Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— Не виспався, — відповів я.

— Що ж вам заважало?

— Думки. Я не можу примиритися з моїм невільним ув’язненням і ніколи не примирюся з ним.

Обличчя Елеонори нахмурилося. Я по-своєму витлумачив зміну в її обличчі. Може, я подобаюся їй, і вона засмучена тим, що для мене воля дорожча, ніж її товариство? Але в неї, мабуть, було інше на думці.

— Треба вміти підкорятися неминучому, — сумно промовила вона, неначе й сама була в такому становищі, як і я. Це здивувало і зацікавило мене.

— Неминучому! Якийсь містер Бейлі, комерсант з досить підозрілими операціями, іноземець, що самовільно поселився на нашій території, зовсім не схожий на фатум1, якому треба підкорятися. І коли ви така фаталістка… — почав я трохи роздратовано.

— Я не фаталістка, — відповіла вона. — Не треба бути фаталістом, щоб розуміти такий простий факт, що обставини інколи сильніші за нас.

— Значить, ми слабкіші за обставини, — не переставав я, відчуваючи, що зачепив болюче для Елеонори питання.

— Ах, як ви не розумієте! — відповіла вона і заглибилася в роботу.

Але я не хотів пропускати нагоди. Дівчина була, мабуть, в такому настрої, коли могла при деякій наполегливості з мого боку сказати мені те, що не сказала б іншим разом.

— То поясніть мені! — відповів я. — З ваших слів я зрозумів поки що одне: ви тут така сама полонянка, як і я.

— Ви помиляєтесь, — відповіла дівчина. — Тільки сьогодні вранці батько переконував мене виїхати звідси, і… містер Бейлі не заперечує проти цього…

— І проте ви не їдете. Значить, щось стримує вас. Значить, ви полонянка, якщо не містера Бейлі, то тих настроїв, які не дозволяють вам виїхати звідси. Стривайте, я, здається, догадуюсь! Ви сказали, що ваш батько переконував вас виїхати. Разом з ним чи без нього?

Елеонора зніяковіла.

— Без нього, — тихо відповіла вона.

— Тепер справа наполовину ясна. Ви не хочете їхати без нього, а він не може чи не хоче виїхати звідси. Вірніше, його не відпускає «містер Фатум [7]».

Елеонора посміхнулася лише очима і промовчала.

— Ви якось розповідали мені, — говорив я далі, запалившись, — що ваш рід дуже славнозвісний у Швеції, хоч славнозвісний і не в тому розумінні, як це можна було припустити з вашого звучного прізвища. Вашим предком, казали ви, був рудокоп Енгельбрект, що очолював у п’ятнадцятому столітті народне повстання проти короля Еріка Померанського. [8] Неабиякий предок!.. Невже ж Енгельбректи протягом п’ятисот років розгубили всі духовні риси славного рудокопа і здатні тільки схиляти голови перед поневолювачами?

Удар був занадто сильний. Я не сподівався, що зачеплю найболючіше місце Елеонори. Вона не раз розповідала мені про свого предка-революціонера, яким, очевидно, пишалася. І тепер це невигідне для потомків порівняння з предком схвилювало і обурило її. Елеонора раптом підвелася, випросталась і відкинула голову. Щоки її зблідли, брови нахмурилися. В очах блиснули вогники, яких я раніше не бачив. Вона гнівно подивилася на мене і сказала уривчастим голосом:

— Ви… ви… — у неї перехопило дух. — Ви нічого не розумієте, — докінчила вона тихо і враз, затуливши обличчя руками, заплакала.

Я зовсім розгубився. У мене і в думці не було образити дівчину. Я хотів тільки викликати її на відвертість. Гнів її завдав мені прикрості.

— Пробачте, — сказав я так жалібно, що камінь мусив би розчулитись (а серце Елеонори не було каменем).

Плечі її перестали здригатися, вона швидко оволоділа собою.

— Ну, пробачте, будь ласка, я не хотів образити вас…

Елеонора одвела від обличчя руки і примусила себе усміхнутися.

— Забудемо про це… нерви розладналися… Обережніше! — раптом скрикнула вона, помітивши, що я кинув кусок заліза на стіл, де стояв кубик твердого спирту, схожий на скло (ми тільки що заморозили чистий спирт у рідкому повітрі). — Хіба ви не знаєте, що твердий спирт не горить, а вибухає від удару?!

— «Ефір замерзає в кристалічну масу… — сказав я жартома, наслідуючи її менторський тон: — каучукова трубка під впливом рідкого повітря стає твердою і крихкою і може перетворитися на куски і на порошок; живі квіти стають ніби фарфоровими, ї фетровий капелюх можна розбити на куски, як фарфор».

— Ви забули сказати про пружність металів під впливом рідкого повітря, — уже невимушено посміхаючись, сказала Елеонора.

Я говорив далі тим же тоном:

— «…Свинець набуває майже подвійного опору розриву… — відповів я. — Пружність і тимчасовий опір розриву для більшості металів зростають…»

— Ну, досить, — перебила вона мене. — Давайте працювати.

Вона взяла бокал з посрібленими скляними стінками, подивилася в небесного кольору рідину і, помітивши на поверхні якусь порошинку, раптом опустила палець у посудину з рідким повітрям.

— Що ви робите? — крикнув я, в свою чергу переляканий. — Ви обпечете собі палець!

Я тільки недавно був присутній під час її «показового досліду», коли чайник, наповнений рідким повітрям і поставлений на кусок льоду, «закипав» холодними парами, бо для рідкого повітря навіть льод був розжареним тілом порівняно з низькою температурою найрідкішого повітря. І ця низька температура повинна обпікати тіло дужче, ніж розжарений метал.

Але, на превеликий мій подив, Елеонора не скрикнула, витягла палець з посудини, стріпнула і показала мені. Палець був не ушкоджений.

— Рідке повітря, що прилягає до поверхні пальця, дуже випаровується, бо температура його значно нижча від температури пальця. Внаслідок цього утворюється ніби оболонка з парів рідкого повітря — ви бачили? — яка й оберігає на мить палець від опіку. Але не думайте повторювати дослід, — сказала вона, помітивши, що я простягнув палець до посудини. — Це треба робити уміло, дуже швидко і не доторкаючись до стінок посудини.

Ми заглибилися в роботу. Елеонора, здавалося, забула про нашу суперечку, але я не міг цього забути. Бідна Нора! — так уже насмілювався я називати її в думці. Вона, значить, була нещасною жертвою Бейлі! Це відкриття збільшувало мою симпатію до дівчини. Разом з тим пам’ять моя записала на особистий рахунок містера Бейлі ще один злочин.

І непомітно для себе я почав думати про те, щоб тікати вже разом з Елеонорою.

В лабораторії було тихо. Ми зосереджено працювали. Раптом я здригнувся від пострілу.

— Знову ви надто щільно закрили пробкою посудину! — докорила мені Нора.

Так, це була моя провина. Рідке повітря в кімнатній температурі лабораторії швидко випаровується, і тиск парів вибиває пробки.

— Дуже закриєш — вибухає, слабо закриєш — випаровується надто швидко, — жартома пробурчав я.

— Важка робота?.. Зате ви не можете поскаржитися на шкідливість нашого виробництва, — відповіла Нора. — Повітря у нас більш ніж досить.

— Чи не від цього у вас такі рум’яні щоки?

Нора кинула на мене — вперше — лукавий жіночий погляд, який надзвичайно обрадував мене: значить, вона не сердиться!

Двері лабораторії відчинилися, зайшов Уільям і сказав щось англійською мовою. Нора переклала.

— Містер Бейлі просить містера Клименка до себе. Ідіть на розправу, — додала вона усміхаючись.

«Хіба вже всі знають про нашу втечу?» подумав я. Це схвилювало мене, але спокійна посмішка Нори трохи підбадьорила. Та ба, я не знав, що містер Бейлі всіх, крім батька Нори, запрошував до себе тільки «на розправу». У підземному містечку він був вищим, безапеляційним суддею.

З важким серцем я пішов до містера Бейлі.

— Бажаю вам легко відбутися! — навздогін крикнула мені Нора.