Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (читать онлайн полную книгу txt) 📗
— Вибачте, графе, чи не можете ви менi сказати…
— Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельнi машини вживали, що їм до того? Та, може, ця машина в мiльйон разiв краща за весь їхнiй i ваш Порядок, Шторе, знаєте ви це? Вiд сьогоднiшнього ж дня я вживаю Сонячну машину. Чуєте, Шторе? I нiяких менi комiтетiв у домi! Нехай посмiють явитися сюди вiднiмати її в нас. Сам своїми оцими нiкчемними руками буду боронитися. А ви можете йти до них i газом та смертю робити Порядок. Можете! Швидше! Бiжiть! Чого ж ви стоїте: це ж непослух! Усi «здоровi елементи» повиннi «активно помагати». Помагайте ж, карайте мене й своїх дiтей смертю. Трiумфуйте, Шторе!
Ганс Штор не трiумфує, але раптом з усiєї сили з лютим розмахом скидає руками, впивається ними собi у волосся i без дозволу графа, розтоптавши Порядок, швидко виходить iз холу.
Старий граф уражено дивиться вслiд управителевi й трудно, волосяно сопе настовбурченими вусами.
Тодi принцеса Елiза рiшуче бере старого за руку вище лiктя й сильно стискає її.
— Графе, ви не можете менi сказати, де Труда? Велика притихла постать од цього невеличкого слiвця зразу мiняється: жваво повертається й швидко встромляє в принцесу вколотi тривогою очi.
— А що таке?! Що сталося?!
— Нiчого, нiчого не сталося. Я тiльки питаю, ви не знаєте, де Труда?
— Вона з Максом 'поїхала до своєї Комуни на нараду. А що таке? Небезпека?
— Нi, нi, нiчого, абсолютно нiчого. Менi треба її бачити в однiй справi. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз їдемо до Комуни!
Граф Адольф стоїть у кутку холу й уважно розглядає з дитинства знайому йому до найменшої рисочки картину — «Зустрiч» Кунца. його нiтрошки не обходить розмова батька iз Штором, вiн собi чекає на принцесу. Можна їхати? З охотою!
— Але, напевно, ваша свiтлосте, нiчого такого не сталось?
— Нiчого, нiчого, запевняю вас! Будьте здоровi й спокiйнi, графе.
Iстинно з охотою й радiстю їде тепер граф Адольф по iдiотську коронку. «На нараду!» Значить, там тепер уся банда зiбрана докупи. Краще й не треба. Спасибi коронцi, спасибi милому, збитому на старiсть iз пантелику батеньковi.
А принцеса навiть капелюша нiякого не бере — так iз непокритою червоною короною волосся й сидить на бричцi, вся нетерпляче витягшись до своєї коронки. О, що тепер коронка, коли он тi грiзнi орли в небi тримають у кiгтях своїх iншу корону, яку хутко-хутко спустять їй на голову. Дурненька дiвчина, вона навiть не дивиться нi на що, не бачить, що дiється.
— Ваша свiтлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали менi лишитися з вами. Тепер i друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.
Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. I принцеса Елiза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смiшок у сiреньких очах.
Її свiтлiсть не розумiють? А нарада? Всiх, значить, одним заходом, як мишей у пастцi, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собi не можна!
Принцеса Елiза вiдвертається. Бiдна, дурненька дiвчина, вона нiчого, крiм своєї тривоги за нещасну коронку, не вiдчуває.
— Будь ласка, графе, пiдганяйте коня, вiн надзвичайно помалу бiжить.
— Стомився, ваша свiтлосте, вiд ранку не годований. Но-о, ти! А дивiться, ваша свiтлосте, яка шамотня серед райських мешканцiв! Ага, голубчики! Нi, вибачте, не втечете нiкуди. Тiнi Минулого? Хе хе!
— Я вас дуже прошу, графе, пiдганяйте!
Граф Адольф незграбно стьобає по кiстках коня, шарпає вiжками й труїться захватом, не перестаючи бiгати очима ио вулицi й по небу. Вулицею ж вiд дому до дому бiгають люди, висовуються з вiкон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невiдомого й страшного.
А в небi владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зiрко стережучи здобич.
Аж ось нарештi Трудина вiлла. Ну, розумiється, тут нарада. Екiпажi, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня облiпила ганок i навiть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скiнчилося трошки несподiваним номером?
Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає вiжки її свiтлостi.
— Тiльки прошу вас, графе, нi слова не кажiть Трудi, в якiй саме справi я хочу її бачити. Будь ласка!
— Слухаю, ваша свiтлосте.
Граф Адольф iзлiзає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.
Принцеса Елiза сидить iз вiжками в руках, рiвно, високо, тримаючи голову й заплющивши очi. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомiн голосiв, безперестанний нервовий рух тiл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навiть зачiпають її похнюпленого смiшного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цiкавлячись нiчим, тiльки час од часу розплющує очi, пошукує ними по юрбi й знову заплющує.
— Елiзо! Що сталося?! В чому рiч?
Принцеса Елiза швидко розплющує очi- до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих iскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем пiдняття, уста темно-червонi, аж фiалковi, як перестигла вишня.
Принцеса Елiза просить графа Адольфа вiдiйти набiк — вона хоче поговорити з графiвною без свiдкiв.
— Ви можете, Трудо, на хвилинку сiсти поруч зi мною?
Ну звичайно, Труда може!
Раз, два! Крякiт брички, трiск ресор — i чекаючi бронзовi очi.вже нетерпляче шарпають уста принцеси.
— Ну, Елiзо? Що?
Принцеса Елiза на мить спускає погляд на вiжки, потiм обводить ним спiднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть бiля купки й прислухається до запальної суперечки) i переводить його просто не чекаючi, незвично серйознi очi Страховища.
— Насамперед, Трудо, ви повиннi менi дати слово, що нi одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?
Труда здивовано хитає головою — ну, хай так.
— Ну, даєте слово?
— Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тiльки..
— А тепер iдiть зараз же до ваших i скажiть, щоб усi негайно зникли й поховалися Не пiзнiш, як через двi години, всi будуть арештованi… Особливо повинен берегтися… доктор Рудольф. Особливо. Iдiть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це — нi одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?
Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах i з здертою смугою на вилицi, з якої зсипалася пудра.
— Звiдки вам це вiдомо?
— Звiдки — це не має значення. З найповнiших джерел.
— Чекайте, Елiзо, я не розумiю: ви ж iз ними? Ви ж напевне з ними? Правда?
Принцеса Елiза нудно й гидливо морщиться.
— Трудо, це питання не має нiякого вiдношення.
— Але я ж не розумiю: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має вiдношення?!
— Ви менi не вiрите?
I на зашерхлих, зблiдлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усмiх.
— Ой Елiзо! Але ж я пс розумiю!
— Не завсiгди ми розумiємо вое, що дiється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумiєте, а може, i нi. А тепер iдiть, Трудо, i пам'ятайте ваше слово.
Принцеса Елiза простягає руку, i той самий неохочий, стомлений i нiби насмiшкуватий усмiх стоїть їй i в очах.
Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках i мовчки швидко злiзає з екiпажа. Але, ставши на землю, — повертається й пiдводить до принцеси нахмуренi очi.
— Елiзо! Я — поганка! Це ви можете собi запам'ятати. А ви — дуже хороша. Прощайте!
Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.
— Елiзо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Рудi. Рудi я не можу не сказати. I, коли давала слово, брехала, бо знала, що Рудi скажу. Нiкому, навiть Максовi не скажу, а Рудi скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це — пiдлiсть, але факт.
Дивна рiч: якою дитячою гарячою рожевiстю зашарилося змарнiле лице, затопивши навiть чуднi червонi плям?.. Так наче не Труда призналася в пiдлостi, а спiймала принцесу на нiй.
— О Трудо, я вас прошу саме докторовi Рудольфовi…
— Та Рудi нiкому не скаже ж, Елiзо! Даю вам слово! От тут найчеснiше слово даю, Елiзо! Можна? Можна? Рудi повинен усе знати! Як ви цього не розумiєте?
