В зоряні світи - Бережной Василий Павлович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Катастрофа
— Отже, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімдесят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина зникла… За цей час можна багато дечого зробити. Нам необхідно поповнити колекцію мінералів, перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спостереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?
— Ясно.
Ольга схилилась над екраном. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо.
Раптом очі її різонув гострий блиск. Відсахнулася, закрила обличчя долонями. Подумала, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.
— Миколо… — хотіла звернутися до Загорського, але не встигла. Страшний поштовх струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть, у всіх закрутилося в очах, Мілько схопився, кинувся до пульта управління, мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятися вгору… Але де там! Удар, ще удар, тріск і гудіння, може, то у вухах? Михайло не втримався на ногах — його неначе молотом ударило по голові. Останнє, що він бачив провалюючись в якусь чорну безодню, — були перелякані Ольжині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці, Ольга скрикнула:
— Михайле! Що з тобою, Михайле!
Схопила його зів’ялу руку — довго не могла намацати пульс. І, мабуть, хтось інший-таки і не намацав би, а її ніжні, чутливі пальці сприйняли ледве вловимі поштовхи.
Наче помаленьку сіпалась тоненька нитка. “Зупиняється серце, — подумала Ольга. — Глибока травма…”
Мілько лежав горілиць, яскраве сонячне проміння падало на його бліде обличчя. Ольга відкрила йому очі й побачила розширені зіниці. “Він зовсім не реагує на світло!” промайнула думка.
Швидко скинула з себе кофту, згорнула і підклала під закривавлену голову. Думки обганяли одна одну. “Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін’єкція камфори…”
Схвильована, перелякана, Ольга все ж таки діяла швидко, рухи були точні. Вихопила спиртовий стерилізатор (навіть не помилилася відкрутити кришку), набрала в шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, відсунувши Михайлів рук їв вище ліктя, вправно зробила укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинулась обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Ольга перевела подих лише тоді, коли наклала пов’язку.
Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя! Це викликало надію на хороші наслідки, але Ольга добре знала, що в цей гострий, хаотичний період протікання хвороби, як його назвав колись Бурденко, можна сподіватися всяких ускладнень.
Мілько розплющив очі. “Шокові явища поступово згасають”, подумала Ольга.
— Михайле! — гукнула.
Губи його заворушилися, але слів не було чути.
— Мишко, любий, тобі краще?
А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.
— Ось покладемо тебе зручніше… — говорила, піднімаючи Михайлову голову собі на коліна й обхоплюючи його руками під пахви.
— Правда ж, тобі вже набагато краще?
Легко, без напруження поклала кремезного юнака на його лежак. Повернула в правий бік, приговорюючи:
— Отак полеж, на випадок нудоти.
Іван Макарович і Загорський теж добре стукнулися, але вони цього й не помічали, стривожені пораненням Мілька. Мовчки дивилися, як порається біля нього Ольга, подавали потрібні їй речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може здвиг кори Місяця?
— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.
— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!
Тільки тепер Іван Макарович і Ольга звернули увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.
— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — але хіба назавжди? Як ви гадаєте, Загорський?
— Треба знайти вихід…
В ілюмінатор побачили — неподалеку над горами танула чорна хмара газу і пилу.
— Вибух вулкана, — сказав Загорський. — От вам і розгадка. Нас ударило камінням, хвилями газу, ну, І струс поверхні…
— Вибух то вибух, але там немає ніякого вулкана! Ми ж маємо докладну карту…
Ще раз передивилися карту. Професор мав рацію: в тому місці, в радіусі кількох кілометрів не було навіть невеликого вулкана.
— Мені здається, що це атомний вибух, товариші, — підсумував професор.
— Це можливо, але навіщо їм було робити такий експеримент? — сказав Загорський, маючи на увазі “сусідів”.
— Мабуть, догралися з новим радіоактивним елементом…
— “Селеніт-1”?
— Так.
Тяжке, гнітюче почуття стиснуло професорові груди. Як нещасливо склалися обставини для його експедиції! “Комета” впала. Радіопередавач пошкоджено, Мілько поранений. А на скільки вистачить їм повітря — годин на двісті? Невже ракета стане їм домовиною?
Іван Макарович дивиться на Ольгу та Загорського. Приголомшені катастрофою, вони стоять біля ілюмінатора і, мабуть, стежать за тією зловісною газовою стіною. В Ольги зосереджений вираз обличчя, Микола насуплений. Стоять, ніби коло вікна вагона, дивляться на пропливаючий краєвид і кожен думає про своє.
Враз Ольга повертається і швидко підходить до батька.
— Тату! — вигукує, припадаючи йому до грудей.
— Чого ти?
Іван Макарович почав механічно куйовдити їй волосся — так він заспокоював її, коли вона була маленькою, А вона відхилилася, приклала йому долоні до щік:
— Чого у вас така байдужість? І в Миколи… Скажіть, невже…
— Це тобі здалося, Олю! — заговорив Плугар твердим голосом. — Просто — я міркую…
— Але ж треба щось робити — чуєте? — робити!
— Вірно, дочко! Доки не зробимо всього, що в наших силах і навіть більше, — не відступимо. Так, Загорський?
— Так, Іване Макаровичу.
Пригнічений стан експедиції змінився активним. І це не був відчай, ні. Живі люди боролися за життя.
Найперше — це треба було прокласти шлях назовні, а потім підготувати ракету до зльоту. Іван Макарович, і Микола, й Ольга, пропонували на загальний розсуд багато проектів. Загорський висував таку думку. Вони включать реактор і просунуться на деяку відстань по грунту. Можливо, сам рельєф допоможе хоч трохи повернути ракету. Проти цього заперечував професор. Вірогідність користі від цього мізерна, говорив він, зате ракета буде пошкоджена напевне. Тертя об грунт продере обшивку, а то й зовсім провалить бік.
Ольга пропонувала вибити ілюмінатор. Але це загрожувало втратою повітря. Не встигли б вони закрити його, як уся “атмосфера” ракети вилетіла б з неї. Цим рискувати не зважувались.
Що ж робити? — тривожно билася думка. Здавалося, не було виходу. Але вилетівши в пошуки, вона не складала крил.
— А що порадив би Михайло? — спитала Ольга.
Всі глянули на свого товариша, що лежав у забутті.
— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.
Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.
Ольга в нервовому пориві обхопила Загорського за шию і поцілувала в щоку, потім підбігла до батька і вкрила поцілунками його колюче обличчя.
— Ми врятовані! — гукала вона. — Ми врятовані!
— Так, так, Олю, — говорив Плугар, думаючи про те, чи вдасться якось поставити величезну ракету вертикально, щоб можна було стартувати.
Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу — надів скафандр, узяв лопату, кайло. Хотіли викачати з коридорчика повітря, але це не вдавалося. Микола зайшов туди, і за ним щільно прикрилися дверці. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпуса овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло зсередини, на якусь мить Микола відчув вітер! Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору, стиснув плечі.
