Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Пройшло більш ніж п’ять годин з того часу, як Тимур і Ріно відбули на Ель-Татіо. Три години тому зв’язок з ними урвався: джип виїхав із зони дії радіостанції. Лаура не знаходила собі місця від хвилювання. Алан куняв, приклавшись щокою до чорного ствола «Ремінгтона» (не знаючи про загибель Ральфа, вони все ще остерігались його появи).
— Чому вони не озиваються? — Дюпре нервово вистукувала ногою по підлозі.
Американець продер очі.
— Я не знаю, — прогугнив інженер. Фраза прозвучала нерозбірливо, щось на кшталт «я’е’аю». Коняча доза знеболювальних препаратів задурманила Алана. Він хотів спати, як старий байбак пізньої осені. Зібравшись із думками, він повторив виразніше: — Я не знаю. Мабуть, вони ще не знайшли ботів.
— Як ти думаєш, вони шукатимуть всю ніч?
— Ні. Розкладуть багаття посеред пустелі і влаштують привал з піснями під гітару.
— Я серйозно, — образилася психіатр.
— Ну звідки я можу знати? — відмахнувся Алан. Міцніше обійнявши рушницю, він заплющив очі.
Дівчина повернулась до передавача, мнучи пальцями нижню губу. Проте не просиділа спокійно навіть хвилини:
— А що, як боти не на Ель-Татіо?
— Лауро, тільки біля гейзерів є вода. Якщо боти не на Ель-Татіо, значить, вони давно у Болівії, а то вже не наші проблеми.
Дюпре не думала заспокоюватись. Наступний здогад налякав її не на жарт:
— Як це не наші проблеми? А раптом вони десь тут, біля комплексу, і готуються на нас напасти?
Американець вдруге відмахнувся від дівчини, наче від надокучливої мухи. Тільки цього разу очей не розплющував і нічого не відповідав.
Для такої нервозності Лаура мала вагомі причини. Задум щодо застосування центру задоволення як ахіллесової п’яти у мозку ботів спрацював, все чудово. Штука була в тому, що психіатр насправді поняття не мала, чому воно спрацювало. Дівчина сумнівалась, чи вийде так само з тими, що місяць валандались на волі. Вона боялася, що станеться якраз навпаки: боти-втікачі не запустять програму. Або якщо й запустять, то надто пізно…
Роздуми Дюпре перервав здушений гуркотливий звук. Попервах, сприйнявши його за рипіння динаміка радіостанції, Лаура кинулась до приймача, та швидко усвідомила, що рація, як і раніше, мертва. Потім вона відчула неприємну високочастотну вібрацію під ногами — крісло дрібно тремтіло. Дюпре скинула голову і роззирнулась. Двигтіла не тільки підлога, але й стіни, вікна, меблі. Вона встигла подумати про землетрус, коли звук почав наростати з неймовірною стрімкістю.
— Що за муйня? — Алан Ґрінлон розплющив очі. — Лауро…
Слова американця потонули в убивчому гуркоті. Здавалося, ліворуч, за інженерними корпусами, розпочалося виверження вулкана Кракатау.
— Чорт! — закричав Алан. Він миттєво розпізнав той звук, він упізнав би його крізь сон. — Цього не може бути… «Раптори»!
— Що? — Лаура нічого не почула.
— Сюди прислали винищувачі!
Ревіння прокотилось барабанним дробом по будівлі і швидко затихало. Стіни корпусу перестали рипіти. Ще кілька секунд зі сходу долітав гуркітливий шум, схожий на віддалену лавину в горах, а тоді встановилася тиша.
— Допоможи мені, — попросив американець. Він був блідий і наляканий. Викид адреналіну заглушив наркотичний ефект від знеболювальних пігулок.
— Алане, я не розумію, що це…
— Лауро, не патякай! Давай, допоможи, підтримай мене, — інженер підводився; разом із ясністю мозку повернувся біль у коліні, — нам треба вийти надвір.
Лаура підставила плече американцю. Той обхопив дівчину за шию, а іншою рукою обіперся на «Ремінгтон». Шкутильгаючи, стегно до стегна, вони зійшли на перший поверх, відкрили головні ворота і вийшли на подвір’я перед фронтом житлового корпусу.
Над головами сонно блимали зорі. Обличчя обдавав сухий приємний вітерець. Повна безмовність. У Алана склалося враження, що рев реактивних двигунів йому примарився. Не вірилося, що пустеля могла дозволити такий гуркіт над одвічно мовчазними просторами. Якби не Лаура, американець готовий був повірити, що у нього сталася слухова галюцинація.
— Вони прилетіли по нас? — фраза прозвучала кострубато, немов репліка з якогось дешевенького серіалу про НЛО. Лаура ковзнула поглядом по зорях і перепитала: — Вони нас врятують, Алане?
Ґрінлон отямився. Дюпре теж чула. Значить, ревіння аж ніяк не було галюцинацією. Над комплексом справді пронеслись «F-22».
— То були «F-22», наші довбані «Раптори», я готовий заприсягтися, — американець задер голову; страх занурював холодні пальці в його нутрощі. — Лауро… Лауро… Якби нас збиралися рятувати, то прислали б вертольоти. Чи ти думаєш, що американські інженери могли назвати «Раптором» літальний апарат, призначений для рятувальних операцій?
Опустивши підборіддя, Алан прислухався. Витріщатися, закинувши голову назад, не мало сенсу: вночі «Рапторів» нізащо не побачити. Якоїсь миті інженеру здалося, наче він чує гуркіт турбін на південному заході. Нічого певного він сказати не міг (хоча то дійсно був один з «F-22», що кружляли над солончаковою пустелею).
Кожен літак має характерне звучання. Це як голос або відбиток пальця у людини. Воно неповторне. Той, хто займається авіацією, легко відрізнить мірний гул «Airbus A320» від пронизливого свистіння «Ту-154», оглушливе гарчання «F-16 Strike Eagle» від ревіння «Су-27» тощо. Ґрінлон не сумнівався, що чув саме «F-22». І це бентежило його. Що можуть зробити винищувачі, бодай і найкращі у світі, з добротно збудованим, наполовину схованим під землю комплексом? Вони просто неспроможні притягти на собі стільки вибухівки, щоби зруйнувати його. Крім того, американець не вірив, що Пентагон наважиться бомбардувати чилійську територію. Таке просто неможливо! Хіба що…
— «B-2», — злетіло з його язика. У розпачі він закусив губу.
— Га?
Алан відпустив плече Лаури. Невже «В-2»? Ця «пташка» не просто може донести до Атаками достатньо розривних гостинців, вона здатна зробити це потай — прослизнути непоміченою. Якщо це правда, якщо у небі над Атакамою зараз висить «В-2 Spirit», то за якихось півгодини все, що від них залишиться, можна буде намазувати на хліб.
— Зараз тут почнеться пекло, — прошепотів інженер. Попри пітьму Лаура зауважила, як зблідло обличчя американця. — Нам треба відійти якомога далі в пустелю.
Пізно. Пройшло п’ять секунд, і перша з високоточних бомб торохнула по корпусу «EN-1». Стовп вогню шугнув на кілька метрів угору. Стіни будівель «EN-2» та «EN-3» захистили чоловіка й жінку від вибухової хвилі, проте Лаура все одно не встояла на ногах.
— А-а! — змахнувши руками, француженка повалилась навкарачки.
Другим прилетів снаряд, що призначався для складської будівлі. Спалах стався точно за спинами Алана та Лаури. Вибуховою хвилею їх відкинуло одне від одного.
Гаряче, аж колюче повітря підняло Лауру і, мов пір’їну, понесло на загорожу. Дюпре уникнула ураження струмом тільки завдяки тому, що за секунду до того ця ж хвиля порвала дроти навпроти того місця, де ще мить тому височіла будівля складу. Лаура перелетіла через периметр і лантухом звалилась у неглибокий виярок. Падаючи, дівчина вивихнула плече і закричала від болю.
Ґрінлона кинуло на пісок неподалік від того місця, де він стояв.
Наступні три JDAM-бомби одночасно влучили в «DW»-будівлю. Нутрощі житлового корпусу перетворилися на розпечену вогняну кулю, яку не міг стримувати залізобетон. Величезний шматок армованої стіни відділився від фронтальної частини будівлі і шугонув високо в повітря. Алан цього не бачив. Американець у цей час поповзом тікав від пекельного жару, що лизав йому ноги (за кілька метрів позаду пісок перетворювався на скло), прямуючи до заглиблення за огорожею. Вирвана вибухом брила здіймалась над його спиною.
Інженер так і не довідався, що його вбило. Плаский бетонний блок площею майже двадцять квадратних метрів вивалився з неба, розтерши Алана по землі. Був чоловік, і тут — хлоп! — нема чоловіка. Лишилось мокре місце, тонка плівка з тканин, м’язів та крові, притиснута до піску десятками тонн залізобетону. Пророцтво Алана ствердилося: важезним уламком стіни його розплескало до такої субстанції, яку тільки на хліб і намазувати.
