Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
IX. «ВИСОЧАЙШЕ ПОМИЛУВАННЯ»
У кабінеті вже були Нікола й Іван під конвоєм двох джентльменів, озброєних автоматичними пістолетами, що діяли стиснутим повітрям. Містер Бейлі стояв біля свого письмового стола.
— Підійдіть! — суворо наказав він мені, не запрошуючи сісти.
Я підійшов до стола. Містер Бейлі сів. Я не хотів стояти перед ним і теж сів. Бейлі блиснув очима. Брови його заворушилися.
— Ви намагалися втекти? — запитав він мене, хоч у голосі його відчувалося більше ствердження, ніж запитання.
— Ми хотіли прогулятися, — ледь посміхаючись, відповів я.
— Не брешіть і не заперечуйте! Ви намагалися втекти. Про наслідки я вас попереджав.
Містер Бейлі віддав якийсь наказ одному з озброєних. Той підійшов до мене і запросив іти за ним.
Суд тривав менше ніж хвилину, — залишалося, очевидно, виконати вирок. Я підвівся і пішов за конвоїром. Двоє інших повели Ніколу й Івана. На повороті Івана й Ніколу повели вбік, а я пішов далі. Ми спустилися вниз, пройшли коридором. Конвоїр зупинився біля залізних вузьких дверей, відчинив їх і досить безцеремонно штовхнув мене в маленьку камеру з суцільними залізними гладенькими стінами і невеличкою електричною лампою на стелі. Двері захлопнулися, клацнув замок. Я залишився один.
«Карцер… Це ще не так погано. Я дешево відбувся», подумав я, оглядаючи свою тюрму. Тут було сухо й чисто, але холодно. На стіні висів термометр Цельсія. Такі термометри висіли в кожній кімнаті і навіть у коридорах підземного містечка, — тут дуже пильно стежили за температурою. Термометр показував тільки шість градусів тепла.
Після безсонної ночі і хвилювань я почував себе слабим і розбитим. Мені хотілося спати. Ноги мої ледве тримали мене. Але в кімнаті не було навіть стільця. Я сів на холодну кам’яну підлогу і почав дрімати. Проте скоро прокинувся від холоду. По моєму тілу пробігав дрож. Я підвівся і подивився на термометр. Він показував два градуси нижче нуля. «Щоб це могло означати? — подумав я. — Недогляд опалювача чи злий умисел?»
Щоб зігрітися, я почав ходити по камері, але вона була така мала, що я міг зробити тільки два кроки вперед і два назад. Я почав стрибати і махати руками. Я втомився ще більше, але мені вдалося відновити кровообіг. Та досить було мені присісти, як холод ще дужче проймав моє тіло. Зуби дрібно цокотіли. Поглянувши знову на термометр, я побачив, що він уже показував одинадцять градусів нижче нуля.
Я відчув, як холод проникає мені всередину, заморожує спину і стискує серце. Але відчував я це вже не тільки від низької температури. Жахлива думка оволоділа мною: містер Бейлі вирішив мене заморозити! Піддаючись інстинкту, я підбіг до дверей і почав грюкати.
— Відімкніть!.. Відімкніть!.. — крикнув я в нестямі. Але ніхто не озивався. Я до крові розбив руки. Нарешті, сів на підлогу…
«Обставини бувають сильніші за нас. Не треба бути фаталістом, щоб зрозуміти це…» пригадав я слова Елеонори. Але я все ж боровся, я намагався втекти, я вмираю в боротьбі за свободу! А вона… А втім, можливо, і вона боролася. Мені пригадалася розповідь Ніколи про труп, прив’язаний на носі криголама. Так розправляється містер Бейлі з своїми ворогами. Може, Елеонора і права — боротьба з Бейлі безнадійна…
Як холодно!.. Руки й ноги страшенно болять. Я розтираю пальці, але вони дерев’яніють, не згинаються… Насилу встаю і дивлюсь на термометр. Двадцять нижче нуля… Боротьба закінчена! Я мушу примиритися з своєю долею.
Я сів на підлогу і поринув у забуття. Кінець кінцем смерть від замерзання не така вже й страшна. І, мабуть, вона легша, ніж смерть в електричному кріслі… Скоро я не відчуватиму болю і засну…
…Якесь шарудіння біля дверей. Чи мені здається? Я пробую підвестись, але холод сковує моє тіло. Скрізь тихо. Шарудіння мені вчулося.
У камері неначе потеплішало. Але це обман відчуттів. Організм віддає тепло в повітря, різниця між температурами тіла і навколишнього повітря зменшується, і тому здається, ніби відчуваєш тепло. Це відчувають усі, хто замерзає. Значить, кінець…
Час минав, але свідомість більше не залишала мене, а відчуття тепла дедалі збільшувалось. Дивно! Я ніколи не замерзав, але був певен, що ті, хто замерзає, повинні почувати себе якось інакше. Щоб перевірити свої сумніви я спробував ворушити пальцями і, на свій подив, переконався, що вони ворушаться вільно, хоч незадовго перед цим я не міг зігнути їх. Я подивився на термометр.
П’ять вище нуля!
Температура підвищується! Я врятований, мій страх був даремний. Очевидно, містер Бейлі хотів тільки налякати мене.
Через кілька хвилин температура в камері піднялася до двадцяти градусів — звичайна температура в жилих приміщеннях підземного містечка. Я підвівся і почав розминати свої кінцівки. Пальці опухли і почервоніли. Але я відчував, як кров гаряче і сильно зігріває їх. Завдяки тому, що температура підвищувалася з такою ж рівномірністю, як і знижувалася, я нічого собі не відморозив.
Але що ж буде зі мною далі? Чи довго мене триматимуть в одиночному ув’язненні?
І ніби у відповідь на це запитання за дверима знову щось зашаруділо, і я почув: хтось відмикає камеру. Двері відчинились, увійшов Уільям і жестом запросив мене йти за ним.
Я вже не мав сумніву, що залишуся в живих, і бадьоро вийшов з камери. Уільям знову провів мене з кабінет містера Бейлі.
Цього разу Бейлі запросив мене сісти, а сам, підвівшись із-за стола, почав ходити по кабінету.
— Містер Калименко, — сказав він. — Ви цілком заслужили смертний вирок, і якщо залишилися в живих, то можете дякувати за це міс Енгельбрект…
Я здивовано поглянув на Бейлі.
— Я виніс вам смертний вирок, обравши для вас найлегший спосіб перейти в небуття. Я уже віддав наказ виконати вирок… Але нам бракує кваліфікованих працівників. Міс Елеонора не справляється… Ви були її помічником. І перш ніж закінчити з вашою справою, я вирішив запитати її, чи добре ви допомагаєте в її роботі. Вона не знала про те, що загрожує вам… Я просто попросив її дати відзив. Вона сказала, що ви чудовий працівник і незамінний помічник. Вона не погодилася, щоб я перевів вас на іншу посаду. І я змушений був… анулювати рішення. Ви помилувані! — закінчив дуже урочисто, чекаючи, мабуть, вияву подяки з мого боку.
Але я промовчав і тільки кивнув головою. Містер Бейлі криво посміхнувся.
— Міс Енгельбрект дуже гаряче… навіть надто гаряче доводила вашу корисність. Вона не знає про вашу втечу. Ви нічого не говорили їй?
— Нічого не говорив, — відповів я.
— Невдячний! І ви хотіли тікати… від неї!
— Тікати з неволі, з полону, — виправив я містера Бейлі.
— Але вона — її присутність, її товариство не стримувало вас?
— Я прошу не втручатися в мої особисті почуття і відношення, містер Бейлі, — сказав я сухо. — Вам, звичайно, немає до них ніякого діла.
— Ви так вважаєте? — запитав він. — Ні, містер Калименко, мені є дуже велике діло!
Я зрозумів думку містера Бейлі. Він, мабуть, хотів довідатися, чи не закохалися ми одне в одного, я і Елеонора. Ця любов скрасила б життя Елеонори, а мене прив’язала б до підземного містечка міцніше, ніж ланцюги. Я був настільки обурений цими розрахунками, що моєму почуттю до Елеонори, яке тільки починало зароджуватися, загрожувала велика небезпека. Бейлі був поганим психологом. Він, мабуть, не знав, що ніщо так не губить любов, як примус. А він навіть не намагався приховувати того, що готовий відіграти роль свата, щоб перетворити узи Гіменея на ланцюги, які прикують мене до його «фабрики».
— Ви пригадуєте, — говорив далі Бейлі, — я зажадав гід вас слова не тікати звідси, але не наполягав на тому, щоб ви дали це слово. Я не вірю в людську чесність і особливо не вірю… не хвилюйтесь! — не вірю в слово людини, дане за таких обставин, в яких перебуваєте ви. Як каже ваша російська приказка! «Як вовка не їж, тобто на годуй, а він все одно дивиться в ліс». І я вирішив: хай краще ви самі на ділі переконаєтесь, що втекти звідси не можна. Тоді ви заспокоїтесь і працюватимете. І ви переконались… Тепер ви наш… І я думаю, що у нас вам не буде дуже скучно, якщо у вас не… деревина замість серця.
