Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
Ну, здається, все. Артемчику, любий, не відкладай! Мені дуже страшно тут, а, крім тебе, нам ніхто не допоможе звільнитися!..
Ліда».
…Артем дочитав останні рядки й замовк. Мовчав і Дмитро Борисович. Тепер усе було ясно. Гартак вважав Ліду своєю майбутньою дружиною, надсилав їй подарунки. Дорбатай ніби забув про існування дівчини й Івана Семеновича. Невідомо на який час, але поки що він їх не чіпає. Іван Семенович вів правильну тактику: погоджуватись на все й не дратувати Дорбатая і Гартака. Вірно, так. Але що буде, коли Гартак схоче здійснити свої наміри?..
Самої цієї думки було досить, щоб Артем відчув, як кров приливає йому до голови. Адже Ліда цілком беззахисна, вона фактично в руках тих мерзотників! І Іван Семенович — адже він теж нічим не може допомогти дівчині, він сам-один, без зброї, позбавлений волі!.. Тільки вирішальний бій допоможе справі.
Віддалік від товаришів під товстим деревом сиділи скіфи. Вони перебирали кінську збрую і щось тихо співали, чекаючи, поки вернеться Варкан, який кудись пішов. Діана лежала біля ніг Артема, зрідка поглядаючи на юнака. В лісі було тихо, часом потріскувало гілля та цвірінькали птахи.
Артем мовчки дивився на згасле багаття. Пальці його механічно ламали на десятки частин гілочку, яка опинилася в його руках. От коли б сюди стільки друзів, стільки товаришів, скільки частинок можна наламати з цієї гілочки!
Нарешті він підвів голову і прислухався. Здаля долинуло кінське тупотіння. Скіфи, що досі мирно сиділи під деревом, враз звелися на ноги. Шум наближався. Ще секунда — і на полянці опинився Варкан. Він був верхи, його вороний жеребець важко дихав. З-за дерев показалося ще кілька скіфів, теж верхи. Крім того, вони вели за поводи з десяток коней.
Варкан ще не встиг злізти з коня, як Артем радісно вигукнув:
— Сумки! Сумки!
До пояса Варкана були прив’язані дві сумки вчених. Варкан виконав те, про що просив його Артем, він дістав сумки й приставив їх сюди!
— Як це Варканові пощастило так швидко розшукати їх, Дмитре Борисовичу? Це ж просто чудово, чудово! — приказував Артем, беручи від Варкана сумки.
— Дуже просто, — скромно відповів Варкан Дмитрові Борисовичу на його запитання. — Ці дві сумки лежали в наметі небіжчика Сколота. І про них усі забули. Я зустрів оцих моїх друзів, і вони непомітно винесли їх і приставили мені. Але після того вони не схотіли вже повертатися назад. Отже, я вирішив привести їх сюди. А щоб нам не бракувало коней, то ми захопили кількох з табуна і взяли з собою. Ці коні нам не завадять. І зброї трохи взяли… це теж не завадить…
— Чудово, чудово… — бурмотів Артем, заглядаючи в сумки. — Маємо дві карбідки, маємо консерви… так, так… ось і пістони з шнуром… дуже добре! А от де динамітні шашки? Вони ж мусили бути в сумках!.. Зокрема, вони мусили бути в моїй… де ж вони?..
Раптом він спинився. Ну, звичайно, він сам винний! Ах, нащо він так зробив?.. Яка неприємність!
— Що таке, Артеме? Чого ви спинилися? Знайшли? — запитав археолог.
— Не знайшов, бо тут динамітних шашок немає. Одна сумка Ліди, в ній їх і не було. Друга моя…
— Але ж у вашій вони були!
— Так, були, але я вийняв їх. Пам’ятаєте, перед тим, як вперше йти на відправу? Та після тих пропозицій Дорбатая, щоб не було зайвої небезпеки, я всі динамітні шашки з своєї сумки переклав у сумку Івана Семеновича. Там вони й залишилися… і його, і мої!..
Він незадоволено крутнув носом:
— Така дурниця! І треба ж було Варканові захопити саме ці сумки, а не інші!.. Спитайте в нього, де ті дві?
Варкан знизав плечима: йому не було з чого вибирати. В наметі Сколота було всього дві сумки. Їх і взяли їх друзі. Де решта — він не знає.
— Неприємна історія, — похмуро мовив Артем. — Я стільки покладав надії на ті шашки… це ж була б у нас єдина справжня зброя, бо для нас з вами, Дмитре Борисовичу, всі ці сокири й описи не дуже зручні, чи не так?.. Ну, нічого не вдієш, доведеться шукати…
Він акуратно склав у сумки всі речі, залишивши тільки пістони і шнур.
— Так, вийшло не зовсім добре, не того мені хотілося… Що ж, давайте тим часом опановувати скіфську зброю, Дмитре Борисовичу! Як вам подобається отаке?
Артем вибрав з купи зброї двогострий меч з великим держаком, перекинув його з руки в руку:
— Важкувата річ! Доведеться довгенько звикати… ану цю!..
Це була своєрідна бойова сокира з вигнутим закругленим лезом.
— Нічого, легше. І тримати її якось зручніше! Та вибирайте, Дмитре Борисовичу, яка вам придатна. Такий час, що треба вчитись орудувати зброєю.
Варкан і його товариші, що спочатку просто з цікавістю спостерігали, як Артем вибирає зброю, тепер не могли стримати сміху. Дмитро Борисович цілком серйозно взявся до роботи. Він пробував вимахувати мечем, сокирою, списом. Тільки лук і стріли не привертали його уваги: то була надто складна річ. Окуляри археолога виблискували, він вимахував сокирою на довгому держаку, мов націлюючися у ворота, краяв повітря направо й наліво, хекав, випробовував іншу сокиру.
— Так, так, — похвально говорив Артем. — Не можу сказати, щоб у вас взагалі був надто бойовий вигляд, Дмитре Борисовичу, але з цією сокирою — слово честі, ви справжній воїн! Навіть злякатися можна!..
— І злякаються… І буде з мене воїн!.. От побачите… — відповідав археолог, не припиняючи войовничих помахів. — Час уже й мені брати участь у серйозних воєнних справах!..
Нарешті він поставив сокиру біля себе й сів на землю, витираючи піт: справи з сокирою далися йому взнаки.
— Так будемо битися, Дмитре Борисовичу, як справжні скіфи, мечами й сокирами?.. — почав Артем.
Він глянув на Варкана й спинився. Молодий скіф стояв з мечем у руках, його товариші мовчки прислухалися, теж тримаючи зброю напоготові. Ось Варкан застережливо підвів руку. Що таке?..
Артем не чув нічого, крім звичайного шелестіння листя, крім цвірінькання птахів. Ось тріснула гілка… і знов тихо.
— Що трапилось?.. — почав був Дмитро Борисович, але Артем враз приклав руку йому до рота.
Варкан і скіфи безшумно подалися вбік, за дерева. Біля коней залишився тільки один мисливець.
Уже сутеніло. Чи здалося Артемові, чи було це насправді. Але Варкан на мить спинився, озирнувся й виразно махнув рукою. Це могло означати тільки одне — прохання лягати на землю. Артем хутко пригнув археолога, примусив його лягти. І коли той ліг, незадоволено щось шепочучи, Артем тихенько поповз услід за Варканом і його товаришами.
— Артеме!.. — почув він тихе шепотіння Дмитра Борисовича.
Але не спинився. Юнак бачив за кілька кроків перед собою друзів-скіфів, що тепер теж поповзли, ховаючись між деревами й кущами. Це була якась серйозна небезпека. Але яка? В чому річ?
Варкан спинився. Він почув, що Артем шарудить: незважаючи на всю свою спритність, юнак не міг повзти так безшумно, як робили це скіфи. Артем махнув рукою — не звертай, мовляв, уваги, рушай далі!
Ще кілька секунд минуло в напруженій тиші. І тепер Артем почув цілком виразно чиїсь грубі голоси. Вони розмовляли по-скіфському, вони не залишались на одному місці, вони рухалися. А ще за півхвилини Артем побачив кількох скіфських воїнів, що обережно посувалися до того місця, де залишився Дмитро Борисович і коні. Озброєні скіфи рухались повільно, тримаючи напоготові списи й луки. Зрідка вони перемовлялися кількома короткими фразами.
«Невже це вони простують до нашого табору? — подумав Артем. — Значить, Дорбатай не забув про нас! Хоче таки виловити…»
Становище було невтішне. Варкан, Артем і кілька товаришів Варкана — проти кількох десятків озброєних воїнів… Так, так, он на віддалі метрів двадцяти показалися ще озброєні скіфи! Ціла експедиція посувалася сюди!
Артем побачив, як озирнувся й похитав головою Варкан: очевидно, у нього було теж мало надії на успіх.
Артем зрозумів усе. Скіфські воїни готувалися несподівано напасти на табір утікачів, щоб захопити їх зненацька. Але навіть знаючи про напад, утікачі не мали засобів захищатися. Кілька — проти десятків! Досить було ворогам помітити когось з товаришів Артема, як вони одразу опинилися б під дощем стріл і списів. Значить, відступати? Але куди? Позаду був Дмитро Борисович, один мисливець і коні. Невелика допомога…
