Ковчег Всесвіту - Руденко Микола Данилович "Микола Руденко" (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
Кривошеєв, на відміну від Макарова, був невисокого зросту, плюсклий, підсліпуватий. Його обличчя чомусь видавалося загостреним — можливо, через впалі щоки та довгуватий ніс, на якому міцно сиділи, мов припаяні, великі окуляри. Про таких кажуть: книжковий черв’як.
— Повернули, бо ти заскиглив, що китайця стало жаль, — невдоволено буркнув Макаров. — Пожаліти китайця — однаково, що пожаліти власну смерть. Хіба смерть тебе пожаліє?..
Іван з внутрішньою посмішкою глипнув на Макарова: «Чи він коли-небудь наближався до дзеркала? Вилитий китаєць». Та, мабуть, саме тому він і викохав у своїй душі оцю ненависть. У їхній хаті завжди жив хтось із китайців — і підстаркуватий, і зелений парубійко, і навіть старий дід. З усіма його мати спала. То був старовинний жіночий спосіб разрахунку за чоловічу допомогу. Не під силу було жінці тягнути на собі господарство.
Той, чиє прізвище носив Степан, здебільшого спав на сіні біля корівника. Він ніколи не бував тверезий. Пив навіть не самогон, а схожу на кисіль білувату рідину, яку називали брагою. Це були розчинені у воді дріжджі, що ледве встигали перебродити. їх належало перегнати через апарат, щоб отримати самогон, але у старого Макарова не вистачало терпіння.
Одного разу він так штурхонув Степана, що хлопець ударився головою об одвірок і ледве оклигав.
— Тебе, косоокий, мамка з китайцями нагуляла. Затямив?..
Малий Степан пробував розпізнати батька серед китайців, які допомагали матері по хазяйству, але ж марно. І, може, саме через оці дитячі гіркоти поселилась у грудях Макарова стихійна ненависть. Так це намагався пояснити Кривошеєв, який, мабуть, єдиний в колонії по-справжньому любив Степана.
Друзі вже не раз дискутували на цю тему, але мимоволі повернулися до неї й сьогодні.
— Знапастили вони російську землю, — сказав Макаров.
— А може, відродили? — не погодився Кривошеєв. — Ми ж бо її до того довели, що вона вже й родити перестала.
— Звідки в тебе така непошана до всього російського? — сердився Степан.
— Ні, друже. Це ще одне підтвердження, хоч і запізніле: на квасному патріотизмі далеко не заїдеш… Нас такими імперія зробила.
— Якими — такими?
— Ми звикли, щоб нас ноги годували. Ноги і зброя. А може, це сталося через те, що ми як нація сформувалися серед несходимих лісів?.. Ми не землероби, а споконвічні мисливці. Мисливці та вояки. Обжити своє гніздо не вміємо. Землі не любимо й нічого в ній не тямимо. Віримо тільки власним ногам і зброї. Для нас головне — простір. Хапати його, приєднувати, винищуючи інших… Працювати ми так і не навчилися. І торгувати теж. Уміємо тільки відбирати силою. Ось у чому наше лихо, Степане. Це не вина, а біда наша.
Макаров промовчав. Він був зодягнений у білий, добре пошитий костюм і виглядав святково. Кривошеєв, навпаки, прийшов у президентський палац просто з майстерні, де він усе ще вдосконалює свій винахід. На ньому була буденна картата сорочка, увібгана в робочі штани.
— Скажи, Степане, — з почуттям мовби смертельної провини звернувся Кривошеєв до друга. — Як ти гадаєш, є нони там? Чи, може, від них тільки руїни позалишалися?.. Я кажу про наших… Або хай навіть не наших… Кажу про земних людей.
Макаров поклав свою важку руку на плече Іванові:
— Не варто мучити себе цим питанням. Відповіді на нього немає. Краще думати про майбутнє.
— Майбутнє? — похмуро відгукнуся Кривошеєв. — Насамперед скажи: ти певен, що там є планета, котра хоч трохи нагадує Землю?
— Певен. У будові Сонячної системи немає жодної випадковості. Вона суворо підпорядкована законові Тіціуса-Боде… Чому ж ти гадаєш, що інші планетні системи формувалися поза цим законом?.. Облишмо дискусію, Іване. Від цих думок голова розвалюється. Я свої стреси усуваю за допомогою жіночик рук. Ліки не нові, зате надійні. Зараз покажу тобі кандидатку до Кола безсмертних.
Зненацька стіни зникли й друзі миттєво опинилися в президентському саду. До цього можна було б швидко звикнути й не відчувати різниці між справжнім садом та його зображенням на круговій панорамі, якби вона, панорама, не робила несподіваних стрибків. Але екран був покірний волі Макарова — він переносив його миттєво услід за думкою.
Ось на алеї з’явилась донька віце-президента Лято-шинського, їхня знайома. Вона була в парі з невідомим юнаком. Зодягнена в червону сукню, що тісно облягала її струнке тіло, взута в черевички на високих каблуках. Золотаве волосся вільно спадало на плечі — воно було неабиякою окрасою дівчини. Юну жіночу вроду відтворити у словах неможливо, тому доводиться просто сказати: Гелена могла б позмагатися вродою з красунями, котрі оточували Президента, а вони відбиралися з генофонду протягом п’ятисот років. Макаров любив повторювати: для жінки досить бути вродливою — і це вже та якість, яка варта увічнення.
Юнак теж був зодягнений строго й елегантно — у світлий костюм, пошитий майстрами-кравцями, які обслуговували академіків. Зрозуміло, про це подбав пан Мірек. Молодята виглядали такою гарною парою, що навіть Макаров, душа якого давно втратила емоційну здатність, на якусь мить розчулився. Але на мить, не більше. Наступної хвилини він уже був незворушним володарем, який лише з другом дитинства дозволяв собі бути просто людиною — не богом.
— Я, здається, починаю розуміти, чому Лятошинський так дбає про цього зухвальця, — не приховуючи роздратування, процідив крізь зуби Макаров. — Але хто ж йому дозволив самочинно зняти сережку? До мене з цього приводу ніхто не звертався.
— Ти й без сережки бачиш і чуєш кожного колоніста, — зауважив Кривошеєв.
— Безумовно. Але ж у наглядачів немає твого екрана. Кривошеєв нахмурився. Волосся впало йому на лоба,
окуляри сповзли на кінчик носа:
— То це ти дочці Лятошинського вирішив видати спецліжко?
— Він давно за неї просить.
— Знаю. Але… Не чіпай дівчини.
— Мені набридли твої «але», — роздратовано зіскочив з крісла Макаров. — Хто тут Президент — я чи ти?..
— Ти, Степане… — Кривошеєв зняв окуляри й повагом почав протирати. — Екран працює бездоганно. Отже, мені тут робити нічого.
З удаваним спокоєм підвівся з крісла й попрямував до виходу. Макаров потягнувся за ним:
— Іване, не дурій.
Та Кривошеєва вже не було. Звичайно, він згодом прийде. Такі сварки поміж ними трапляються майже щомісяця. Але ж Кривошеєв був такий самотній, як і Макаров, отож їм нікуди подітися один від одного.
Ця думка трохи заспокоїла Макарова — екран уже почав виконувати його волю. Президент так наблизив до себе молоду пару, що, по суті, був серед них третім. Вони цього, звичайно, не знали. Стоячи в ротонді — там, де прозора пластмасова сфера поволі схиляється, моделюючи небосхил, закохані стиха гомоніли. Серед реплік, що цікаві тільки для самих закоханих, були й такі, котрі свідчили про напружену роботу думки.
— Тут я справді бачу безмежність, — сяючи вір, захоплення, мовив Прокіп.
— Хіба можна бачити безмежність? — з критичною посмішкою запитала Гелена. — Бачити безмежність — значить нічого не бачити.
Макарова вразили ці слова дівчини. Вони видалися йому мудрим афоризмом. Було дивно, що це сказала дівчина, яка прожила всього лишень вісімнадцять років.
«О ні, це не Сільвія», — подумав Степан, відразливо пересмикнувши куточками губів. Як йому набридла та пустопорожня лялька!
Тим часом із-за помаранчевого дерева вигулькнула гнучка постать Сільвії. Час від часу смикаючи довгого повідка, вона вела за собою білого пуделя. Пудель огинався — мабуть, його інтереси не збігалися з інтересами господині. Сільвія рвучко його смикнула — й песик на кілька секунд злетів у повітря, мов повітряна куля. Але тут, у невагомості, це було зазвичай.
Макаров зрозумів: Сільвія хоче розгледіти новоявлених відвідувачів, сама залишаючись для них непомітною. Хто ж її більше цікавив — майбутній астроном чи Гелена?..
І тут Макаров відчув у серці неприємний поштовх. Як прикро, що він більш ніж удвоє старший від цього парубка. П’ятсот років, звичайно, він відкидав — вони просто не існували. Існували ті сорок п’ять років, котрі були прожиті на Землі.
