Останнє запитання - Азимов Айзек (читать книги онлайн без .TXT) 📗
Джерродайн дивилася в оглядовий екран, очі її зволожніли:
— Я не можу стриматися. Не віриться, що ми залишаємо Землю.
— Чому? Через Піта? — напосідав Джерродд. — На Землі ми нічого не мали, а на Х-23 матимемо все. Ти не будеш самотньою, бо ми ж не перші. На планеті вже понад мільйон жителів. Боже! А нашим праправнукам доведеться шукати нових світів, бо Х-23 вже буде перенаселена. — Він на хвилину замовк і провадив далі: — Яке щастя, що комп’ютер знаходить нові траєкторії міжзоряних шляхів у цих перенаселених світах.
— Я знаю, знаю, — зітхнула Джерродайн.
Джерродітт І вигукнула:
— Наш Мікровак — найкращий Мікровак у світі!
— Я теж так думаю. — Джерродд розкуйовдив доньчине волосся.
Прекрасне це почуття — володіти Мікроваком; Джерродд був щасливий, що належав до свого покоління, а не до якогось іншого. За батькової молодості теж були комп’ютери — велетенські машини, що займали сотні квадратних миль. По одному на кожну планету. Називалися вони планетними АКами. Протягом тисячі років їхні розміри постійно зростали, а потім вони всі відразу самовдосконалилися. Замість звичайних транзисторів з’явилися молекулярні лампи, це дало змогу навіть найбільший Планетний АК піднімати в космос і він займав тільки половину корабля.
Джерродда тішила думка, що його власний Мікровак багато досконаліший, ніж стародавній Мультивак, який уперше приборкав Сонце. І не менш потужний, ніж Земний планетний АК (найбільший), який перший вирішив проблему наддалеких подорожей, зробивши можливим перельоти до зірок.
— Так багато зірок, так багато планет, — задумливо зітхнула Джерродайн. — Мені здається, що люди завжди будуть переселятися на нові планети, так само як і ми.
— Не завжди, — сумно посміхнувся Джерродд. — Настане день, і все це скінчиться. Через мільярди років. Багато мільярдів. Ти ж бо знаєш — навіть зірки вмирають. Ентропія неминуча.
— Що таке ентропія, тату? — пискнула Джерродітт II.
— Ентропія, хороша моя, — слово, що означає поступове згасання Всесвіту. Все колись умирає, ну як твій маленький робот ходун-балакун, пригадуєш?
— А хіба не можна підключитися до іншого джерела енергії, як ми зробили з роботом?
— Власне, джерелом енергії є зірки, моя дитинко. Колись вони зникнуть, і енергії не стане.
Джерродітт І одразу почала рюмсати.
— Не дозволяй їй, татусю, загинути. Не дозволяй.
— Тільки поглянь, що ти наробив, — із серцем прошепотіла Джерродайн.
— Я не думав, що це їх налякає, — тихо відповів Джерродд.
— Запитай у Мікровака, — заходилася Джерродітт І, — запитай у нього, як увімкнути зірки знову.
— Ну ж бо, запитуй, — сказала Джерродайн, — це заспокоїть їх. (Джерродітт II теж почала плакати).
Джерродд знизав плечима.
— Зараз, зараз, любі мої, запитаю. Не хвилюйтесь, Мікровак усе нам розкаже. — І, зробивши запит, додав: — Надрукуй відповідь.
Джерродд зібгав стрічку й весело сказав:
— Ну от, Мікровак нам говорить, що у свій час про все потурбується, так що не бійтеся.
— А тепер, діти,швиденько спати. Незабаром ми будемо в нашому новому домі, — сказала Джерродайн.
Перед тим як кинути стрічку, Джерродд ще раз перечитав написане: «Брак даних для чіткої відповіді». Він знову стенув плечима і глянув на екран. Х-23 була прямо по курсу.
VJ-23X з Лемета, уважно розглядаючи чорні заглиблення на тримірній карті Галактики, говорив:
— A от цікаво, чи не здаємося ми смішними, що так серйозно займаємося цією справою?
MQ-17J з Нікрона похитав головою:
— Гадаю, ні. Ти ж знаєш, що за такого нестримного заселення Галактика буде заповнена вже через п’ять років.
Їм на вигляд було трохи більше за двадцять, обидва стрункі й високі.
— Все-таки я маю сумнів, — сказав VJ-23X, — чи варто нам подавати Раді Галактики такий песимістичний звіт.
— А я б не повірив іншому звітові. Він їх трохи розворушить. Ми примусимо їх ворушитися.
VJ-23X зітхнув:
— Космічний простір нескінченний. Сто мільярдів галактик для освоєння. Навіть більше.
— Сто мільярдів не є нескінченність, до того ж вони весь час зменшуються. Подумай! Двадцять тисяч років тому людство вперше розв’язало проблему використання зоряної енергії, а кількома століттями пізніше стали можливі міжзоряні польоти. Людству потрібно було мільйон років, щоб заселити невеликий світ і всього п’ятнадцять тисяч років, щоб заповнити всю Галактику. Тепер населення подвоюється кожні десять років…
VJ-23X докинув:
— Завдяки безсмертю.
— Правильно. Безсмертя є, і ми повинні з цим рахуватися. Я припускаю, що безсмертя має і зворотний бік. Галактичний АК розв’язав багато наших проблем, але, навчившись запобігати старості, він перевершив себе.
— Гадаю, ти ще не збираєшся залишати життя.
— І думки не маю, — огризнувся MQ-17J і додав уже лагідніше: — Ще ні. Я досить молодий. Скільки тобі?
— Двісті двадцять три. А тобі?
— Мені ще нема двохсот… Та повернімося до нашої розмови. Населення подвоюється кожні десять років. Настане час, і наша Галактика заселиться, за десять років ми заселимо іншу. Ще десять років — і ще на дві більше. Наступне десятиліття — і на чотири більше. За сто років ми займемо тисячу галактик. За тисячу років мільйон. За десять тисяч — увесь знаний Всесвіт.
VJ-23X сказав:
— Тут не обійтися без розв’язання транспортної проблеми. Цікаво, скільки треба сонячно-енергетичних станцій, щоб переправляти галактики індивідуумів у нові світи?
— Слушно. Вже тепер за рік людство використовує дві сонячно-енергетичні станції.
— Енергію майже вичерпано. Наша Галактика за рік висмоктує тисячу сонячно-енергетичних станцій, а ми тільки дві.
— Згоден, але якби ми навіть використовували всі станції, то тільки відтягнули б кінець. Енергетичні потреби зростають у геометричній прогресії, швидше за населення. Ми залишимося без енергії раніше, ніж устигнемо перебратися на нові галактики. Цікава проблема. Дуже цікава.
— Людство створить нові зірки з міжзоряного газу.
— А може, з розсіяного тепла? — саркастично запитав MQ-17J.
— Можливо, є який-небудь спосіб спрямувати енергію у зворотному напрямку. Треба запитати Галактичний АК.
Насправді VJ-23X й не збирався запитувати, та MQ-17J вихопив з кишені особистий контакт-АК і поклав його на стіл.
— Я й сам про це думав. Одного дня перед людством постане така проблема.
MQ-17J задумливо подивився на маленький пристрій. Контакт-АК мав вигляд кубика розміром у два дюйми — і більш нічого. Через надпростір він з’єднувався з великим Галактичним АКом, що обслуговував людство. Причім надпростір був уключений у схему комп’ютера як його інтегральна частина.
MQ-17J подумав, чи вдасться йому побачити за своє безсмертне життя Галактичний АК. Той містився у маленькому своєму світі, у павутинні силового проміння, іскріючи скупченням субмезонів, які тепер заступили старі незграбні молекулярні лампи. І було відомо, що, незважаючи на неможливість відчути його, так би мовити, на дотик, Галактичний АК сягав тисячі футів.
Зненацька MQ-17J сказав у контакт-АК:
— Чи можна в майбутньому спрямувати ентропію у зворотному напрямку?
VJ-23X вражено глянув на нього.
— Послухай, я не мав наміру запитувати всерйоз.
— Чому?
— Ми ж знаємо, що це неможливо. Не можна з диму та попелу відродити спалене дерево.
— У вашому світі є дерева? — запитав MQ-17J.
Вони здригнулися від звуку Галактичного АКа і замовкли.
З маленького кубика на столі приємний голос сказав:
— Брак даних для чіткої відповіді.
VJ-23X вигукнув:
— Бачиш!
І вони знову заходилися коло звіту, який повинні були подати Раді Галактики.
Розум Зі Прайма перенісся в нову Галактику, де мільярди зірок та їх нескінченні завихрення викликали хвильову цікавість. Такого він ще зроду не бачив. Хіба можливо все це осягнути? Безліч зірок, і кожна зі своїм людським населенням… Справжнє життя людей точилося переважно не на планетах, а в космосі. Життя розумів, а не тіл! Безсмертні тіла людей, залишаючись на планетах, перебували в стані суспензії. Інколи вони прокидалися для діяльності, але таке траплялося дедалі рідше. У Всесвіті було мало простору, і рідко народжувалися нові особи, щоб приєднатися до велетенської людської маси.
