Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
— Цілком, Миколо Петровичу! Ми вилетіли з Землі в той день і годину, коли Венера відстала від Землі на 54,5°, і рисунок вказує на це: в час вильоту ракети Земля була в точці «З1», а Венера — в точці «В1». Все гаразд. Спіймаємо Венеру!..
Василь засміявся: такою веселою здалась йому думка про лови Венери. Але він відразу ж додав:
— Ми летимо, як комета. Дуже добре! Шкода тільки, що в нас немає такого красивого хвоста, як у комети. Було б на що подивитись з Землі.
Риндін заспокоїв його:
— На небі й без того є на що подивитись. Ось — хіба не прекрасне видовище!
І він показав рукою на екран перископа. Справді, це була феєрична, захоплююча картина.
З-за великого жовтувато-рожевого, вкритого блискучими білими плямами диска Землі, що сяяв на чорному небосхилі, почала випливати срібляста кулька. Щойно було видно лише краї її, а ось вона вже випливла наполовину. Срібляста кулька поспішала, немов намагаючись відірватися від великого диска Землі. На кульці було добре видно химерні візерунки, знайомі кожній людині, що хоч раз дивилася на небо місячної ночі.
— Місяць! — радісно скрикнув Василь.
— Так, Місяць, — схвильовано прошепотів Риндін.
Незмінний супутник Землі, схований до цієї хвилини за жовтувато-рожевим її диском, линув у ефірі по своїй орбіті навколо планети. Ось він ніби зовсім одірвався від Землі і поволі почав віддалятися. Так здавалося нашим спостерігачам. Звісно, це був звичайний рух Місяця навколо Землі. Але не можна було позбутися враження, що Місяць вирішив, нарешті, покинути свій звичайний шлях і пливти від Землі у безкраї простори всесвіту…
Як зачарований, стежив Василь за цим дивним видовищем, йому не хотілося говорити. Його широко відкриті очі не відривалися від екрана. Згадалося, як, спостерігаючи небесні світила, цілими годинами просиджував він біля телескопа обсерваторії, в якій працювала його мати. І він, мабуть, найбільше любив дивитися на Місяць, розглядати різко окреслені обриси його гір і долин, що ховалися в густих чорних тінях. Але ніколи раніше, навіть через найбільший телескоп, який був в обсерваторії, не доводилося йому бачити срібний Місяць таким прекрасним, як зараз. У телескопі Місяць завжди нерухомо і мертво висів поміж зірок на синявому фоні неба. Хоч іноді й здавалось, що він здригався, — Василь знав: це залежало від Коливання повітря земної атмосфери. І цілком зрозумілим було твердження, що Місяць мертвий і що на ньому, на його срібних горах і в чорних долинах, немає і не може бути життя. Місяць здавався тоді Василеві холодною, наскрізь промерзлою скляною кулею, яка потріскалась від лютого морозу.
Зовсім не так було тепер. На екрані перископа Місяць не здавався мертвим. Можливо, таке враження залежало від того, що він був близько до Землі, він не висів самотньо в небесному просторі, і Василеві не хотілося вірити в неможливість життя на Місяці.
Та от Місяць немов застиг, його рух уповільнився. Це закінчувався своєрідний ефект випливання срібного супутника Землі з-за її великого диска…
Риндін щось записував у книзі спостережень. Вчений не втрачав жодної хвилини, усі свої спостереження він занотовував у щоденнику подорожі. Проте цього разу було б що записати навіть і звичайному спостерігачеві: вперше в історії людства працівник науки бачив не з Землі, а з всесвіту, як сходить Місяць…
Василь Рижко дивився, як на чистій до того сторінці зошита один по одному з’являлися рядки записів. Він думав: який цікавий і цінний матеріал являтиме собою ця книга, коли її вивчатимуть на Землі! І як шкода, що ті вчені, читаючи книгу, не зможуть на власні очі побачити те, що він з Миколою Петровичем щойно бачив на екрані. Академік Риндін, немов вгадавши його думки, відірвався від записів і сказав:
— До речі, треба змінити плівку. Василю, дивіться, як я це робитиму. Вам треба навчитися самостійно міняти касети. Це ввійде до ваших обов’язків.
— Моїх обов’язків? — здивовано запитав Рижко.
— Звичайно. У кожного з нас є свої обов’язки, своя робота в нашому ракетному кораблі.
— Миколо Петровичу, я… — Василь не знаходив слів.
Адже найбільшою його мрією було брати участь у роботах експедиції. Микола Петрович помітив радість юнака:
— Гаразд, гаразд! Поки що я хочу доручити вам обслуговування деяких апаратів. Насамперед автомата, який фотографує небо через певні інтервали часу.
Кількома словами Риндін пояснив Рижкові, як міняти касети з плівкою, що закладалися в апарат. Василь намагався запам’ятати кожне слово.
— Миколо Петровичу, виходить, що автомат зафотографував і той чарівний вихід Місяця з-за Землі? — запитав він, коли Риндін закінчив свої пояснення.
— Звичайно. Ми дивилися, а автомат тимчасом робив своє діло. Для того, щоб краще зафіксувати це видовище, я навіть прискорив його працю, автомат робив значно більше знімків на хвилину, ніж звичайно. І тепер тут, у бляшанці, лежать наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки майже цілком присвячені випливанню Місяця з-за Землі. Це буде непогана частка великої серії фотографій про космічну подорож. Буде на що подивитися нашим товаришам, коли ми повернемося на Землю… До речі, друже мій, а як поставляться батьки до вашого зникнення?
Запитання Миколи Петровича було зовсім несподіване. Василь збентежився: він весь час намагався не згадувати про це. А тут треба навіть і відповідати!..
— Бачите, друже мій, — продовжував Риндін, — я уявляю собі, як я сам турбувався б, коли б раптом зник мій син. Невже ваші батьки таки нічого й не знали про ваші наміри, про ваші думки?
— Ні, Миколо Петровичу! — Василь вирішив розповісти все цілком щиро й одверто. — Якщо мати досі нічого не знала, то тепер вона все вже знає. Я залишив дома листа. Крім того, моя сестра… ота сама, що з нею ми були на березі озера, коли ракетний корабель виводили на воду, вона теж знає. Я говорив їй. Вона весь час боялася, радила мені… кинути цю думку… Ну, а тепер вона, напевне, все вже розповіла матері. А мати моя хороша, вона все зрозуміє… вона завжди розуміла мене…
Але Микола Петрович дивився на Рижка занепокоєним поглядом: навряд чи мати його так спокійно поставиться до несподіваної звістки про політ її сина на міжпланетному кораблі.
— Що ж, — сказав він, нарешті, — будемо сподіватися, що ваша мати зрозуміє вас, хлопче. А тепер ось що. Ідіть, друже мій, до каюти. Якщо Гуро й Сокіл ще не прокинулися, збудіть їх. Треба починати роботу. Поснідаємо — і до праці. Хочете їсти, так?.. Чи, може, будете тренуватись далі?
Василь зашарівся. Він таки вирішив продовжувати своє голодне тренування, але водночас почував, як страшенно хочеться йому їсти. Безпорадно він похилив голову.
— Нічого, нічого, — посміхнувся Риндін, — Більше не нагадуватиму. Ідіть. Коли все буде готове, покличте мене. Я теж хочу їсти.
А коли Василь зник за дверима рубки, Микола Петрович лагідно подивився йому вслід і тихо сказав:
— Гарний хлопчина!.. Хе-хе, голодне тренування!.. Ну й вигадав!
І він заглибився в книгу спостережень.
7. «НЕВЕЛИЧКИЙ БРОНТОЗАВРИК»
З самого ранку в ракетному кораблі закипіла робота. І Сокіл, і Гуро дуже зніяковіли, побачивши, що старий академік встав раніше, ніж вони, і вже почав працювати. Адже в них було досить роботи.
Кожен з учасників експедиції мав серйозні, заздалегідь обмірковані завдання. Всі астрономічні спостереження мусив провадити Микола Петрович, як командир корабля. Він стежив за курсом ракети, перевіряв, чи не змінює вона свого напряму під впливом яких-небудь космічних сил. Це була дуже складна робота, що забирала у Риндіна майже весь час. Він відривався тільки для того, щоб поїсти, та й то після нагадувань Василя. Лише півгодини по обіді він погоджувався витрачати на відпочинок. Дисципліна насамперед! — таке було гасло старого вченого.
Сокіл досліджував інтенсивність космічного випромінювання. Загадкове проміння, що пронизує геть усе, проміння, що лине з безкраїх глибин космосу, досі залишалося не вивченим наукою. Розвиток науки допоміг людині опанувати висоти аж. до сорока тисяч метрів над поверхнею Землі. Але навіть останні надвисотні польоти в радянських стратопланах — чудесних літаках, що в межах атмосфери і початку стратосфери рухалися з допомогою звичайних моторів і пропелерів, а, дістаючись на висоту від двадцяти до п’ятдесяти тисяч метрів, летіли вже як ракетні кораблі, ще не допомогли науці зробити останні висновки про природу космічного проміння. Відомо стало лише, що чим вище над Землею провадиться дослідження, тим дія космічного проміння відчувається інтенсивніше.
