Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович (книги серии онлайн .TXT) 📗
І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю вагу моєї праці. Порівняно з тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того, щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно знайти одну загублену ланку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе Перед входом у Горловину…
Щось заважає мені спокійно аналізувати.
Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися од випромінювання. Мене все більше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона згадує сина, тепер — дружину і дуже тривожиться, бо кохає її… КОХАЄ…
Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує! Температура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті, відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово виникло…
Моя цікавість не знає меж…
— Дякую за порятунок. Хто ти? — питає людина, не сподіваючись почути відповідь.
Але чує:
— Я — сигом.
— Сигом? Повтори, будь ласка, — шепоче людина і боїться, що це слухова галюцинація. — Тебе створили люди, на Землі?
— Так, в інституті еволюційного моделювання.
Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на порятунок і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго не може опам’ятатися… Нарешті минула самотність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом — гомо синтетикус, людина синтетична, людина! Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом — породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатен працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд…
“Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? — міркує космонавт, сп’янілий від радощів. — Адже ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”.
Він каже сигому:
— Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впізнати.
— Форма залежить від мети існування. Я проходив Горловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змінити не лише форму, а й матеріал.
Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли поряд сигом, можна почуватися впевнено.
— Ти корабель оглянув? — спитав він.
— Його дуже важко ремонтувати. — І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: — Людей оживити неможливо, їхні клітини мозку загинули.
— Необхідно терміново закапсулювати трупи й налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації.
— Корабель відновити нелегко, — терпляче повторює сигом. — На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу одночасно продовжувати свої обчислення.
Космонавтові не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:
— Що ж пропонуєш ти?
Замість відповіді сигом заговорив про інше:
— Проминувши Горловину і побачивши всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу галактику…
У його словах приховувалось запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає:
— Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?
— Я ж пояснив, чим займаюсь. Хіба це не важлива справа?
— Важлива, — визнає космонавт і замислюється. — Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене від випромінювання.
— Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку…
Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний.
Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився в крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там працював вентилятор, провітрюючи мозок.
Я дивився пустим невидющим поглядом на розвернутий пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Відблиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.
А ось і знайомі кроки. Я їх відразу впізнавав. Навіть коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим.
Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть повернутися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості. Нахилившись вад приладами, почав заміряти напругу на вході й виході стабілізатора.
Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хвилини. І коли запрацював лічильник, він сказав:
— Батечку, склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку од кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала…
Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубуватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість Цікаво, які почуття викликала в нього моя безпорадність — подив, співчуття, насмішку?
— Дай-но викрутку, допоможу…
Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по приладах, але він устиг підхопити її.
— Ну от, зараз наведемо повний порядок, — говорив він задоволено, ніби між нами нічого не трапилось. — Пам’ятаєш, як ти вчив мене: по-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє…
Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він побачив обурення, бо відразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки:
— Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а мені — ні?
Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сам розумію: час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він…
— Дякую, синку, за допомогу, — мовив стиха, намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів. — Очі молоді — все помітили.
Він по-своєму зрозумів мене:
— Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про це. Ти стаєш дратівливим.
Я мовчав, а син вів далі:
— Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука.
“Рано, — подумав я, — ще рано”.
— Вибач, синку, я дуже стомився, — раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе. — Розумієш… мені без тебе буде тяжко. Та й матері так спокійніше…
Знову принижуюсь. Але ж мені треба будь-що втримати сина біля себе і Бориса…
Людина каже сигому:
— Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим.
Слово “ми” він викрикує з останніх сил, щоб підкреслити для сигома — “ми, люди”… Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію.
— Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів переробляв свої структури і системи… Створив собі організм не з речовини, а з лунтри.
— Що таке “лунтра”?
— Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речовиною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов…
Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори.
