Останнє запитання - Азимов Айзек (читать книги онлайн без .TXT) 📗
З глибокої задуми Зі Прайма вивів дотик тоненьких вусиків іншого розуму.
— Я Зі Прайм. А ти хто?
— Я Ді Саб Уан. Як позначена твоя галактика?
— Ми просто звемо її Галактика. А ви?
— Ми свою називаємо так само. Всі люди називають свої галактики тільки Галактиками. А чом би й ні?
— Правда. Тим більше, що всі вони однакові.
— Не всі. Одна з них колиска людства. Це робить її винятковою.
Зі Прайм запитав:
— Яка саме?
— Я не можу сказати. Певно, АК Всесвіту знає.
— Давай запитаємо. Страшенно цікаво.
Уява Зі Прайма ширилася й ширилася, і він побачив збігання галактик, їхнє перетворення у нові й нові, що розпорошувалися на молоді зоряні туманності. Їх так багато, сотні мільярдів, і всі вони населені безсмертними мислячими істотами, чиї розуми вільно ширяють у космічному просторі. Проте серед галактик була одна — першородна. У сиву давнину тільки там жили люди.
Нестримне бажання побачити цю галактику опанувало Зі Праймом, і він гукнув:
— АК Всесвіту! На якій галактиці зародилося людство?
АК Всесвіту зафіксував запитання. У кожному світі й у всьому космосі Зі Прайм мав свої сенсорні датчики, які з’єднували його з тією нікому невідомою субстанцією — АКом Всесвіту, що прирік себе на самотність.
Зі Прайм знав тільки одну людину, чиї думки сягнули так близько до АКа, що відчули його матеріально. Він бачив лише сліпучу кулю діаметром у два фути, на яку нестерпно було дивитися.
— Але як воно може бути АКом Всесвіту? — сумнівався Зі Прайм.
— Більша його частина губиться у надпросторі. Який він має вигляд, навіть уявити не можу, — сказав той.
Зі Прайм знав, що від того далекого часу, коли люди почали працювати над АКом Всесвіту, ніхто його ніколи не бачив, бо кожен АК розробляв і будував свого наступника. За мільйони років накопичувалася потрібна інформація для конструювання досконалішого і розумнішого комп’ютера, що вбирав увесь банк даних і особистість попередника.
Зі Прайм відчув, як його думки урвалися і як АК Всесвіту скерував їх до тьмяного моря галактик, особливо на одну з них.
— Ця галактика — колиска людства, — долинуло з неймовірної далечини, але дуже чітко.
Зі Прайм ледь потамував розчарування, бо та галактика нічим не відрізнялася від інших.
Ді Саб Уан, чий розум був іще поруч, несподівано запитала:
— І одна з цих зірок є колискою людства?
АК Всесвіту відповів:
— Зірка, де народилося людство, перетворилася. Тепер це білий карлик.
— А люди вимерли? — вихопилось у Зі Прайма. Відповідь була така:
— Для їхніх фізичних тіл, як завжди у таких випадках, сконструйовано новий світ.
— Так, звичайно, — промовив Зі Прайм, однак відчуття втрати все ще переповнювало його. Нарешті розум звільнився від сприйняття галактики, де вперше з’явилося людство, і думки загубилися в зоряному просторі. Боронь боже побачити таке колись знову!
Ді Саб Уан запитала:
— Що сталося?
— Зірки вмирають. Зірка людства померла.
— Вони всі повинні померти.
— Так, коли скінчиться вся енергія, помруть і наші тіла, і ти, і я.
— Це станеться через мільярди років.
— Я не хочу, щоб це сталося навіть через мільярди років. АК Всесвіту! Як зберегти зірки від смерті?
Ді Саб Уан сказала з іронією:
— Ти хочеш знати, як змінити напрям ентропії?
АК Всесвіту відповів:
— Брак даних для чіткої відповіді.
Розум Зі Прайма повернувся до своєї галактики, він більше не контактував з розумом Ді Саб Уан, тіло якої мешкало, може, за трильйон світових років, а, може, й зовсім поруч — це вже не мало значення.
Заглиблений у сумні думки, Зі Прайм збирав міжзоряний водень, з якого хотів збудувати маленьку власну зірку. Якщо зірки одного дня повинні вмерти, то треба створити бодай кілька нових.
Людина радилася сама з собою, бо розум тепер був один. Інтелекти всіх людей органічно розчинились один в одному й стали неподільним цілим. Трильйони й трильйони їхніх безсмертних тіл спочивали на своїх місцях. Їх добре обслуговували досконалі роботи.
Людина сказала:
— Всесвіт вмирає.
Людина дивилася на дедалі тьмяніші галактики. Велетенські зірки — марнотратниці вмерли дуже давно, давніше за найдавніше минуле. Майже всі вони, геть зблякнувши, стали білими карликами.
Нові зірки утворилися з міжзоряного пилу завдяки природним процесам, деякі — створила сама Людина, але всі вони вже згасли. Іноді білі карлики зіштовхувалися, вивільнюючи могутню енергію, народжуючи нову зірку, та вона була тільки одна з тисячі загиблих білих карликів і на неї теж колись чекав кінець.
Людина сказала:
— Якщо ощадити за вказівками Космічного АКа рештки енергії у Всесвіті, то її вистачить на мільярди років.
— Хай так, — погодилася Людина, — та врешті й вона скінчиться. Використана енергія не поновлюється. Ентропія повинна досягти максимуму.
Людина запитала:
— Хіба неможливо скерувати ентропію у зворотному напрямку? Звернімося до космічного АКа.
Космічний АК був скрізь, але не поряд. Його ніхто не бачив. Створений з чогось, що не було ні матерією, ні енергією, він перебував у надпросторі. Його розміри і природа для людини були незбагненні.
— Космічний АКу, — запитала Людина, — як змінити напрям ентропії?
Космічний АК відповів:
— Ще обмаль даних для чіткої відповіді.
Людина сказала:
— Збери додаткові дані.
Космічний АК відповів:
— Я так робитиму. Я роблю це сто мільярдів років. Моїм попередникам і мені це запитання ставилося багато разів. Всіх даних, що я маю, не досить.
— Чи настане час, коли даних вистачатиме, чи ця проблема нерозв’язна за будь-яких обставин?
Космічний АК сказав:
— Немає нерозв’язних проблем за будь-яких обставин.
Людина запитала:
— Коли матимеш досить інформації, щоб відповісти?
Космічний АК відповів:
— Ще обмаль даних для чіткої відповіді.
— Ти працюватимеш над цим?
— Так, працюватиму.
Людина сказала:
— Ми чекаємо.
Після десяти трильйонів років згасання зірок і галактик у космічному просторі запанував майже суцільний морок.
Людські тіла відчужувалися від розуму, і то так, наче це була не втрата, а набуток.
Поступово Людина зливалася з АКом.
Перед тим як злитися остаточно, останній розум Людини оглянув космічний простір, де не було нічого крім решток збляклої зірки й неймовірно тонкої матерії, що безладно змішувалася з рештками тепла, наближаючись до абсолютного нуля.
Людина спитала:
— АКу, це кінець? Хіба нічого не можна зробити, щоб перетворити цей Хаос знов у Всесвіт? Невже нічого не можна зробити?
АК відповів:
— Ще обмаль даних для чіткої відповіді.
Розум Людини поглинувся, у надпросторі тепер існував тільки АК.
Матерія і енергія скінчилися, а з ними простір і час. АК функціонував тільки заради останнього запитання, на яке не давав відповіді відтоді, як десять трильйонів років тому підпилий оператор поставив його комп’ютерові, такому недосконалому проти АКа, як людина проти Людини.
АК не звільниться від свідомості, поки не знайде відповідь на останнє запитання.
Всю інформацію зібрано. Більше її не було.
Та дані ще треба грунтовно скорегувати і перебрати всі можливі комбінації.
На це пішла вічність.
І настала мить, коли АК дізнався, як змінити напрям ентропії. Але тепер не було жодної людини, якій би він міг відповісти на останнє запитання. Дарма. З цією відповіддю з’ясується все.
Ще вічність АК думав, як краще це зробити. Ретельно складав програму.
Свідомість АКа, охопивши все, що колись було Всесвітом, тепер міркувала над тим, що є Хаос. Крок за кроком усе має бути зроблено.
І нарешті АК мовив:
— Хай буде світло!
І було світло…
