Поправка на Ікс - Журавльова Валентина Миколаївна (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Так, — відповів капітан. — Ми розраховуємо курс. Десять чоловік стояли навколо мене. Ніхто з них не сумнівався, що я скажу “так”. Вони давно прийшли сюди — і зараз електронна машина вже перераховувала курс. Усі знали, були впевнені, що я скажу “так”…
Невимовна краса Землі, але якщо мене спитають, що найкраще на Землі, я не вагаючись скажу: “Люди”.
Мій друже!
Мій далекий друже, стрілка годинника мчить по циферблату. Я повинна сказати тобі все. Мої слова передадуть на “Памір”, а звідти — на Землю. Зараз, поки я розмовляю з тобою, твій корабель мчить десь у чорцій безодні космосу. Але, поки мої слова досягнуть Землі, ти повернешся туди і чекатимеш мене на нашому пагорку.
Мій друже, ми йдемо до Аелли. Мине кілька днів, і “Орлятко”, змінивши курс, почне віддалятися од Землі. Щогодини, щосекунди збільшуватиметься відстань між нами.
І все ж таки ми будемо ближче один до одного, ніж раніше. Що значить жалюгідна арифметика відстаней, якщо я люблю тебе!
Не знаю, що чекає нас на чужій і злобній планеті. Але хоч би як шаленіло й лютувало небо Аелли, я шукатиму в ньому твій корабель. Ти не зіб єшся з дороги, ти прийдеш, бо я люблю тебе!
Під час цього першого польоту, я поглянула в бездонні очі Всесвіту. Так, мій друже, мій далекий і близький Друже, нескінченність сильна. Порівняно з нею наша Земля — нікчемна пилинка. Але є дещо сильніше від чорного безмежжя. Це — розум і воля людей. Це — право людей стояти пліч-о-пліч. Це — прості слова, перед якими відступають простір і час: я люблю тебе!
АСТРОНАВТ
— Що зроблю я для людей?! — дужче за грім гукнув Данко. І раптом він розірвав руками собі груди, вирвав з них своє серце і високо підніс його над головою.
М. Горький
Мені доведеться коротенько пояснити, що привело мене до Центрального архіву зореплавства. Інакше буде незрозумілим те, про що я хочу розповісти.
Я — бортовий лікар, брала участь у трьох зоряних експедиціях. Моя медична спеціальність — психіатрія. Астропсихіатрія, як тепер кажуть. Проблема, якою я займаюся, виникла давно, в сімдесятих роках ХХ століття. У ті часи політ із Землі на Марс тривав понад рік, на Меркурій — близько двох років. Двигуни працювали тільки під час зльоту й посадки. Астрономічні спостереження з ракет не провадилися — для цього існували обсерваторії на штучних супутниках. Що ж робив екіпаж протягом багатьох місяців польоту? У перших рейсах — майже нічого. Вимушене неробство призводило до розладу нервової системи, занепаду сил, захворювання. Читання і радіопередачі не могли замінити того, чого не вистачало першим астронавтам. Потрібна була праця, до того ж праця творча, до якої звикли ці люди. І ось тоді було запропоновано комплектувати екіпаж людьми, схильними чимось захоплюватися. Чим саме вони захоплюються — байдуже, аби тільки вони були зайняті в польоті. Так з’явилися пілоти — пристрасні математики. З’явилися штурмани, які вивчали стародавні рукописи, інженери, які весь свій вільний час віддавали поезії…
У льотних книжках астронавтів додали ще один — знаменитий дванадцятий пункт: “Чим захоплюєтесь?”
Але дуже швидко прийшло інше розв’язання проблеми. На міжпланетних трасах почали літати кораблі з атомарно-іонними двигунами. Тривалість польотів скоротилася до кількох днів. Дванадцятий пункт викреслили з льотних книжок.
Та через кілька років ця проблема постала знову ще в гострішій формі. Людство вступило в епоху міжзоряних перельотів. Атомарно-іонні ракети, що досягали субсвітлових швидкостей, все ж роками летіли до найближчих зірок. Час у швидкісній ракеті сповільнюється, але перельоти тривали вісім, дванадцять, інколи двадцять років…
У льотних книжках знову з’явився дванадцятий пункт. Більше того, він став одним з головних при комплектуванні екіпажів. Міжзоряний переліт, з точки зору пілотування, на 99,99 процента складався з вимушеного неробства. Радіопередачі переривалися вже через місяць після вильоту. Ще через кілька тижнів наростаючі перешкоди примушували вимикати приймачі оптичного зв’язку. А попереду були роки, роки, роки…
Ракети тих часів мали всього шість-вісім осіб екіпажу, тісні каюти, оранжерею завдовжки з півсотні метрів. Тим, хто літає на міжзоряних лайнерах, важко уявити, як люди обходилися без гімнастичного залу, без плавальних басейнів, без стереотеатру і галерей для прогулянок…
Але я відхилилася, а розповідь ще не почата. В наші дні дванадцятий пункт уже не відіграє істотної ролі при виборі екіпажу. Для рейсових перельотів по звичайних маршрутах це, мабуть, справедливо. Але для далеких дослідницьких польотів треба все ж таки комплектувати екіпажі людьми, схильними чимось захоплюватися. Така, в усякому разі, моя думка. Дванадцятий пункт — тема моєї наукової праці. Історія дванадцятого пункту і привела мене сюди, в Центральний архів зореплавства.
Признаюся, спочатку слово “архів” мені не сподобалось. Я — бортовий лікар, а це приблизно те саме, що у XVIII столітті морський лікар. Я звикла до мандрівок, до небезпек. Усі три мої зоряні польоти я здійснювала на дослідницьких ракетах. Брала участь у першій експедиції до Проціона і, мабуть, назавжди захворіла жадобою до відкриттів. На трьох планетах Проціона є немало назв, які я придумала, а ви знаєте, що це таке — дати назву відкритому тобою океанові!..
“Архів” — мене лякало це слово. Але вийшло інакше. Не знаю, не встигла ще дізнатися, який архітектор створив будинок Центрального архіву зореплавства. Це дуже талановита людина. Талановита і смілива. Будинок розташований на березі Сибірського моря, що виникло двадцять років тому, коли на Обі було споруджено греблю. Головний корпус архіву стоїть на прибережних горбах. Не знаю, як це вдалося зробити, але здається, що будова звисає над водою — легка, спрямована вгору, схожа здалеку на білий парусник…
В архіві працюють люди різних спеціальностей. Їх п’ятнадцятеро. З деякими я встигла познайомитися. Майже всі вони приїхали сюди ненадовго. Австрійський письменник збирає матеріали про перший міжзоряний переліт. Учений, ленінградець, пише історію Марса. Соромливий індус — знаменитий скульптор. Він сказав мені: “Я повинен знати їхній духовний світ”. Два інженери — високий на зріст саратовський хлопець, схожий на Чкалова, і маленький японець, з обличчя якого не сходила ввічлива усмішка. Їм треба обгрунтувати якийсь проект. Який саме, я не знаю. Японець дуже чемно відповів на моє запитання: “О, це зовсім дріб’язкова справа! Вона не варта того, щоб перевантажувати вашу високу увагу”.
Але я знову відхилилася. Перейду до розповіді.
Першого ж дня, увечері, я говорила з завідуючим архівом. Це ще не старий чоловік, але вибух паливних баків на ракеті майже позбавив його зору. Він носить якісь спеціальні окуляри — з потрійними лінзами. Скельця відсвічують голубим. Очей не видно. Від цього здається, що завідуючий ніколи не усміхається.
— Що ж, — сказав він, вислухавши мене, — вам треба почати з матеріалів сектора “Нуль-чотирнадцять”. Пробачте, це наша внутрішня класифікація, вам вона ні про що не говорить. Я маю на увазі першу експедицію на Зорю Барнарда.
Соромно говорити про це, але я майже нічого не знала про цю експедицію.
— Ви літали в інших напрямках, — знизав плечима завідуючий. — Сіріус, Проціон, Шістдесят перша Лебедя…
Мене здивувало, що він так добре знає мій послужний список.
— Так, — вів далі він, — історія Олексія Зарубіна, командира цієї експедиції, відповість на багато питань, що вас цікавлять. Через півгодини вам подадуть матеріали. Бажаю успіху. — За голубими скельцями не видно було очей. Але в голосі бринів сум.
