Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
ПІДЛІТКИ
Сигом вийшов на вулицю. Повітря пахло бензином. На роботу поспішали люди — два зустрічних потоки. Обличчя заклопотані, жваві, похмурі, веселі, злі… Кроки енергійні, мляві, пружні…
Сигом слухав човгання кроків, шум автомобілів, дивився на обличчя і порівнював. Чоловік несе портфель — обличчя заклопотане, чоловік тягне валізу — всміхається… Жінка з немовлям ступає обережно. Погляд зосереджений.
Чубляться горобці за крихти хліба. Сваряться діти у дворі за іграшку.
Біля дошки оголошень різні люди, а вираз облич однаковий — смутне сподівання, полохлива надія.
Чоловік веде дога. Обидва поважні, незворушні. Дог щось відчув, зупинився, натягнув ланцюжок. Чоловік намагається відтягнути його в протилежний бік.
Іноді сигом вмикав рентгенобачення і заглядав у портфелі та сумки, осміхаючись то насмішкувато, то сумно. Іноді вмикав телепатоприймачі — і мільярди думок, перебиваючи і витискуючи одна одну, вривалися в його величезний мозок, де роль клітинок пам’яті виконували атоми.
“Вулиця — це книга, і до того ж не оригінальна, — думав сигом. — Просто тут автор нічого не пояснює, я повинен усе пояснити собі сам: жінку з немовлям, чоловіка з собакою… І цю метушню перехожих і автомашин, метушню поглядів і думок… Якби ця дівчина знала, що думають про неї чоловіки. А коли розповісти друзям цього служаки, що він замишляє? Або цьому поважному панові, яким він здається своїй собаці?..”
На перехресті двох вулиць сигом побачив групу підлітків. В їхніх очах, якими вони проводжали машини, палахкотіли зелені вогники.
— Чому ви не візьмете того, що вам подобається, а тільки мрієте про нього? — поцікавився сигом.
Хлопчаки повернулися до нього.
— Ти хто? — запитав один.
— Це не має значення. Поглянь краще туди, куди ти дивився раніше. Он зупинилася машина. Хочеш мати її? Якщо водій не погодиться — у твоїй кишені ніж.
— Це вбивство, — вигукнув підліток і позадкував,
— Ну й що? — засміявся сигом.
— Це погано, це злочин.
— Дурниця! Хто тобі сказав, що погано? І що таке погано? Ти молодий, сильний, красивий, сповнений бажань. Здійсни їх! Потім буде пізно!
— А поліція? — запитав другий.
— Я допоможу вам зробити так, що й комар носа не підточить. Я сам буду вашим ватажком.
І сигом запропонував їм такий план, що навіть найбоязкіший зрозумів: боятися нічого.
— Пішли! — скомандував сигом, і підлітки гуртом кинулися за ним.
— Ти пропадав цілий тиждень. Розповідай, — зустрів його Творець.
— Я допоміг підліткам здійснити їхню мрію.
— Вдало?
— Звичайно.
— Іншим разом вони підуть за тобою куди завгодно. Хай це буде початок. Коли-небудь ти поведеш мільйони голодних і тих, хто прагне перетворити світ, зробити його розумним. А поки що вчись.
БАБУСЯ
Сигом щодня бачив її на тій самій лавочці. Меткі руки рухалися майже автоматично, а очі втуплені в одну точку, що ховалася десь на верхівці дерева. Бабуся в’язала, і клубок ниток розмотувався безконечно з ранку до пізнього вечора.
— У вас, мабуть, немає рідних? — мовив сигом, сідаючи поряд.
Бабуся не здивувалася несподіваному запитанню, повернула голову до сигома, і він побачив сіру, зів’ялу шкіру, поорану зморшками.
— Ні рідних, ні близьких, — відповіла старенька.
— А що ви в’яжете?
— Шарфи і кофтинки.
— Для кого?
— Продаю їх, щоб купити собі хліба.
— А що, коли я відніму оцей шарф?
Спиці зупинилися.
— Можу віддати, якщо він вам подобається.
Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Творець, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”. Запитав:
— Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося?
— Спогади. Я живу ними.
“Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”.
— Відняти їх — і ви загинете?
Вона зрозуміла, куди він хилить.
— Охоче поділюся ними з вами.
— Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі.
— А я й оддам їх усі.
Сигом запідозрив каверзу:
— І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день.
— Вони лишаться зі мною.
— Але ви ж оддасте їх мені.
— Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною.
Сигом запитав Творця:
— Чи може людина віддати найцінніше іншому і при цьому переживати радість?
— Ні, — відповів Творець.
СУД
— Ніде люди не плетуть стільки нісенітниць, як на судовому процесі, — сказав Творець. — І сьогодні ти в цьому пересвідчишся.
— Слухаю.
— Сьогодні відбудеться суд над Альфредом Куршмітсом і його друзями. Вони розгромили крамницю одного іноземця, а коли той спробував боронити своє добро, полічили йому ребра.
— А яке мені діло до того? — запитав сигом.
— Альфред і його хлопці — жителі цієї країни, такі ж, як я. А в себе вдома ми хочемо самі торгувати. Наша країна — для нас. Якщо всі дотримуватимуться цього принципу, в світі створиться та рівновага і порядок, яких ми прагнемо.
— Куршмітса і його друзів судитимуть іноземці?
— Ні, звичайно.
— І судді — не ідіоти?
— Серед них будуть усякі.
— Ти побоюєшся, що не всі вони засвоїли просту істину, яку ти щойно висловив?
— Молодець, правильно мене зрозумів! Але це ще не все. Більшість їх думає, як ми. Однак є закони, якими вони формально повинні керуватись. А за тими законами винні Куршмітс і його люди.
— Навіщо ж вам такі дурні закони? Чи не простіше змінити їх, аніж щоразу обминати?
— На жаль, не простіше, — зітхнув Творець. — Є міжнародне право і всякі туманні міркування. Отже, ти підеш до суду і, коли присяжні потітимуть над вироком, хитаючись між своїми сумнівами та законом…
— Я ввімкну телепатопідсилювачі і навію їм розумне рішення. Так?
— Так, — задоволено мовив Творець.
Зал суду був повний-повнісінький. Сигом відзначив, що більшість присутніх — люди, дуже схожі один на одного, — із спітнілими червоними фізіономіями, що скидалися на здоровенні кулаки, — певні себе, бадьорі. “З них буде непогана армія для оздоровлення світу”, — подумав він.
Серед присяжних засідателів — поважних громадян міста — тільки один здавався йому небезпечним. Немолодий, худорлявий, за скельцями окулярів ховалися запалі стомлені очі. Сигом заглянув у його мозок і жахнувся: стільки там було суперечливих думок і почуттів, заплутаних суджень. Клітини пам’яті заповнені всілякими відомостями більше ніж наполовину. Зате в інших засідателів пам’ять лишалася майже чистою, а якщо деінде й зблискувала якась інформаційна, то вона мала аж надто практичне значення: нова технологія пива, адреси магазинів, навички забивання цвяхів, правила вуличного руху, характеристики співробітників, помисли: як обдурити сусіда, піднятися на щабель по службовій драбині, мати прибуток од торгівлі бубликами і м’ясом. Навіть у найрозумніших думки не сягали далі футбольної таблиці, естрадних співачок і танцівниць.
“Філософа” доведеться взяти під особливий контроль”, — подумав сигом.
Почався допит свідків звинувачення. Першим викликали поліцейського. Раніше ніж той почав відповідати на запитання, сигом заглянув у його мозок.
“Люди Куршмітса недаремно відлупцювали того типа. На дідька він у нашому місті!” — думав поліцейський. Проголошуючи присягу: “Клянуся казати правду і тільки правду”, шкодував: “Нічого не вдієш, доведеться розповісти те, що бачив. Хіба що дечого не докажу…”
Сигом схопився за думку: “На дідька він у нашому місті!” — і почав програвати в голові поліцейського: “На дідька… На дідька… На дідька…” А потім додав: “Ми повинні бути заодно, всі заодно, всі заодно! Наша країна — для нас, для нас, для нас!”
