Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
Тихо шелестіло листя на деревах, потріскувало гілля у вогнищі. Діана лежала біля Артема, поклавши голову на лапи й уважно зрідка поглядаючи на юнака. Час від часу вона нашорошувала вуха, прислухаючись до якогось звуку в лісі. Недалеко стояли прив’язані коні. Кілька скіфів у повстяних башликах дрімали біля них; товариші Варкана в усьому покладалися на нього.
Роніс рвучко підвів голову.
— Отже, що ви скажете на відповідь мені? — запитав він у Дмитра Борисовича. — Я розказав вам усе. Який шлях вибираєте ви?
Археолог подивився на нього незрозуміло:
— Як так — «який шлях» ми вибираємо? Перед нами лише один шлях — з вами, з пригнобленими, проти віщунів і багатіїв. Правда, Артеме? — повторив він юнакові свою відповідь.
Артем мовчки взяв руки Варкана й Роніса й міцно потиснув їх. Це була красномовна, хоча й мовчазна відповідь. Вперше молодий скіф не схилив знову голову, а дивився просто в очі Артемові — з любов’ю і пошаною. Артем зрозумів, що весь час, коли Роніс розповідав, Варкан побоювався, що його друзі відмовляться приєднатися до нього. Юнак весело посміхнувся:
— Перекладіть Варканові, Дмитре Борисовичу, що про все це йому не варт було й питати нас. Усе ясно. В мене є ще одне запитання до Варкана й Роніса. Ось воно. Я зрозумів, що в них є чимало спільників у становимщі. Це так?
— Так, — ствердив Варкан.
— Чому б їм, тим спільникам, не допомогти Івану Семеновичу й Ліді втекти від Дорбатая так само, як втекли ми з Дмитром Борисовичем? Адже, з’єднавшися, ми могли б тоді більше користі принести справі. Крім того, життю наших товаришів тоді не загрожувала б лиха воля Дорбатая…
Варкан вислухав переклад Дмитра Борисовича й запитливо глянув на Роніса. Грек рішуче похитав головою:
— Про це зараз і думати не можна, — відповів він. — Віщуни так охороняють ваших товаришів, що ніхто не міг би навіть наблизитися до намету, в якому вони перебувають. Звільнити ваших товаришів можна буде тільки під час загального повстання. Можна сподіватися, що тоді про них забудуть…
— Гаразд, я розумію це, — вигукнув нетерпляче Артем. — Але коли саме почнеться це повстання? Адже Роніс каже, що він давно вже готує його. Чому він відкладає? Хіба тепер, після вбивства Сколота, не слушний момент, щоб розкрити очі скіфам на підлу гру Дорбатая і знатних старшин?
Очі юнака палали, він весь горів бажанням прискорити справу, і Дмитро Борисович мусив перекладати лише головну думку, щоб прискорити розмову між Ронісом і Артемом.
— Є кілька причин тому, що повстання не можна піднімати зараз… — відповів Роніс.
— Які причини? — не вгавав Артем. — Адже Роніс сам сказав, що незадоволення і серед рабів, і серед мисливців та скотарів зростає весь час. Чого ж ще ждати?
— Отак говорили й ті запальні люди, що зняли передчасне повстання, — відповів похмуро Роніс. — Вони жорстоко заплатили за свою гарячковість. Нам треба поповнити запаси зброї — це перше. Поки що її замало. Старі дружинники та їхні слуги озброєні краще. Крім того, їх об’єднує страх перед повстанням рабів і бідноти… вони об’єднані, — повторив Роніс.
— Так що з того? — спалахнув Артем. — Хіба народ не може об’єднатися так само, ще міцніше? Все це залежить від вас обох, від ваших спільників. Треба все пояснити народові, відкрити йому очі на підлість Дорбатая, розказати, як саме віщуни вбили Сколота… озброїти народ, підняти його, запалити… тоді перемога забезпечена! — додав він захоплено.
Роніс з цікавістю глянув на нього:
— Все це правильно, — відповів він. — Але саме зараз не варт починати рішучих дій. Скіфи поки що перебувають під впливом Дорбатая. Віщун добре зіграв свою гру. Скіфи бояться богів і вважають, що саме боги покарали Сколота… Але незабаром стане не так…
— Коли саме?
— Це залежатиме від того, коли скіфи вирушать у жалобний похід. Це викликане смертю Сколота. Я не знаю, чи відомо вам, що такі уславлені скіфські вожді, як Сколот, мусять бути поховані в священній місцевості, де поховані й інші скіфські вожді. Та місцевість називається…
— Гери! — вигукнув Дмитро Борисович. Він забув про свою роль перекладача. Нові думки заполонили археолога. Звісно, про це він колись читав ще в Геродота, старогрецького історика: найвидатніших своїх вождів скіфи ховали в Герах, загадковій місцевості, про яку ніхто, крім самих скіфів, нічого не знає. Чи не про ці саме Гери згадував скіфський вождь Іданфірс, коли глузливо радив перському цареві Дарію: відшукати гробниці скіфських предків?..
Але так урочисто і в Герах ховали тільки вождів так званих «царських скіфів», могутнього племені. Так писав і Геродот. Чому ж якесь, порівняно невеличке, плем’я, плем’я кочівників Сколота, теж мало цей звичай? Мабуть, це плем’я кочівників, залишившись ізольованим, перебрало собі ті звичаї головного племені «царських скіфів», про які чуло з давніх-давен. Це було єдине можливе пояснення археолога.
Тим часом Роніс дивився на нього, здивовано підвівши брови: звідки цей чужинець знає назву священної місцевості скіфів? Але відповів він так само спокійно, наче й не був вражений:
— Так, Гери. Мало хто знає, де саме розташована ця місцевість. Але відомо, що там протікає ріка Борісфенес…
— Наш Дніпро… — тихо додав Дмитро Борисович.
Роніс говорив далі:
— Сьогодні вже починають бальзамувати тіло Сколота. Через кілька днів усе становимще зніметься з місця й вирушить у жалобну подорож до Гер. Разом з усім населенням становимща вирушать і раби. Бо під час поховання у Герах мусять відбутися великі відправи з людськими жертвами… і Дорбатаєві треба мати великий запас рабів для тих жертв…
Роніс змовк, схиливши голову. Помовчавши з хвилину, він знов заговорив:
— Пробачте мені, ці думки погано впливають на мене. Дорбатай приноситиме в жертву безвинних людей… лише для того, щоб задурити скіфів і примусити їх боятися його…
— Може статись так, що йому не пощастить зробити цього, Роніс, — зауважив Варкан.
— Я теж сподіваюся, — нахмуривши брови, відповів Роніс. — Бо саме там, коли процесія прибуде в Гери, мусить спалахнути наше повстання. Під час подорожі друзі Варкана розкажуть усе, що треба, всім мисливцям і скотарям, на яких можна покластися. Мої товариші зроблять усе потрібне серед рабів. Тим часом табір Дорбатая і старшин ослабне, бо під час подорожі скіфські родини неминуче перемішаються, і багатії не будуть так об’єднані. Повстанцям буде значно легше ще й тому, що Дорбатай не матиме до Гер ніякого опору, отже, вважатиме, що все заспокоїлось…
Артем зрозумів, що план Роніса й Варкана був дійсно складений добре. Що ж, заперечувати нема чого. Головне тільки, щоб Дорбатай не вирішив чогось небезпечного відносно Ліди та Івана Семеновича до часу повстання. Чи може хтось поручитися за це?..
Наче відповідаючи на його думки, Роніс знов заговорив:
— Мені здається, що ця жалобна подорож стримає Дорбатая, і він не робитиме шкоди вашим товаришам. Про дівчину зовсім нема чого турбуватись, коли згадати про зацікавленість Гартака. А ваш товариш теж може не боятися. Припустімо навіть, що Дорбатай має на меті вбити його…
— Приємне припущення! — вихопилось у Дмитра Борисовича.
— Навіть у цьому випадку віщун не робитиме нічого до поховання тіла Сколота. Бо для нього корисніше принести вашого товариша в жертву під час похорону, щоб додати урочистості…
Роніс міркував точно і спокійно. З одного боку, неприємно впливала якась бездушність у тих його міркуваннях, наче говорив він зовсім не про живих людей, а про якісь ляльки. З другого боку, заспокоювала його твердість і впевненість. Відчувалося, що ця людина намагалася передбачити все, врахувати все — і вже потім довести справу до кінця.
— Ти вважаєш, Роніс, що мені не треба з’являтися в становимщі? — запитав Варкан.
— Безумовно. Все потрібне там зроблять без тебе, Варкане. Повір мені, я добре зважив. Немає потреби рискувати твоїм життям і датися в руки старшинам, які можуть спіймати тебе. Крім того, до тебе сходитимуться всі, кому загрожує небезпека від Дорбатая і знатних старшин. Таких буде чимало. З свого боку, я переправлятиму тобі весь час запаси зброї на конях. Цими днями становимще вирушить у подорож. Цілком зрозуміло, що водночас вирушите й ви. Тільки становимще йтиме степом, а ви лісом, так, щоб ніхто не бачив вас. До Гер приїдемо в один час. Я навідуватимуся до вас, повідомлятиму про підготовку. Добре?
