У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
— Так, Боровський — великий вчений… Чому ж він все-таки не хоче сам?
— Я про це вже думав, між іншим. Дивно, дуже дивно.
— Аге-е-й!.. — гукнула Ганна Петрівна згори. — Чого ви там плентаєтесь, як старі діди?
Приятелі взялися чимдуж сходити на підйом і добре нагріли чуба. Ганна. Петрівна запропонувала спускатись надзвичайно заплутаним маршрутом, з різними перешкодами. Всі погодились і навперебій кинулись демонструвати свою спритність. Археолог заорав носом у сніг, ботанік зрізав петлю, що пролягла навколо куща, одна тільки Ганна Петрівна красиво промчала по всій трасі. Може, тому, що в першій молодості вона ще займалася балетом?
Дивлячись, як вона красиво, граціозно відштовхується палицями, а потім, тримаючи їх на вису, мчить поміж кущами і деревами, ботанік сказав своєму другові:
— Так чому ж тобі не надолужити тепер прогаяне в першій молодості? Ой, гляди, бо щось частенько, між іншим, прогулюється з нею художник!
Археолог тільки зітхнув у відповідь.
— Чого ти зітхаєш? Діяти, між іншим, треба, адже ти тепер юнак!
— В тому ж то й біда, колего, що разом з юністю мені повернулась і сором’язливість. Про все з нею розмовляю, а тільки надумаюсь про почуття — мені так і заціпить!
Коли вони нарешті рушили назад до Інституту, мова зайшла про Боровського. Ганна Петрівна здивувалася, вона вперше почула, що професор не бажає повернути собі молодість. Як це так? Нечувано! Неймовірно! Але художник розповів, що вчора відбулося засідання Вченої ради Інституту, і на ньому обговорювалось питання про лікування старого професора. Костянтин Леонтійович висунув проти цього багато причин, зокрема й те, що він не має права усунутись від лікування тих, що вже розпочали його. Науковці, звичайно, розуміють, що тут щось не те, бо робота Інституту вивірена, налагоджена до найменших дрібниць за програмою, затвердженою самим же професором. Але що вони можуть заперечити? Мусили згодитися. І ніхто не знає справжньої причини.
— А я от піду до нього… — сказала Ганна Петрівна. — І не з жіночої цікавості, а щоб допомогти цій дорогій для нас людині.
…Вони розмовляли в кабінеті гістології. Чи, може, сам вигляд молодої артистки, чи її чудовий голос, чи, зрештою, зміст її слів торкнули серце Костянтина Леонтійовича. Відсунувши мікроскоп, він потер свої втомлені очі, подивився на співбесідницю поглядом мудрої людини і просто спитав:
— Скажіть мені, Ганно Петрівно, у вас було велике кохання? Не закоханість, а саме глибоке, всеохоплююче, запаморочливе кохання? Коли все — пісня, все — музика, океан світла… Було?
Артистка розгубилася, вона зовсім не сподівалася такого запитання.
— Можете не відповідати, або згодом розкажете, як буде настрій. А я вам розповім зараз про себе. Я зазнав великого кохання. Пам’ятаєте, в одного поета сказано: “Тільки раз на тисячу літ приходить таке кохання”. Я — найщасливіша людина в світі, бо воно прийшло до мене. Тим, хто не зазнав цього найчистішого, істинно людського почуття, можна лише Поспівчувати. Пам’ятаю, як побачив її вперше. Це було надвечір, вона заганяла до свого двору гусей — невеличкий табунець довгошиїх сірокрилих створінь. Коли я проходив мимо, — гусак хоробро кинувся до мене і, витягуючи шию, зашипів. Ми з нею розсміялися. Доки гусак козирився перед табуном, вислуховуючи схвальне ґелґотання своїх подруг, ми розговорилися. Вона, фізик, приїхала у відпустку до батьків, ну, а я з своєю матір’ю був тут на дачі… І знаєте, я якось одразу відчув, що саме її я й шукав на білому світі. Враз мені щось відкрилося, полонило все єство. Згодом вона розповіла мені, що й з нею те саме діялось. Це було кохання з першого погляду. І воно не підмануло нас, не зрадило. Ми разом будували життя, в нас були спільні мрії. Я навіть не знаю, в кого з нас уперше з’явилася ідея піти саме отаким шляхом у боротьбі зі старістю. А як вона працювала! Коли, бувало, настає літо, вона зітхне, усміхнеться: “А непогано б оце заганяти вечорком із ставу материних гусей!” І відразу: “Коли вже магнетрони будуть готові?” А мріяли, як ми мріяли подвоїти, потроїти життя людини! І коли до завершення нашої роботи лишалися кроки… вона зробила на собі небезпечний експеримент. Самовільно пішла на страшний риск… І вже не можна було її врятувати.
Костянтин Леонтійович замовк. Потім вийняв із бокової кишені піджака невеличку фотокартку з трохи поламаними кутиками. Гарне молоде обличчя. Нібито нічого особливого в ньому й нема, і водночас відчувається, що це була людина незвичайна. І найбільше про це свідчили її очі — виразні і, сказати б, якісь осяйні.
— В останні дні свого життя вона тільки й говорила про те, щоб я не облишив роботи, щоб довів усе до завершення. “Це потрібно людям, це дуже потрібно людям”, — шепотіла вона.
Ганна Петрівна дивилася на портретик, і їй здавалося, що обличчя цієї далекої жінки оживає.
— А вам особисто, Костянтине Леонтійовичу, хіба вона не радила… — стиха промовила Ганна Петрівна, ковзнувши поглядом по сивій голові вченого.
— Не тільки радила, а навіть вимагала, наказувала зробити мандрівку в молодість…
— Ну, то чому, Костянтине Леонтійовичу, чому ви…
Старий вчений з притиском поклав долоню на стіл:
— Це закарбовано в серці, Ганно Петрівно, а ви питаєте, чому та що. Поміркуйте самі — хіба я можу жити інакше?
Він узяв фотокартку і обережно поклав її до лівої бокової кишені чорного піджака.
Ганна Петрівна мовчала.
ЗМІСТ
Археоскрипт
У промінні двох сонць
Ефемерида кохання
Закарбоване в серці
