Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
Та вона не чула мене або ж вдавала, що не чує. Ішла і йшла назустріч червоному сонцю безмежним полем ромашок, котрі, як мені здавалось, з ніжністю зустрічали її.
Я стояв поряд з Периметром і з усієї сили гати пружку, прозору стіну, яка так і не пустила мене за Дженні. Стояв і дивився доти, доки моя дружина не зникла у безкрайому морі ромашок. А вони заклично повертали до мене свої маленькі гарні головки…
Повернувшись на станцію, я вперше за стільки днів заплакав. Мені було до болю прикро, що Дженні лишила мене одного, хоч я так просив її побути на станції ще трохи.
Скільки часу минуло відтоді, як Дженні пішла зі станції — не знаю, в усякому разі, цілком достатньо, щоб сформулювати в думці чітку відповідь парламентерові хвилястих.
Джеймс, мій колишній сусіда, кілька років тому розповідав цікавий анекдот про Ходжу Насреддіна.
Ходжа прийшов до еміра і за великі гроші, котрі потім роздав бідним, пообіцяв протягом двадцяти років навчити віслюка не тільки читати книги, а й розмовляти. “Це неможливо, Насреддіне. Служники еміра відрубають тобі голову за брехню, якщо віслюк не заговорить”, — жахнулися бідні. Однак Ходжа хитро всміхнувся і відповів: “За цей час або віслюк помре, або емір, або я!”
Пригадавши цей анекдот, я вирішив вдатися до такої ж хитрості в розмові з непроханими пришельцями. Ач, їм Землю нашу подавай… Тільки, строк дещо збільшив — до ста років. Коли брехню мою розкусять, тоді викручуватись якось буду. Якщо ж ні, то я, це точно, до ста тридцяти п’яти років не дотягну. Факт.
3. Нарешті після довгого дощу з-за хмар несміливо визирнуло по-літньому ласкаве радісне сонце. Я простував знову до стіни Периметра, за якою пишно квітли красуні-ромашки. йшов, щоб ще й ще раз пересвідчитись у тому, що нічого не змінилося і стіна знову не пропустить мене. Хоча все ще сподівався, що колись настане такий день, і я ступлю на широченне ромашкове поле і знайду там Дженні.
Парламентер, хоч як це дивно, не прийшов ні через двадцять дві години, ні на другу добу. Нехай! Це їхня справа… А мені — хоч трава не рости. Не хочуть, і не треба! А золото їхнє нехай хоч крізь землю провалиться!
І ось я знову поруч із зловісною непроникною стіною Периметра. Стою і вже навіть не намагаюсь прорватися крізь неї на той бік, що вабить мене і кличе. “Напевне, потрібні якісь чародійні слова, заклинання, — майнула думка, — але я не знаю їх”.
Там, за Периметром, під невеличким вітерцем ромашки приязно махають акуратненькими головками, і здається, що вони запрошують мене на це поле. Дуже далеке і водночас несподівано близьке.
Збираюсь іти на станцію і тільки за звичкою спираюся рукою на стіну, яка чотири дні тому, коли від мене пішла Дженні, зіграла зі мною злий жарт. О диво, зараз моя рука без перешкод пройшла крізь стіну і я, втративши рівновагу, мов колобок викотився на біло-зелений килим з ромашок, що давно кликав мене до себе.
Зірвавшись на ноги і ні хвилини не роздумуючи, я одразу ж кинувся слідом за сонцем, що втікало за обрій.
Наближався вечір. Сонце знову закрили дощові хмари, і почав накрапувати дощ. Та мені було байдуже. Великі прохолодні краплини, раз у раз залітаючи за комір моєї куртки, трохи протверезили мене, збудженого і якогось ніби аж сп’янілого від передчуття близької зустрічі з Дженні.
Я поспішав туди, куди пішла, не обертаючись, дружина, намагаючись будь-що наздогнати її.
Швидко сутеніло. Сівши на густий зелений килим, я дістав з рюкзака термос і налив у його ковпачок гарячої кави.
Ніч спустилася над полем. На сході у рідких просвітах між щільною завісою хмар ледь проглядали мерехтливі зірки, а наді мною чорне небо ще плакало прохолодним дощем.
— Чого це ти розлігся, Нік? — Згори на мене здивовано дивився Тед. — Захворієш! Вогко тут.
“Оце маєш! І приверзеться ж таке!” — подумав я.
— Вставай, вставай. Нічого очі витріщати. Куди це ти зник? Замучився я зовсім з цими недолюдками. Примушують контракт підписати. Багато хочуть. Ходімо зміниш мене… Я вже донесхочу начергувався. — Тед провів рукою по своїй короткій шиї і подав мені руку. — Чого мовчиш, Нік?
Я не відповів. Та й що я міг сказати Теду? Будь-хто на моєму місці втратив би голову в подібній ситуації На все я міг сподіватися тут: зустрітись із Дженні, побачити кого завгодно, тільки не Теда, який зник тоді так зненацька у неприємній драглистій масі.
— Послухай, Тед! — нарешті озвався я. — А ти, бува, не бачив Дженні?
— Кого? — Тед подивився на мене спідлоба. — Що за Дженні?
“Чого це я питаю в нього про Дженні? — із запізненням подумав я. — Звідки Тед може про неї щось знати? Не доводилось при ньому згадувати про дружину… Та й не питав Тед ніколи про моє минуле. Як і я у нього…”
— Дружина моя.
— Дружина? Ні, не бачив. Та ти ж, Нік, і не знайомив мене з нею.
— Вона померла чотири роки тому, — почав був я, але мене перебив Тед:
— То як же я міг зустрітися тут з нею? З мертвою, чи що?
Я промовчав і до самої станції не сказав уже ні слова.
— Ну от ми і вдома, — сказав, перервавши мої сумні роздуми, Тед, коли ми підійшли до станції. —Керуй, а я на відпочинок.
— Ти що, насміхаєшся наді мною? — роздратовано кинув я Теду, входячи за ним у напіввідчинені двері станції, на яких сиротливо висів поламаний замок.
— Я? З якої речі? — Тед подивився на мене скоса і стенув своїми широкими плечима. — Я додому відпочивати. Відчергував. — Він витягнув з шухляди столу вахтовий журнал, зробив запис і, прощально махнувши мені рукою, вийшов зі станції, подавшись у протилежний стіні бік.
У вікно станції зазирає розбишакуватий сонячний зайчик. Все так тихо, мирно, і мені вже здається, що нічого не було: жахів, приходу на станцію Дженні, та й не переходив я Периметра, не зустрічався з Тедом… Просто все це мені приверзлося.
— Нік! — різко розчиняються двері, і в приміщення влітає Тед. Розгублений, переляканий до нестями. — Вони гналися за мною, я ледве втік! — Тед ніяк не може відсапатись.
— Хто це вони? — спитав я, дивлячись на повне болю і страждань обличчя Теда.
— Швидше… Двері… — Теда тіпало, мов у лихоманці.
— Послухай, — я підхопився з крісла і зачинив двері на внутрішній замок. — Може, тобі все це здалося?
— Зда-ло-ся? — Тед рвучко закотив рукав і показав мені дві рвані рани в себе на руці. Щоправда, крові не було, а рани буквально на очах затягувалися рожевою шкірою.
— Болить? Сильно? — поцікавився я.
— Н-ні. Вже ні. Т-тільки по-поколює… — затинаючись, сказав Тед, з подивом роздивляючись свою руку, на якій від недавніх ран практично не лишилось і сліду. — Але б-біль б-був страшенний.
— А раніше в тебе що з цією рукою було? — поцікавився я. — Може, хтось так лікував її?
— Нічого собі лікування, — знову неспішно мовив Тед, легко згинаючи й розгинаючи пальці. — А взагалі-то, було. І переломи, і травми… Два пальці майже не рухались…
— А зараз? — перебив я, піднявши на нього очі. — Гм, згинаються.
— От бачиш, лікували…
— Гори воно вогнем таке лікування. Як терпіти такий біль, краще з болячками ходити.
— А які вони з себе, ті, що за тобою гналися? — запитав я в Теда, який повільно підвівся з дивана, взяв сифон і знову важко сів.
— Які? — усміхнувся Тед. — У тім-то й річ, що вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Хіба що дуже вродливі. їх було п’ятеро — чотири юнаки і одна дівчина. Вона, до речі, видалась мені прекраснішою від Нефертіті. Віриш?
— Чому ні, звичайно, — переконливо промовив я. Мені самому закортіло побачити і цих незнайомців-красенів, що вилікували Тедову руку, і ту, котра прекрасніша за Нефертіті…
Станцію кидало, мов шкаралупу волоського горіха. Від чергового кидка я ледве не випав з крісла. Тед лежав на підлозі, незручно підігнувши під себе здорову руку, і мені на мить здалося, що він… помер. Якби не його нерівне дихання, я б вирішив, що Тед і справді покійник.
Що робилось із станцією, я не знав. Та якби й знав, навряд чи міг би чимось зарадити. Ледве підтягнувши напівпритомного Теда до дивана, я абияк кинув хлопця на поролонові подушки, і, закріпивши на його широких плечах паски безпеки, навкарачки підповз до дверей, і визирнув надвір.
