Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (читать онлайн полную книгу txt) 📗
Доктор Рудольф загрiбає волосся пiтними вiд пiдняття пальцями й сiдає на мiсце.
Зала труситься й лопотить оплесками. Є рiшенець. Правильний чи неправильний, але вiн — точний, ясний, висловлений iз непохитною вiрою. Значить, вiн правильний, значить, йому треба плескати. А крiм того, це ж Рудольфа Штора рiшенець. А ще до того: через пiвгодини мусить бути все вирiшено, бо, може, вже десь женуть тi, що зараз оточать будинок i заберуть усiх. Отже, коли Рудольф Штор думає, що це єдиний вихiд, значить, iншого дiйсно немає i, значить, ясно, що всякий опiр — це помилка, безглуздя Приймати, приймати! Хто там слова ще просить? Нiяких слiв! Нема часу. Треба швидше розходитись!
Але слова просить Фрiдрiх Мертенс. Ну, це iнша рiч Мертенса цiкаво послухати. Тiльки коротше.
Фрiдрiх Мертенс помалу пiдiймає своє кремезне тiло, пiдпирає його витягненими руками об стiл i наставляє на затихлу залу сiдласте чоло.
— Панове! Для збройного опору немає зброї Саботаж. — пiв опору Не годиться. Але задля боротьби любов'ю Є зброя? У всiх, не в одиниць? Треба пильно зважити. Неозброєних у бiй пускати не можна. Хто ж не пустить? Де гарантiя, що не буде вибухiв гнiву, злоби, обурення? З одною цiєю зброєю виступати неможливо. Ми мусимо перемогти за тиждень-два. Через два тижнi буде пiзно. Через два тижнi можуть надiйти першi транспорти Зерна з Азiї. Тодi сонячне скло буде лише одне на двадцять чоловiк. Через мiсяць — одне на сорок. Через два мiсяцi Європа й Америка пектимуть хлiб iз азiатсько-африканської пшеницi, їстимуть м'ясо й носитимуть убрання з фабрик Союзу Схiдних Держав. Через пiвроку кожного, що їстиме сонячний хлiб, будуть карати смертю. На десятки рокiв. Захiд буде в економiчнiй неволi у Сходу.
Мертенс робить також невеличку паузу. Нитки очей натягнутi увагою.
Мертенс'згоджується: любов є величезна зброя. Згоджується. Єдина навiть їхня зброя. Вiн зовсiм не є проти неї, зовсiм нi. Вiн тiльки хотiв би доповнити цю формулу, конкретизувати її. Треба конкретно уявляти собi всю ситуацiю. От зноситься скло. Вертаються на фабрики, до майстерень, бюро, магазинiв. Частина великих власникiв, великих урядовцiв, привiлейованих, мабуть, стане на бiк противника.
— А ви теж?
Усi голови рвучко шарпаються в бiк дзвiнкого молодого голосу. Що за неделiкатнiсть! Який це жовтодзюбий нахаба дозволяє собi такi вибрики?
Мертенс посмiхається. Питання молодого скептика цiлком оправдане й щире.
— Але я стою на боцi того, в що вiрю й чого хочу. Хотiти того, що вiдмерло, — не мiй смак. Отже, конкретно: треба знищити силу противника. Сила його — армiя. Завдання: розбити армiю Сонячною машиною. Значить, увiйти з нею в тiсний контакт. Противник має це на увазi й iзолює солдатiв од нас смертельним кордоном.
Знову малесенька пауза. Фрiдрiх Мертенс мiцнiше спирає тiло на витягненi руки й наставляє чоло на залу, готуючись битися з нею.
На його думку, є тiльки один спосiб увiйти в безпосереднiй контакт iз армiєю противника. Без убивств, без ненавистi, з можливiстю не тiльки агiтувати жестами або словами, але й самим сонячним хлiбом. Загальна любовнiсть, веселiсть, приязнь — тiльки тло, необхiдне й важне. Але без безпосередньо го контакту Безпосереднiй же контакт є тiльки…
Тут Фрiдрiх Мертенс на мить зупиняється, твердо встромляє очi в рябу масу облич i гиркає:
— в нашої жiнки!
Ряба маса облич здригується, вкривається гомоном, шепотом.
— Так, панове, в жiнки. В нiй рятунок. Противник усе може заборонити солдатовi. Може обдурити. Тримати в залiзнiй дисциплiнi. Заборонити всякий контакт iз населенням. Але нiякою дисциплiною й карою не може заборонити прояву вiчного закону, потягу до другого лолу. I це та щiлина в залiзнiй бронi противника, в яку нам можна бити. I слiд бити. Я гарантую: досить тисячi людей, що спробують сонячного хлiба — i вся армiя через два тижнi наша. I тодi весь Схiд наш. Уся планета.
Зал мовчить, навiть не шепочеться.
Фрiдрiх Мертенс вирiвнюється.
— Так, панове, оцей спосiб боротьби нелегкий, але вiн є iспит для всiх. На ньому найкраще може виявитись, чи, дiйсно, зникли «Тiнi Минулого». Не тiльки з околишнього свiту, а й з наших душ. Геройство пропонуєте? Докажiть, що можете жертвувати не тiльки життям, але й ревнiстю, коханням. Негрська душа така сама, як i бiла. А тiло? Га? Честь? «Тiнь Минулого»? А чи зможете ви вiддати цю тiнь за Сонячну машину? Га? Що? Любов? Виявiть таку любов: не вчепiться в горло чорно-жовтому солдатовi, коли його аоцiлує ваша кохана. Можете? Коли зможете, значить, зможете пiднести зброю справжньої любовi. Значить, доросли до землi обiдяної. I перемога наша. Це єдиний конкретний, реальний практичний i… геройський спосiб боротьби в нашiй ситуацiї. Iншi всi — фантастичнi, нереальнi й марнi.
Фрiдрiх Мертенс киває головою й сiдає. Вiн тепер бiльше гак не потiє, як колись, але пiт усе-таки роситься на сiдластому чолi.
Обличчя на меит ошелешено, непорушне повпивани в Мертенса. Але зараз же сколихуються, стрiпуються з обуренням, з образою струшують iз себе страшнi слова. Що?! Сказився Мертенс?! Що за дика, ганебна, цинiчна пропозицiя?! Та як вiн смiв?!
Гомiн, крик, червонi обличчя, вимахи рук, гнiвний смiх, знизування плечима.
Але вже родиться назустрiч iнша хвиля, спочатку нерiшуча, понуро задумлива, далi дужча, догiм рiшучiша, нарештi, так само злiсна, жагуча, з болем i одчаєм.
А як iнакше? Як? Нi, конкретно, реально — як?!
Та краще загинути всiм iз зброєю в руках, анiж прийняти цю ганьбу, сором i гидь.
Сором! Ганьб! Ага, «Тiнi Минулого»? I за це вiддати все, Сонячну машину, волю, майбутнє щастя й прийняти iншу ганьбу, дужчу й ганебнiшу? Так? Так?
— Панове, часу нема! Арештi
Ах, чорт його бери арешт. Нехай арештують. Краще арешт, смерть, нiж отакий вихiд.
Та який це вихдi? Яка це вже надзвичайна ганьба?
Хiба мiльйони жiнок за старого життя не продавали свою любов за грошi, за титули, за громадське становище? Хiба не обiймали байдужих їм, гидких, ворожих? Це не була ганьба, бо це звалося законним шлюбом?! А тут ганьба, а тут краще смерть, нiж урятувати, може, щастя всього людства? Отакий сонцеїзм? Отакий героїзм?
Та й не конче ж усiм жiнкам! Та и не конче ж неодмiнно коханками ставати!
Доктор Рудольф стукає долонею по столi.
— Панове! Тихо. Треба швидше рiшати! Спинiгь окремi балачки! Прошу брати слово за порядком.
Але який там порядокi Галас передається в коридор, на сходи, на ганок, на вулицю. Обурення, смiх, гнiв, запальнi суiперiечки. А Мертенс непорушною скелею сидить, важко опустивши очi в стiл.
Чорно-срiбний лицар стоїть бiля вiкна й поглядає на кипучу вулицю: так, буває, зчепиться в люту, слiпу вiд крику й запалу купу зграя горобцiв — їх тодi можна всiх накрити пальтом.
Доктор Рудольф уже не стукає долонею, не кличе до порядку, о нi, видно, ще не зникли «Тiнi Минулого».
А в ньому самому? Згодився б вiн, щоб вона, та єдина прекрасна, перед якою вiн у побожностi готовий на колiнах благати посмiшки, щоб вона на вулицi посмiхалася до солдатан егра, вела його до себе, обнiмала, милувала? О господи!
Так, значить, згодився б оддати Сонячну машину?!
Доктор Рудольф рвучко пiдводиться й стукає сильно кулаком по столу.
— Панове, хто хоче забирати слово?
Настає тиша. Нiхто не хоче. Уникливi погляди, обурене шепотiдня, понура задума. Рудольф водить очима.
Бiдний Макс — от уже покушує куточок нижньої губи, вже в позi недбалiсть, розвезенiсть, а в лицi сiра-вiра блiдiсть. А Труда коло нього дивиться такими широкими, зляканими очима, так швидко стрибає ними по лицях i так боязко кидає ними скоса на сiру-сiру блiдiсть дорогого лиця.
Але те, що нiхто не хоче говорити, що уникливi погляди, що понура задума, що сам доктор Рудольф чує дивну, тоскну вагу на плечах, це ж значить, що є-таки якась правда в пропозицiї Мертенса. Реальна, жорстока, брудна правда.
Раптом iз кутка чийсь голос, але теж нiяковий, не то з смiшком, не то з придушеним болем.
