В зоряні світи - Бережной Василий Павлович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Але скільки вона не дивилася в циліндр, що вів углиб планети, а селеніти не з’являлися. Не помічала навіть найменших ознак їхньої присутності. Засміялася з себе: вона таки ще дівчисько! Та це, мабуть, природа зробила цей колодязь, а сонце відшліфувало за тисячі років… Зітхнула. Підвелася і, зовсім не боячись “колег”, що паслися в долині багатства, пішла далі — по сліду всюдихода. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, там і сям обставлена червонястими горами. На піщаному пагорбі, де гусениці машини залишили глибокий слід, Ольга поставила свою застережну картку. Через проміжки метрів у п’ятдесят — ще дві. Тепер треба було піти в обхід тієї долини і якнайскоріше повернутися додому, щоб вистачило повітря.
Зійшовши на велику гірку, схожу на купу зерна, Ольга глянула навколо і скрикнула від здивування: вліво, на віддалі може з кілометр чи півтора, швидко помчав всюдихід. Дивно було бачити цю рухому риску серед мертвого пейзажу.
Кинулась навпереріз. Спіткнулась і впала. Схопилась — і знову бігти. Всюдихід уже проминув її, він то виринав із-за пагорбів, то зникав за ними, наче човен серед окам’янілих хвиль.
Ольга пробігла може кілометрів два чи три і зупинилась, важко дихаючи. Хоч і легко бігати на Місяці, але все ж таки стомлюєшся. Та ще цей скафандр…
— Миколо! Тату! Куди ж ви? — в розпачі гукнула в мікрофон, зовсім не сподіваючись, що її почують. — Підождіть!..
Втомлена, розчарована невдачею, вона тупо дивилась униз, механічно шукаючи слідів машини. Раптом у її навушниках зазвучав такий рідний батьків голос:
— Олю! Олю!
Земля кличе!
Запасів кисню і води на “Кометі” було ще днів на дев’ять-десять. Іван Макарович вирішив використати ці дні для інтенсивної наукової роботи. Віддалятись од ракети на велику відстань було рисковано, отож він провадив дослідження поверхні Місяця поблизу. Він поставив завдання: проникнути в світ мінералів, зібрати якомога більше зразків і відхилити завісу над таємницею утворення місячного рельєфу.
Працювали всі: Іван Макарович, Загорський, Ольга. Один тільки Михайло Мілько “байдикував” у ракеті.
Загорський годин десять просидів, ремонтуючи радіостанцію, а потім супроводжував професора в гори. Шукав там якогось мінералу, що ним збирався замінити лампу, якої невистачало.
Колекція мінералів збільшувалася. І кожного разу, уважно дослідивши якийсь камінець, Іван Макарович вигукував:
— І це давній знайомий!
Ольга не знала, чи батько відзначає це з задоволенням, чи, може, з жалем. їй вчувалось і те й інше. А може, воно так і було? Може, професорові приємно було знаходити підтвердження спільного походження Землі та Місяця і разом з тим хотілося відшукати щось зовсім нове, незнане на Землі?
“Сусіди” поки що не турбували їх, але хто його зна, що в них на думці? Івана Макаровича дуже непокоїла втрата зв’язку з Землею.
— Працюйте, працюйте, Миколо, — казав він Загорському, коли той залишав свою мовчазну рацію і мовчки ставав біля ілюмінатора. — Це, потрібно, як повітря!
І Микола знову брався за роботу. Минали години втомливого чекання. Та ось щось зашипіло, зашуміло, і в каюту прорвалися звуки!
Всі були так вражені, що ніхто не промовив і слова. Ольга одвернулася від ілюмінатора і дивилася на приймач. Михайло не зводив очей із Загорського, Іван Макарович поклав на стіл якийсь кристал, що його щойно розглядав, і задумливо підпер голову рукою.
А з репродуктора лилася музика — віолончель тужила за чимось таким дорогим, бажаним і нездійсненним… Ольга пригадала матір. Може й вона слухає зараз…
— Та це ж “Мрії” Шумана! — тихо сказала Ольга. — Хотіла б я знати, чи була музика в селенітів?
— Ось прибудуть сюди археологи, історики — усе взнають, — кинув Загорський.
— Я хочу побачити підземне місто, — обізвався Михайло. — А то скажуть: побував на Місяці, а міста й не бачив. Як ви його назвали?
— Поки що ніяк, — відповів професор.
— Оце вже нерозважливо. Треба назвати, обов’язково.
— Ай справді, тату! — стріпнула волоссям Ольга. — Якби я побувала в ньому — відразу б назвала…
— Назвіть його, Іване Макаровичу, Ольгопіль або Ольгоград…
— Хай краще буде Михайлівка або Мишковичі! — засміялась Ольга.
Загорський обернувся від приймача:
— То місто смерті, товариші, місто вічного мовчання.
— Але ж у ньому найдовше затрималось життя, — заперечив професор. — Це — притулок життя!
— Бухта життя! — вигукнула Ольга.
— Лабіринт життя! — сказав Михайло.
Покриваючи шум приймача, Микола кинув:
— Ось підете — побачите, що там за життя. То — місто агонії!
— Чого це у вас такі похмурі думки? — спитала Ольга.
Микола не відповів. Крутив ручки приймача, і шуми Землі заповнювали кабіну. Нарешті крізь них, наче крізь хуртовину, прорвався далекий голос:
— Комета, Комета, я — Земля, я — Земля…
Скільки тривоги було в цьому голосі! Земля, рідна Вітчизна скликала своїх синів, ніби чайка чаєнят. Вони чули її голос, а відповісти не могли,
Пік Вітчизни
Коли на Місяць дивитися в телескоп, його сяючий диск дуже скидається на ніздрюватий торт. На ньому неначе застигли безладно кинуті шматочки крему. Інша справа — стояти на цих самих “шматочках”. Це — величезні гори, здебільшого круті, обривисті. Кожного разу, коли наші мандрівники дивилися на них, уява домальовувала ліси, снігові шапки і шлейфи хмар. Але ні лісів, ні снігу, ні хмар тут не було. Голі, суворі, мовчазні гори здіймалися до зір.
Плугар і Загорський сходили на одну з найвищих вершин. Іти було легко, не так, як на Землі. Тут їхні тіла важили по 12–14 кілограмів, а мускульна сила залишалася такою ж, як і була.
Спритний, міцний Микола ішов попереду, видирався на уступи, перестрибував через тріщини. За ним — Іван Макарович. їх з’єднував альпіністський трос, кінці якого були прикріплені до поясів.
— От і я стану альпіністом! — жартував професор. Чим вище вони підіймалися, тим ширшав горизонт.
Скільки не кинеш оком — всюди гори і гори, неначе позалягали якісь дивовижні страховиська. Незвичайного вигляду їм надавали чорні різкі тіні, що мережили весь масив.
— Тримайтеся, Іване Макаровичу! — обернувся Микола. За скельцями скафандра в нього блищали очі. — Штурмуємо саму вершину!
Вершина була дуже крута, а з деяких боків — просто прямовисна. Довелося багато разів обходити її навколо, щоб відшукати більш-менш зручний підхід. Микола топірцем пробував міцність верхніх шарів, і вони часто осипалися під його ударами.
Нарешті підйом закінчено! Микола підняв топірець і потряс ним над головою, ніби салютуючи. А потім вийняв із сумки червоне полотнище прапора, прикріпив його до топірця і поставив між камінням посеред вершини. Прапор поволі звис, і складки його застигли. Здавалося, він був висічений із якогось яскравочервоного каменю.
— Віднині — це пік Вітчизни, — сказав Іван Макарович, дивлячись на прапор, що квіткою полум’янів над суворим камінням.
— Пік Вітчизни… — промовив Микола, оглядаючи горизонт. — Але ж і високо!
Вдалині, неначе на рельєфній карті, виднівся величезний цирк: гірське кільце оточувало сопку — кратер.
— Може, то Курцій? — спитав Загорський. — Чи Лейбніц?
— Мабуть, Курцій… Наша ракета стоїть на плато між цирками: Ньютона, Лейбніца і Курція. Останній розташований на сімдесятій паралелі… Напевно, то він і є.
— Еге, рельєф оригінальний, що й казати. Ви прихильник якої теорії — вулканічної чи метеорної?
— Бачите, Миколо, остаточний висновок можна зробити після багатьох геологічних експедицій, які детально дослідять цирки і кратери. З тих даних, які зібрали ми з вами, я гадаю, можна зробити попередній висновок про вулканічне походження величезної більшості цирків…
— Але ж вони мають у діаметрі сотні кілометрів!
— Деякі досягають і трьохсот.
— Я ж і кажу, Іване Макаровичу, неможливо уявити собі такі величезні вулкани!
