о 18:44 за Перуанським часом) найважчий етап операції добіг завершення. «B-2 Spirit» успішно виконав дозаправку, прийнявши в баки всі 19,9 тонн пального, що їх мав при собі «KC-130».

Останні мазки рожевого ковзнули за виднокрай. Над Тихим океаном чорною плівкою розпростерлася ніч.

Порожній, з майже порожніми власними баками, «KC-130» блимнув на прощання вогнями і гойднув крилами. Потому зробив плавний розворот вправо на 90°, спрямувавши носа на захід. Роберт Хетуей простежив за ним поглядом, зметикувавши, що справжні герої сьогоднішнього вечора — це не ті, хто закидає високоточними бомбами експериментальний комплекс в Атакамі. Він думав про екіпаж 130-го: Нортон, Рейнолдс, Левандовськи. Троє чуваків, які під час польоту навіть посрати нормально не могли, через годину садитимуть неповоротку бандуру «KC-130 Hercules» на авіаносець. Удруге в історії авіації. І вони це зроблять, він не сумнівався. Він, правда, прикинув, що не здивується, якщо після приземлення Сем Нортон вийде з кабіни геть посивілий.