Формула щастя - Ларин Михаил Васильевич (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
Багатотонна станція, напхана не однією сотнею приладів, котилась, немов колобок, підскакуючи на ямах і рівчаках, туди, де заходило сонце. її легко штовхав уперед величезний шестиногий жук, спина якого відливала мертвизною металу.
Я оторопів. Куди ж він суне нас?
Зрозуміло, відповіді на своє запитання я не отримав.
Жук, не поспішаючи, ритмічно переставляв свої товстелезні механічні лапи-маніпулятори, які майже на півметра вгрузали у м’який ґрунт. Позаду станції лишалася зрита чорна смуга землі, і мені жаль було витоптаних, понівечених і взагалі вирваних з корінням ромашок, які трохи далі так само привітно, заклично махали своїми ніжними жовто-білими головками.
Рух нашої станції, який розпочався кілька годин тому, нарешті припинився, і вона, наче сліпий, що спіткнувся об несподівану перепону, зупинилась. Механічне чудовисько оббігло її, випустивши нарешті зі своїх чіпких лапищ, і зникло в овальній ніші, яку невідомо хто вирубав у скелі.
Я хотів був привести до тями Теда, коли раптом почув, як хтось тихенько пошкрябав у двері станції, що були тепер наді мною. Минула хвилина, і двері, оббиті зсередини свинцевими пластинами і знадвору жаростійким металом, відчинилися легко й тихо, неначе до цього не були зачинені на внутрішній замок. Хтось нагорі, мабуть, маючи неабияку силу, відігнув засув і відчинив багатопудові двері.
Я з острахом визирнув у прямокутний просвіт, але в ньому було видно тільки білі пухнасті хмари, що пливли небом.
Зіскочивши з крісла, я підбіг до Теда, який тепер уже мирно сопів на дивані. Ледве розбудивши його, я мовчки показав на двері.
— Ну? — сонно спитав він.
— Вони їх відчинили…
— Ото й тільки? — Він солодко позіхнув і потягнувся. — А я гадав… — Тед заплющив очі і знову ліг. — Дай людині хоч раз виспатись. — Та не встигла його голова торкнутись зім’ятої подушки, як він рвучко підхопився. — Що скоїлось, Нік?
— Не знаю. Нашу станцію кілька годин котив кудись механічний скарабей.
— Який ще скарабей? — Тед підняв на мене стривожені очі.
— Думаєш, я знаю? — стенувши плечима, стиха мовив я.
Тед, мовчки кусаючи верхню губу, переводив погляд то на відчинені двері, то на мене. Так тривало хвилини три-чотири. Потім Тед, схрестивши руки на грудях, підійшов ближче до дверей, подивився на мене і вперше усміхнувся.
— Ну що ж, коли нам відчинили, то треба з’явитись на світ божий, — розсудливо мовив він. — Тільки незручно. Доведеться драбинку робити. І тоді…
Тед не доказав. Щось грюкнуло об металеву обшивку дверей, і він ледве встиг відскочити від ніжок мініатюрної драбини, яка немов з повітря спустилась у черево станції.
— Ось тобі й маєш, — прицмокнув язиком Тед. — Як у казці! — Підійшовши до металевої драбини, ажурні ніжки якої чіпко вгрузли в килимок, він неспішно став на перший щабель. — Давай за мною, Нік. — Тед визирнув назовні. — Нікого нема. Тільки печера якась метрів за двадцять-тридцять, а так усе спок…
Тед не встиг договорити, його довгі ноги майнули в мене перед очима, і хлопець зник.
— З мене досить, — пробурмотів я, коли трохи заспокоївся. Драбинка кликала мене. Вона та ще блакить неба.
Я вже був підійшов до неї, але далі побоявся ступити хоча б один крок.
Я ніколи не був боягузом, але зараз мені було страшно. Так, як і тоді, коли на станцію нападали хвилясті привиди. І все-таки я відважився. Прихопив з собою пістолет і потихеньку, міцно тримаючись за драбинку, поліз угору.
— Нік! — внизу мене тихо покликала… Дженні.
Вона стояла біля драбинки і, тримаючись за поручень, дивилась на мене знизу вгору. її ніздрі судорожно здригались, вона важко й часто дихала, як після тривалого швидкого бігу. Її довге золотисте волосся розкуйовдилось, на щоках вигравав хворобливий рум’янець…
— Іди сюди, Нік. Ти забув взути свої черевики. Куди ж ти босий? Ноги об траву поколеш, пальці об каміння до крові розіб’єш…
Я перевів погляд на ноги: і справді босий.
— Чому ти тут? — спитав я.
— Як це чому? Хіба ти не знаєш, що це все завдяки кветам.
— Які ще квети? — здивувався я.
— Вони такі красиві, Нік. Красиві й ніжні. Вони лікували мене. Лікували і зрозуміли, що я хочу зустрітися з тобою. Я дуже просила їх про це. Я сказала, Нік, що ти сильний, що зможеш пережити все, збагнути…
— І тобі було боляче, коли лікували? — перебив я її, дійшовши висновку, що ці ж самі квети, напевне, лікували й Теда.
— Спочатку дуже боляче було, Нік, а потім… Це коли вони всі отруйні речовини виганяли з мого організму… Всі болячки… Квети можуть коли не все, то принаймні багато… Вони знайшли золотий ключик до сенсу життя… — Дженні говорила швидко, ковтаючи закінчення слів, а часом і цілі слова, перескакуючи з одного на інше, наче лячно їй було, що не встигне все переповісти.
За час подружнього життя я звик до її скоромовки. Колись навіть намагався перекривити її, та з цього нічого не вийшло. Я збився вже на третьому слові. Тоді Дженні сміялась і казала, що пародист із мене кепський.
— Квети, Нік, добрі, — вела далі Дженні, — вони прийшли саме в той момент, коли в мене настала клінічна смерть. Взяли клітинку мого гіпоталамуса і вже по ній змоделювали все інше. — Дженні чомусь із острахом подивилась у мої очі.
— Отже, квети зробили тебе штучну? — Я мимоволі відсторонився від Дженні.
— Ні! Вони створили мене колишньою, Нік! Такою, якою я була й раніше. Взяли й переписали біоструми мозку. А вже за ними заново змоделювали мій індивід. І все. Для них це дуже просто…
— Що вони, боги, чи що? — здивувався я.
Дженні осудливо зиркнула на мене:
— Квети не боги, Нік! Вони такі ж люди, як і ми. Тільки набагато освіченіші, розумніші од нас, коли хочеш, знають в десятки, сотні разів більше, ніж люди. Вони й живуть значно довше. Щось близько п’ятисот-шестисот земних років. І люди можуть жити стільки, просто витрачають свою енергію на дрібниці. Організм людини, як пояснили квети, універсальний — сам може лікувати себе без усяких мікстур і таблеток. Ми неправильно ним користуємось. Не так і не тим харчуємось, зловживаємо алкоголем і тютюном, не вміємо застосовувати свої багатющі ресурси енергії…
Квети дечого навчили мене. І я тебе навчу. Ось побачиш, Нік!
Я слухав Дженні і думав: чому саме її, а не когось іншого врятували квети від смерті? Адже стільки людей вмирає на світі. Щохвилини, щосекунди… І генії теж. Дженні ж нічим не вирізнялася серед подібних їй людей.
Я губився у здогадах. Звичайно, головне, що Дженні жива, поруч зі мною… І я її кохаю, як і раніше…
— А парламентери до тебе ще не приходили? — спитала вона неначе між іншим.
— Ні, — зморено відказав я. — Давай будемо відпочивати. Завтра у нас багато роботи. Треба на станції прибрати. Скарабей тут натворив такого, що ой-ой.
— Ти сказав скарабей? Так вони тут?! — Дженні зірвалася на ноги. — Але звідки? Як дізналися? — в її голосі був переляк. — Зачини двері, Нік, прощу тебе! — закричала вона, міцно тулячись до мене. — Швидше, Нік, бо вони…
— Облиш, Дженні! — намагався заспокоїти її я, хоча її хвилювання передалось і мені, і я вже картав себе за те, що обмовився про скарабея, який з такою наполегливістю кілька годин підряд котив станцію до печери.
— Вони не зачиняються, Дженні, але я спробую, — мовив як можна тихіше я і взявся за важелі.
Багатопудові двері не піддавались.
Майже півгодини проморочився я біля дверей, а коли нарешті тихо клацнув замок, ми з полегкістю зітхнули.
Коли я прокинувся, в лівих ілюмінаторах, звідки одкривалась панорама на загадкову печеру, до якої прикотив станцію скарабей, було ще темно. Прокинувся я від монотонного стукоту в зачинені двері. Дженні не чула його і безтурботно спала.
“Ну ні, не відчиню зараз, — подумав я. — Хто б там не був, хоч сам господь бог!”
Стукіт не посилювався. Був усе таким же тихим і монотонним.
— Хто там? — не відкриваючи очей, спитала Дженні, перевернувшись на спину.
— Не знаю, — відказав я і сів. — Нехай стукають.
