У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
— Я не фахівець, — обізвався Лаконтр, повернувши голову до археолога, — але те, що пропонує мій друг… надзвичайно цікаве.
— Що ж саме?
Туо поглянув у вікно — праворуч збігали дахи з червоної черепиці, ліворуч далину замикав пологий спуск гори, втиканий соснами.
— Я хотів би організувати розкопки в Сахарі, — сказав і перевів погляд на господаря. — 3 вашим авторитетом і… вашими зв’язками це, очевидно, можна б було зробити.
— Сахара дуже велика, — без усмішки промовив археолог. — Що саме ви маєте на увазі?
— Я гадаю, по всій Сахарі, на кожному кроці, можна знайти залишки високої культури. Але краще почати десь із центру…
Археолог підвівся, узяв згорнуту грубкою мапу і розстелив її на столику. Мапа була велика, її краї звисали майже до підлоги. Неначе з високості, Туо побачив перед собою величезну пустелю. Мапа всіяна позначками, на ній нанесено і пунктир караванних шляхів, і зелені цятки оаз, і руді кряжі.
— Ідеться не про ту високу культуру, яку ви, археологи, маєте на увазі, коли говорите про бронзовий чи залізний вік, — продовжував Туо. — Культура, похована в Сахарі, — набагато вища за сучасну цивілізацію…
Археолог кинув запитливий погляд, але нічого не сказав.
— Якщо ця гіпотеза… — почав Лаконтр, але Туо не дав йому докінчити.
— Зрозумійте, що це не гіпотеза, а цілком достовірні відомості! — підніс він голос. — Сахара — це майданчик, на якому було зведено Центрум — місто-суспільство, місто-державу…
— Нічогенький майданчик, — усміхнувся археолог, — три мільйони квадратних миль.
— Так і місто ж було нічогеньке — сягало до стратосфери, і жило в ньому кілька мільярдів людей. Важко припустити, що навіть після вибухів кваркових бомб там нічого не залишилось. Але припустімо, що так і сталося — температура, не менша, ніж та, що виникає в надрах зірок, за кілька секунд розплавила, злизала, випарувала грандіозну споруду, але ж кратера нема? Отже, те, що в глибині кори — залишилося. Бункер “Археоскрипт” безперечно вцілів…
— Пробачте… — підвівся археолог. — Може, ви поясните… Я вперше чую про місто… як ви сказали?
— Центрум.
— Троя, Біблос, Вавілон, Сідон, Баальбек — ці назви мені щось говорять. — А Центрум… Даруйте, ні в яких джерелах…
— Джерела є, навіть зображення і плани.
— Може, ви маєте на увазі легендарну Вавілонську вежу? Чимало художників малювали її, звичайно, з уяви…
— Я бачив репродукції, — вже тихіше заговорив Туо, — Вавілонська вежа — то дитяча забавка супроти Центрума… Хоча, як подумати, може, це — пам’ять про Центрум? Відгомін велетенської споруди, про яку наступні покоління пам’ятали, як про давній сон… Це імовірно. Бо на якому ж ґрунті з’явилась легенда про Вавілонську вежу, що сягала до неба? Тільки темні люди, не знаючи справжньої причини, акт руйнування приписали богові…
Туо розповів археологові про свою планету Філію, про знімки Центрума, які ще й досі зберігаються в тамтешньому музеї. І особливо детально — про Археоскрипт — своєрідний лист потомним поколінням людей…
Археолог слухав якось напружено, нервово. По всьому видно було, що він не вірить жодному слову Туо, але вдає, що це його цікавить.
Коли Туо замовк, господар побарабанив пальцями по мапі.
— Центрум… Центрум… А що ж, це цікаво… — зиркнув на Лаконтра і не договорив.
— …цікава вигадка? — докінчив за нього Туо, і археолог аж стрепенувся, бо це була його думка! Саме так він і подумав: вигадка… — Говоріть, будь ласка, те, що думаєте, — продовжував Туо, — я не ображусь.
— Ні, чого ж… — зам’явся археолог, — все це дуже цікаво, звичайно, і коли б у мене зараз не було інших важливих планів…
Туо встав — стрункий, красивий, як лотос.
— Не вірите, ви мені не вірите й на макове зерно. А те, що Центрум існував та ще й довгі тисячоліття, так само достовірно, як і те, що у вас у кишені запрошення на симпозіум африканістів — думка про нього муляла вам останні хвилини.
Археолог почервонів, хотів щось сказати, але тільки миркнув. Справді — в кишені в нього було запрошення, справді — він про це подумав. Кого це привів Робер? Як у нього очі блищать! Їй-богу, це божевільний юнак…
— Незвикле, неймовірне може здатися божевіллям або якоюсь містикою, — сказав Туо, і археолог відчув, що в нього починає боліти голова. — Але все-таки… Центрум був.
— Ви — як Галілей, — спробував пожартувати археолог. — “А все-таки вона крутиться!” Робер, прошу вітати Луїзу, — поспішив попрощатися господар. — І Марту.
Лаконтр подякував, і він і Туо потиснули археологові спітнілу руку і вийшли.
— Що з ним сталося? — міркував уголос Лаконтр. — Студентом був такий запальний, романтичний… Коли б йому тоді сказали, що в центрі землі можна знайти етруський саркофаг — почав би копати, не вагаючись!
— Між людьми стіни, перегородки… — сумовито сказав Туо. — Недовір’я і страх. А сокира вже лежить нагострена…
На вечорі Філії Робер Лаконтр, наливаючи з напівпорожньої пляшки шкалик рому, сказав до Туо:
— Знаєте, ви мені нагадуєте плавця, який гребе проти сильної течії… Я вип’ю оцю чарочку за ваш успіх. Вперед, проти водоспадів і течій!
Туо кивнув головою і усміхнувся. Вживання міцних напоїв було для нього незрозумілим явищем, якимось нонсенсом. І це ж він ще думав, що Лаконтр потрошку смокче ту саму пляшку. Не знав, та й усі інші не здогадувались, що хитрий Робер кожного разу тихцем доливає її.
— А мені уявляється піщана гора, — обізвалась Аніта, — величезна така, і пісок дрібненький-дрібненький. Хочеш зійти на неї, але вхопитися ні за що, ноги грузнуть, пісок осипається, тече і зносить назад…
— І все-таки не дамося, щоб той пісок засипав нас! — Мартині великі очі сяйнули заповзятливим блиском. — Вище голови, в мене з’явилась ще одна ідея!
Всі з цікавістю подивилися на неї: на її усміхнене обличчя, на білі руки, що гладили смугастого тигрика.
— Ну, ну, кажи, дитино, — кивнув Лаконтр, відсуваючи порожнього шкалика.
— Я пригадала отого історика, що написав книжку про Атлантиду… як же його…
— Леон Мендоса, дитинко!
— Так, так, саме Леон Мендоса. Він чи не все зібрав про Атлантиду, починаючи з Платонових діалогів. Ідеться вже про атлантидологію. Часто пише про це в журналах, газетах. Видно з усього: людина енергійна і цілеспрямована. Може, він підтримає?
…Леон Мендоса прийняв ранніх відвідувачів у бібліотеці. Книжкові шафи, вмонтовані в стіни, поглядали корінцями товщик і тонших книг, на тлі широкого вікна з тонкими рамами вдалині вимальовувався силует собору. Сам атлантолог був уже чоловік літній, проте швидкий у рухах; коли говорив — увесь час жестикулював, неначе виконував комплекс вправ. Обличчя з орлиним носом помережано зморшками.
— Це я подала думку нашому шановному гостеві познайомитися з вами, — сказала Марта, опускаючись на стілець. — Ваші дослідження всього, що стосується Атлаитиди, оригінальні припущення і гіпотези… дуже зацікавили нас.
— Це люб’язно з вашого боку. — Історик схитнув головою і широко розвів руки.
— А наш гість доктор Туо має деякі відомості про Атлантиду…
— Справді? — Господар подивився на Туо з такою зацікавленою настороженістю, як дивиться мисливець на дичину, зморшки його обличчя штрихами побігли від очей. — Вам удалось виявити щось досі невідоме?
— Так, — відповів Туо, — я маю вірогідні, певні відомості про Атлантиду.
— Я вас слухаю. — Мендоса потер долоні.
— П’ятдесят тисяч років тому на Землі були дві головні держави: Центрум (теперішня Сахара), якому належали всі континенти, окрім Америки, і Атлантида — теперішня Північна Америка…
— Ви вважаєте? — Мендоса хитнув головою праворуч, а потім ліворуч.
— Так було, — сказав Туо. Війна між Атлантидою і Центрумом призвела до знищення цивілізації, відкинула людство на десятки тисяч років назад. У нас, на Філії, є знімки і Центрума, і міст Атлантиди…
— Пробачте, на якій це Філії? — Мендоса хитнув головою вперед.
