Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
«Любий, любий Артеме!
Ти просиш мене не хвилюватися, бути спокійною… Ах, про все це я пам’ятаю! Але як тоскно ждати!.. Єдина моя розвага, — це писати тобі листи. Ти просив, щоб я докладно описала тобі все, що сталося з часу нашого виїзду. Гаразд, зараз я все опишу тобі.
З самого початку наш віз поїхав разом з почтом Гартака, недалеко від жалобної колісниці з тілом Сколота. Я бачила все. Це дуже велика споруда, ця колісниця з повстяним балдахіном, пофарбованим у червоний колір. Десятеро білих коней запряжено в цю колісницю. А вздовж їхніх спин і боків проведені теж червоні смуги. На таких самих білих конях їдуть і віщуни, що супроводять труп Сколота…»
Артем знов заплющив очі. Так, цей виїзд він бачив і сам, на власні очі. Це було дуже урочисте видовище.
Велетенська колісниця з тілом Сколота. Віщуни в білому з червоним одязі несли священні зображення золотих птахів і драконів. Найзнатніші старшини їхали перед ними й везли бойові значки померлого вождя, везли почесні ознаки його доблесті й відваги. І кожен скіф, який бачив ці ознаки, мусив згадувати хоробрість Сколота.
Віщуни тужливо співали жалобну пісню — чи, може, то була якась молитва. Гойдалися в повітрі священні зображення. Повільно йшли білі коні, важко котилася гігантська червона колісниця. За нею їхав великий віз. На ньому сиділа стара жінка Сколота. Вона сиділа нерухомо, закривши сухе обличчя руками; і два такі ж старі віщуни сиділи поруч неї на возі, охороняючи вдову вождя, яка мусила супроводити його в могилу…
А під повстяним балдахіном на великій червоній колісниці лежало мертве тіло Сколота в розкішному одязі, в бронзовому шоломі, з широкими золотими браслетами на складених на грудях руках. Біля старого вождя лежав важкий його меч. Закриті очі справляли враження, що Сколот спить; з обличчя його збігла напруженість, зник вираз страждання, які були на ньому, коли вождь умирав, отруєний Дорбатаєм. Тепер обличчя було спокійне. І коли б не блискучий шар воску, що вкривав обличчя й руки, можна було б подумати, що Сколот не вмер, що він відпочиває або міцно спить…
І ніхто з простодушних мисливців і скотарів, які з побожністю дивились на цю колісницю, не догадувався, що Сколот просто вбитий Дорбатаєм і його прихильниками.
…Процесія посувалася далі й далі, не порушуючи ладу. Дорбатай у довгому червоному плащі й високому головному уборі, що нагадував і шолом і башлик, їхав поважно та урочисто, як цілковитий переможець. Незчисленні золоті оздоби та бляшки, нашиті на його плащі, побрязкували в такт рухам коня. Очі Дорбатая дивилися кудись поверх жалобної червоної колісниці. Здавалося, старий шахрай не бачив і не чув нічого, заглиблений у молитви за померлого вождя. І простодушні скіфи з повагою дивилися на цього лицеміра…
Гартак теж намагався зберігати урочистий і поважний вигляд. Він гордо випростувався на коні, неуважно брався рукою під бік, задирливо оглядався. Але через хвилину голова його стомлювалася під вагою великого золотого шолома, вона схилялася, руки нервово та боязко тримали поводи. Видно було, що Гартак дуже непевно почуває себе на коні і боїться впасти з нього…
— Поганий виродок! — не стрималася й тихо мовила Ліда.
Гартак наче почув її голос! Він швидко озирнувся і спинив на дівчині погляд. На обличчі його з’явилася посмішка. Ліді здалося, що він навіть насмілився підморгнути їй! Але цього вона вже не витримала і хутко відкинулася в глиб воза.
Знов вона виглянула лише тоді, коли проїхала жалобна колісниця, проїхала вдова Сколота, Дорбатай, Гартак, старшини, воїни — і тоді вирушив особистий почет Гартака, нового вождя, його майно, його раби, служники, дружини. Іван Семенович указав дівчині:
— Бачите, Лідо, той великий віз? Звідти виглядають жінки, вони зазирають в наш бік. Це, я певний, дружини Гартака. Їм цікаво поглянути на нову наречену їхнього чоловіка…
— Як ви можете, Іване Семеновичу!.. — образилася Ліда.
Але геолог продовжував:
— Повірте, Лідо, що мені теж не дуже приємно згадувати про це. Але… краще весь час пам’ятати про небезпеку, ніж хоча б на хвилину забути про неї та припустити, щоб вас захопили зненацька. Я навмисне нагадав вам… бо хочу, щоб ви добре володіли собою та стримувалися від необережних вчинків. Розумієте?
Що ж могла відповісти Ліда?..
…І ось уже третій день тривала подорож. Третій день вози посувалися до тих невідомих священних Гер. Єдиною втіхою дівчині були записки Артема, які свідчили про те, що товариші весь час турбуються про долю двох полонених, думають про них. Ліда виконала прохання Артема й вивчила напам’ять останню його записку, написану за порадою Роніса, хоч і не зрозуміла її змісту. Ця частина записки була написана грецькою мовою, тільки що українськими літерами. І незабаром ця записка відіграла свою роль.
Це було після полудня. Вони спинились на обід; незабаром полоненим мусили знов принести незмінну конину, про яку Ліді було гидко згадувати. І їла вона її тільки тому, що на цьому настоював Іван Семенович. Ще вчора, наприклад, між ними відбулася така невеличка розмова. Іван Семенович наполягав, щоб Ліда не відмовлялася й їла. Дівчина відповіла йому:
— Мені гидко, Іване Семеновичу! Я просто не можу дивитися на м’ясо!
— І не треба дивитися. Заплющте очі — і їжте!
— І від нього тхне кінським потом…
— Затуліть носа — і їжте!
— Та й смак у нього такий, що…
— Сховайте язик — і їжте. Ні, я не жартую, Лідо. Треба їсти. Ми не можемо дозволити собі слабшати. Перед нами ще чимало труднощів, і ми мусимо бути підготованими до них. Зрозумійте це, дівчино! Що сказав би Артем, коли б побачив, що ви нічого не їсте?..
Ліда зашарілася і не знала, що відповісти…
І сьогодні після полудня коло воза полонених знову залунали чоловічі голоси, — мабуть, принесли їжу. Так подумали Ліда й Іван Семенович. Може, навіть хтось з рабів приніс і чергову записку від Артема. Ліда визирнула з-за повсті і зомліла.
Біля воза стояв Гартак. Кілька служників супроводили його, навколо верхи спинилися старшини. Два служники приставили до воза драбинку, вкрили її червоним килимом, щоб приготувати шлях вождеві.
— Іване Семеновичу, це він, Гартак! — прошепотіла Ліда. — Що йому потрібно?
— Одне можу сказати, Лідо: спокійно! Тільки одне, — крізь зуби мовив Іван Семенович.
Він одхилився в глиб воза і звідти дивився, як відкинулась повстяна завіса, як з’явилася кривобока постать Гартака, як він увійшов, впевнено посміхнувся Ліді і, мабуть, в ознаку найвищої прихильності, незграбно уклонився, чого з ним досі не траплялося.
Дівчина притулилася до стінки воза і звідти дивилася на Гартака, ждучи, що буде далі.
Гартак заговорив по-скіфському. Його скрипучий, неприємний голос звучав тут особливо дратуюче. Що саме він говорив, лишалося, звісно, незрозумілим. Але, мабуть, він вважав свої слова за щось приємне, бо кілька разів посміхнувся, показуючи нерівні пацючі зуби.
Але ось він закінчив і показав рукою на вихід, наче запрошував Ліду. Дівчина мовчала й не рухалась. Тоді Гартак підійшов до неї і, вхопивши її за плече, підштовхнув до виходу. Забувши про всі умови, Ліда не стрималася й різко відштовхнула його. І враз почула тихий голос Івана Семеновича:
— Він хоче, Лідо, щоб ви йшли за ним. Мабуть, наблизився той час, про який писав Артем. Очевидно, Гартак одержав дозвіл Дорбатая. Ну, що ж, треба виконати наш план. Починайте, Лідо!
Тепер Ліда зрозуміла все. Гартак, розгубившися від її опору — адже він вважав, що дівчина давно на все погодилась! — дивився то на неї, то на Івана Семеновича. Час був слушний — і Ліда чудово виконала свою роль.
Поважно вона виступила вперед, підвела руку вгору й почала говорити. Ах, як важко вимовити слова, змісту яких зовсім не знаєш. Проте Ліда намагалася говорити якнайповажніше: так попереджав її Артем у своїй записці.
Дівчина не знала, що не лише вона, а й Артем не розумів тих слів, бо записав їх з голосу Роніса. Він знав лише загальний зміст. Дмитро Борисович переклав його приблизно так:
