Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (читать онлайн полную книгу txt) 📗
Принцеса Елiза сидить уже рiвно, напружено, суворо стиснувши брови й не бачачи нi тiкаючої отари, нi кружляючих у небi хижакiв, нi жахної тривоги, що розливається по всьому Берлiну. Вона вся заглиблена в свою тривогу.
Дома ще нема нiкого. Дiм стоїть порожнiй. Навiть Ганса Штора немає.
Граф Адольф хоче зупинити коня перед ворiтьми, але принцеса Елiза просить його заїхати в двiр i зайти до неї. Вона має дещо сказати графовi.
Граф Адольф, затиснувши зiтхання, охоченько в'їжджає в двiр.
У себе в хатi принцеса Елiза просить графа Адольфа почекати кiлька хвилин, iпоки вона переодягнеться й приведе себе до пуття.
— Прошу вибачити, ваша свiтлосте, але…
Її свiтлiсть холодно киває й виходить, навiть не вiдповiвши. Чортзна-що, їй-богу! Тут кожний мент дорогий, а вона iз своїми дурними переодяганнями. Там вiдбувається величезна подiя, рiшається доля людства, а жiнцi насамперед її краса.
Але граф Адольф зовсiм скручується всерединi вiд обурення, коли принцеса вертається: маєте собi, ця дурна дiвчина просить його почекати, поки приїде додому графiвна Труда! Так, так, посидiти тут i почекати. Бо вона, бачите, вiддала Трудi до схову коронку Зiгфрiда й боїться, що, як настануть усi цi подiї i з Трудою щось сiанеться, то пропаде коронка Зiгфрiда. Проклята, iдiотська коронка, чорт би її нарештi взяв! Перш за все, як може якась розумна людина давати не тiльки коронку, а будь що до схову такiй iдiотцi й пришелепуватiй особi, як Труда? По-друге, принцеса може чудесно сама чекати Страховища й визволяти свою коронку, не затримуючи бозна для чого людину, на яку покладено важкi обов'язки. Потретє…
— Прошу великодушно простити мене, ваша свiтлосте, але я уклiнно прохав би вiдпустити мене. Труда прийде додому, i ви самi зможете…
Принцеса Елiза рiшуче й непохитно суворо крутить головою: нi, вона настiйно просить графа Адольфа лишитися. Коли графiвна через пiвгодини не приїде, вони поїдуть удвох шукати її по Берлiну. Сама вона цього зробити не може. Граф, звичайно, розумiє, що коронка Зiгфрiда повинна стояти вище над те, чи годину ранiш, чи пiзнiш буде вбито кiлька сонцеїстiв. Коли б принцовi Георговi довелося стати перед таким питанням, вiн, розумiється, нi хвилини не вагався б.
Граф Адольф покiрно схиляє голову. Чи вагався б принц Георг, чи нi — цього не знати, але, коли момент буде пропущений, коли сонцеїсти 'поховаються й завдання не буде виконане, вiдповiдати за це буде не принц Георг, не коронка Зiгфрiда, а граф Елленберг. I обiцяне (виразними натяками в усiх листах обiцяне!|) канцлерство вислизне з рук графа Елленберга, як щука з рук дволiтньої дитини.
А, з другого боку, пiти всупереч волi iстоти, що командує й принцом Георгом, — також явна помилка, i канцлерство ще менш певне, нiж щука в руках дволiтньої дитини.
I граф Елленберг, покiрно вклонившись, бере в руки товстелезний том «Теорiї омнеїзму» й тихенько перегортає сторiнки.
А її свiтлiсть у нетерплячцi й тривозi ходить по кiмнатi, шелестячи шовком переодягненої сукнi. На червоному розпущеному волоссi збоку гойдається, як у павутиннi пiд вiтром роса, краплина води пiсля вмивання. Червонi плями й здертiсть на щоцi присипанi пудрою, i вони зробилися блiдо-фiалковими.
Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слухає — здається, чути кроки в домi! — то знов ходить i весь час поглядає то у вiкно на вулицю, то у вiкно в сад.
Раптом зупиняється бiля вiкна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф устає, швиденько нечутними кроками пiдходить i з-за плеча князiвни визирає теж на вулицю.
Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цiкавому виглядi не величний i рiвний, як колись, не суворо похнюплений, як останнiми часами, а збентежено-радiсний, розкудовчений, iз незвично прудкими вимахами рук, iз блискучими очима. В руках невеличкi знайомi папiрцi. О, так нiхто, мабуть, щирiше й глибше не радiє, як милий чесний Ганс Штор.
От вiн бачить у вiкнi принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу є, рочумiьться, порушення Порядку. Але сьогоднi, в такий надзвичайний момент, таке крихiтне порушення може дозволити собi навiть Ганс Штор. Та й не сам вiн дозволяє — його несе силою, дужчою за нього, до вiкна. I не вiн сам дозволяє собi першим заговорити до її свiтлостi, а ця сама сила. Вiн уклiнно просить вибачення, але вiн хоче привiтати її свiтлiсть iз величезним святом, iз переддвiр'ям повернення Великого Порядку, з кiнцем страхiтних i ганебних часiв.
Принцеса Елiза тихо дякує й чудно, пильно дивиться згори на пiдведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрiбленої чорно-синьої бороди.
— Тiльки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення.
Ганс Штор, вклякши у поштивостi, суворо й грiзно трусить головою.
— Для Вiчного Порядку немає, ваша свiтлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша свiтлосте!
Принцеса ще пильнiше й ще чуднiше дивиться на Ганса Штора.
— Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкi жертви.
Ганс Штор iще непохитнiше, ще рiшучiше стрiпує головою.
— Для Вiчного Порядку немає тяжких жертв, ваша свiтлосте! Нема нiчого особистого, коли мова мовиться про вiчнi закони. Тiльки радiсть! Накажете подати їсти, ваша свiтлосте?
Принцеса Елiза помалу крутить головою — нi, вона не хоче їсти. А чи не бачив пан Штор графiвни Труди?
Пан Штор не бачив i озирається, немовби збираючись негайно бiгти шукати її.
У ту ж мить до ганку пiдкочує авто, i з нього трудно й помалу вилазять старi Елленберги. Ганс Штор прожогом кидається помогти висiсти й привiтати з великим радiсним святом.
Але принцесi Елiзi видно, як старий граф спочатку не розумiє, потiм умить спалахує гнiвом i важко йде в дiм, пiдтримуючи пiд руку графиню. А Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.
Принцеса Елiза швидко виходить iз кiмнати: старi повиннi знати, де Труда.
В холi, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного камiна, перегнувши до нього масивне костисте тiло, старий граф грiзно трусить папiрцем перед самим лицем рiвно витягненого управителя.
— Ви — злочинець, Шторе!
— Чим же я злочинець, пане графе?
— Ви — злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!
— Чим же я злочинець, пане графе?
— Ви — жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!
Принцеса Елiза швидко пiдходить i обережно торкається плеча старого графа. Вiн повертає до неї стрiхасте, гнiвно посiрiле лице й зараз же рукою з папiрцем i показує їй на зацiпенiлого в суворiй упертостi злочинця.
— Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релiгiйного бузувiрства. Та ви — божевiльна людина, Шторе, ви це розумiєте чи нi?
— Чим же я божевiльний, пане графе?
— Ха! Чим вiн божевiльний! Його дiтей, його рiдних дiтей убивають, а вiн трiумфує. Це — не божевiлля? Порядок? Та пiдiть ви за Берлiн, бiдний ви чоловiче, пiдiть подивiться, який порядок принесли з собою вашi спасителi. Поле трупами всiяне. Тисячi, мабуть, невинних мирних людей розтоптано, покалiчено. Спасителi?! Вбiйники! Розбiйники! Чого їм треба тут? Хто їх прохав нас рятувати? Такi божевiльнi, як ви? Га?
Принцеса Елiза нiколи не бачила старого графа в такому станi. Раз у раз, навiть у найтяжчi моменти катастроф, масивно стриманий, по-фiлософiчному насмiшкуватий, тепер йому аж голова труситься вiд обурення.
— Вибачте, графе, я хотiла вас спитати…
— Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За все смерть. Та яке вони мають право, азiатськi розбiйники, вдиратися на нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатовi! Та ви повиннi хапати нiж, сокиру, дубину й бiгти бити, виганяти цих розбiйникiв, а не трiумфувати, що вони ваших дiтей убиватимуть. Чуєте ви?!
Ганс Штор, весь вирiвняний, закам'янiлий, стоїть непорушно з блiдо-сiрим, як iз вапна вилiпленим лицем.
Принцеса Елiза знову легенько торкається кiнчиками пальцiв плеча старого графа.
