Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Я глянув на останній ескіз, який ще вчора здавався мені вдалим: частина обличчя, губи, підборіддя… Та сьогодні я не міг не спитати себе: а чи повірить Йосип цим губам?..
Світанок настав, наче рятунок. Одягаючись, я вирішив, що вчора зробив правильно, що, зрештою, і не міг зробити інакше, що жодна людина не терпітиме Йосипа. Однак, прямуючи вузенькою стежкою через сад до будинку канцелярії, я з жалем думав про паскудного хлопчину. Знав, що в спецінтернаті Йосипові буде непогано. Просто йому не буде з кого знущатися. Там нема неслухів, точніше — вони стають слухняні. Йосип попаде до вихователя, якого не зможе роздратувати. Проти нього будуть нелюдські нерви і нелюдське терпіння. Адже його вихователь — істота, що матиме вісім або десять сигнальних систем, органи найвищого контролю. Я ніколи не належав до тих, хто ненавидів чи боявся сигомів, цих надлюдей, яких створили в лабораторіях. Я бачив їх, — і не тільки по телевізору, — велетнів і геніїв з “чудовими, вольовими, виразними обличчями героїв”, як писали в газетах. Надто чудовими, надто вольовими, надто виразними!
Недаремно на них працювала вся планета, всі ми: фізіологи і хіміки, генетики й лікарі, математики й інженери, найкращі художники і скульптори, які створювали форми носа, губів, вилиць, надбрів’я, лобів, плечей… Природа ніколи так не працювала для нас. Що ж, усе правильно. Нехай сигоми тепер дякують своїм творцям, нехай попрацюють для нас. Вони можуть освоювати інші планети, зоряні системи, збагачувати наші знання, посилати на Землю сировину й енергію. Вони можуть навіть лікувати нас і оперувати — їхня колосальна пам’ять, швидкість мислення і реакцій, могутні руки дадуть можливість зробити це якнайкраще.
Але довіряти їм виховання наших дітей? І яких — найважчих, вразливих, калік… Так, сигом може, як і звичайна людина, прочитати “Сліпого музику”. Він може жахнутися від страждання нещасного. Прочитає, жахнеться, поспівчуває — і забуде… Чуже горе лишиться чужим горем, чужий біль — чужим болем. Так бував навіть із звичайними людьми. А сигом? Істота, яка безболісно добудовує і перебудовує свій організм? Адже це найголовніша якість, якою ми наділили сигомів на відміну від матері-природи, котра не наділила цим нас. Саме вона і не дає їм відчути всієї глибини людської безпорадності…
Йосип і директор уже чекали на мене, але не на посадочній площадці, а в кабінеті. Я намагався уникати погляду директора, який ніби питав: “Невже ми самі не впораємося а ним?”
— Ну що ж, коли ви вирішили остаточно… — мовив він.
— Остаточно, — сказав я, ніби розрубав колоду.
Директор натиснув кнопку виклику гравіплана…
Ми пішли на посадочну площадку. Йосип схлипував і щось жалісно мурмотів. Але тільки-но він зрозумів, що вороття нема, мурмотіння вже не було жалісне. Я почув його найулюбленіше слівце: “Гади!”
За півтори години, лишивши позаду майже сім тисяч кілометрів, ми приземлилися на території спеціального інтернату для важковиховуваних дітей. Нас зустріли два хлопчики, всупереч моїм сподіванням, — два зовсім звичайні хлопчики, не дуже вимуштрувані і не дуже ввічливі.
— Учитель зараз на першому спортивному майданчику, — сказав один і кивнув на другого: — Він вас проведе.
— Мене звуть Родик, — коротко відрекомендувався проводир і попрямував стежкою на пагорб, густо порослий чагарником. Ескалатора тут небуло. Пройшовши з півкілометра, Йосип сів на траву і сказав, що далі пішки не піде. Я ступив до нього, але мене випередив хлопчик. Він нахилився і зашепотів Йосипові на вухо:
— Перестань. Тут чого тільки не робили… По секрету кажу, не дурій. Спочатку подивимося що й до чого…
Не можна сказати, щоб дуже охоче, проте Йосип підвівся і поплентався, намагаючись бути ближче до Родика і якнайдалі від мене. Наш проводир ішов швидко, і Йосипові довелося теж прискорити ходу. Не одразу я помітив, що Родик трохи шкутильгає.
Чагарник скінчився, починався ліс. Над нами співали пташки так заливисто, як ніколи не співають вони в містах. Мимоволі ми прислухалися.
На узліссі здибали високого чоловіка, мабуть, лісника. На плечі він ніс сокиру і в’язку кілків.
— Здрастуйте, — привітався з ним Родик.
— Новенький? — кивнув лісник на Йосипа.
Родик весело всміхнувся, і вслід нам пролунало:
— Ні пуху ні пера!
Ліс якось непомітно перейшов у парк, де було багато лав, майданчиків для гри, басейнів… Через канали лягли веселкою перекидні містки.
Ми зупинилися на березі каналу. Навпроти, на спортивному майданчику, діти грали в баскетбол.
— А ось і вчитель, — мовив Родик.
Стрункий велетень у спортивному костюмі легко перестрибнув через канал і попрямував до нас. Від здивування я позадкував. Справа була не в тому, що велетень перестрибнув канал завширшки щонайменше вісім метрів — для будь-якого сигома це дрібниця, — але мені здалося… так, здалося, що я знаю його, що бачив не один раз і його гнучку постать, і ходу, що знаю кожен його рух… Банальні слова ринули на мою бідну голову: “чудово”, “дивовижно”, “прекрасно”…
Я побачив його лице — такого, мабуть, не зміг би створити жоден художник Землі. Хто ж усе-таки створив його?
Адже саме він — учитель, якого я собі уявляв, стояв перед нами, і Йосип, не відводячи очей, нараз боязко спитав:
— А я коли-небудь зможу так стрибнути?
— Звичайно, — відповів велетень, і негідний хлопчина одразу ж повірив йому.
Мені тут більше нічого було робити…
Відверто кажучи, я засмутився. Повернувся, щось буркнув на прощання і пішов до виходу. А в голові, як провідний промінь, мерехтіло питання: хто ж створив його? Хто створив це обличчя? Тільки одна людина могла мені відповісти…
— Уже впорались?
Я підвів очі. Переді мною стояв лісник. Помітивши моє збентеження, він лагідно мовив:
— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ви його батько?
— Вчитель, — відповів я.
Усмішка зникла з його обличчя.
— Нічого не вдієш, — промовив він дещо визивно. — Хіба погано, що людина може стати дужчою за природу?
“Це не лісник”, — подумав я і спитав:
— Хто ви?
— Моє прізвище Штаден.
— Той самий?
Він знизав плечима.
— Так.
Філософ і математик Борис Штаден, відомий, уславлений і таке інше. Але що він тут робить? Невже?.. А чому б і ні?.. Звичайно, адже так і повинно бути!
— Вчитель — ваше творіння? — спитав я.
— Так, — з погано прихованою гордістю відповів Штаден.
Я не хотів розказувати про всі свої страждання, марні спроби. Вирішив обійтися без передмов.
— Бачите, у мене є тільки одне питання. Якщо не хочете, якщо це таємниця, не відповідайте… Хто художник і скульптор, хто створив його обличчя?
Він трохи помовчав.
— Власне, цього сигома створювали не так, як інших. Адже його і призначали для незвичайної мети. Я відвідував різні школи, де виховували дітей-калік. Намагався дізнатись, яка найзаповітніша мрія у сліпої дитини, і довідався, що вона хоче бути художником і малювати ліс, який зможе говорити. “Кажуть, що він зелений, — мовив хлопчик, — а я знаю тільки, як він розмовляє. Я б намалював його зеленим і що він розмовляє”. Кульгавий хлопчик мріяв танцювати, глухий — писати музику і чути материн голос. Горбань хотів мати поставу гімнаста… Я питав у паралітиків, у виродків… У кожного була своя мрія…
— Розумію! — вихопилося в мене. — І ви створили його за дитячими мріями.
Я дивився на Штадена захоплено, а він одвів погляд, похитав головою:
— Це було б дуже просто… Ви забули найголовніше — сигом повинен глибоко розуміти цих дітей…
Штаден знову помовчав, а тоді, пригадавши щось, зітхнув:
— Я створив його кульгавим, сліпим, горбанем. Я дав йому тільки дужий мозок і дитячі бажання як першу програму. І він сам створив себе…
