Бот - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

— Мене звати Тимур, — відрекомендувався хлопець. — Soy de Ucrania [44].

— А я — Бекка, — повторно представилась дівчина.

Тимурів ентузіазм не сподобався Оскару.

— У вас є трохи часу, щоб прийняти душ та переодягтися. О 20:30 Кейтаро скликає збори.

Українець стомлено глипнув на Штаєрмана.

— Чувак, ти ж знаєш, як нас теліпало в літаку над Атлантикою. Я не спав майже добу.

— Випий кави.

— Та навіть якби я випив відро…

— Свої претензії висловиш панові Кейтаро. Ребекка забере вас о 20:25 і відведе до конференц-зали.

Програміст, стиснувши губи, промовчав.

— Ідіть за мною, — виступила наперед Бекка.

Нараз Тимур згадав про Ігоря. Хлопець обернувся, збираючись гукнути росіянина, та в ту ж мить відсахнувся і не зміг стримати зойку. Ємельянов стояв упритул і дихав йому в плече.

— Ох ти й налякав мене, старий, — Тимур ледь стримався, щоб не вилаятись.

— Вибач… — ледве ворушачи губами, видушив Ігор. Він, як і раніше, не підводив голови, дивився собі на ноги. Тимур трохи відсторонився.

— Це Ігор, мій товариш, він із Росії, — промимрив хлопець, — ну, не зовсім товариш, ми познайомились учора.

— З ним усе окей? — запитала дівчина.

М’який запах парфумів на хвильку відтіснив сонливість. Українець знизав плечима. Він не міг знати, чи все гаразд з Ємельяновим, бо не уявляв, через що той пройшов.

Крокуючи назирцем за Беккою, вони проминули кілька галерей зі скляними дверима, котрі чимось нагадували офісні переходи якої-небудь торгової компанії, і опинилися в іншій частині блоку «DW», що призначалась для ночівлі. Хлопець не знав точної форми будівлі, але здогадувався, що всі житлові кімнати зібрані в окремому крилі. Тут було тихо і затишно. Стіни замість фарби вкривала зелена оббивка з тисненим візерунком, а під ногами порипував ламінат. Де-не-де над переходами зблискували зелені стрілки з підписами «Emergency exit». Та загалом лампи горіли блякло, наче от-от готувались погаснути, і ледь освітлювали шлях.

Ребекка безупинно щебетала, час від часу вказуючи пальчиком на темні вікна, наче не усвідомлювала, що за ними чорнота. Щось розровідала, але Тимур не слухав її, засинаючи на ходу.

Зрештою вони піднялись на третій поверх і вступили до нового, яскраво освітленого коридору. Ліворуч та праворуч були двері. Над кожним входом висів яскравий півсферичний світильник. Коридор чимось нагадував недорогий і безпретензійний мотель. Схожість підсилювалась цифрами на дверях.

Чилійка провела чоловіків у кінець коридору і дістала з кишені два карткових ключі.

— Кімнати однакові, але можете спочатку глянути, а потім вибрати.

— Байдуже, — Тимур навздогад витягнув картку, на мить торкнувшись пальчиків чилійки. Йому дістався № 306.

Бекка усміхнулась, знову показавши ямки на щоках.

— Я подбаю, щоб речі найближчим часом перенесли до кімнат.

Росіянину лишилась кімната під номером 303, якраз навпроти Тимурової. Тремтячими руками Ігор вчепився за картку. Труснув волоссям:

— Де?

Ребекка трохи відступила, показавши долонею на двері.

— Ось тут.

Ємельянов кілька разів спробував втрапити карткою в замкову щілину, але в нього не виходило. Зрештою, він таки встромив ключ. Виявилось: не тим боком. Посмикавши ручку, він без будь-яких слів чи емоцій витяг картку і заходився втикати її іншою стороною.

Це тривало цілу хвилину, аж поки Бекка не поклала руку на плече росіянина і м’яко промовила:

— Давайте я допоможу.

Ігор випростався. Тимур знову відсахнувся, спостерігши бездонну порожнечу в очах.

— Ні, — різко відрубав професор, ховаючи за спиною руку з електронним ключем. — Я сам.

— Я не про двері, — сказала дівчина, підступивши до Ігоря. — Ви не проти, якщо я вас огляну? Я тут за медсестру.

— Не треба, — глухо обізвався Ігор, і повторив: — Я сам. Сам! — голос був кволий, утробний, але сповнений злостивої рішучості.

— Як знаєте, — знизала плечима чилійка і відступила крок назад.

Ігор нарешті спромігся відкрити двері і, не сказавши ні слова, зник. Немов провалився у кімнату.

— Пане, — гукнула Ребекка вслід, — не забувайте, що о пів на дев’яту починаються збори! Ваші сумки скоро принесуть, і ви зможете переод…

— Лиши його у спокої, — урвав її Тимур. — Він був у тій машині, на яку напали в пустелі.

— Я розумію, — надула губки Бекка; а хлопець подумав, що ні чорта вона не розуміє. Він сам нічого не розумів. — Такеда, молодий японець, такий самий. Ледь розмовляє. Та це нічого не міняє. Твій друг мусить розуміти, що зустріч важлива…

Хлопець переминався, не заходячи до кімнати. Чорнявка, потупившись, не йшла.

— Тобі ще щось треба? В кімнаті є чайник, можу заварити тобі каву.

— Як ти тут опинилась? — спитав українець.

— Знайшла роботу у щотижневій газеті оголошень, пройшла співбесіду, підписала купу дивних паперів, і от я тут. Платять гарно.

— Ти не боїшся?

— Спочатку не боялася. А потім, ну, коли сталося оте…

— Що оте?

— Коли вони… Я саме була на вулиці, коли вони почали вилазити через дах свого корпусу.

— Не темни. Хто вони?

Ребекка ще більше опустила голову:

— Я не можу сказати. За годину ти все дізнаєшся сам. Словом, коли я почала боятися, Кейтаро Рока не дозволив мені поїхати.

— Це Джеп? Той, кого всі називають старим Джепом?

— Так…

— Ти справді медсестра? — змінив тему розмови Тимур.

— Ага, — Бекка несвідомо випросталась.

— Як той хлопчина? На жаль, я не знаю імені… Один з чорношкірих конвоїрів, якого поранило.

Ребекка спохмурніла. Над переніссям зібрались неглибокі зморшки.

— Я не встигла його оглянути… З ним зараз Алондра, — вона глянула Тимуру в очі. Подумавши, пояснила: — Алондра — це дівчина Джеффа. Джеффрі Такера. Вона згодилась допомагати по лазарету. Ніхто не передбачав, що мені випаде стільки роботи… Ти ж знаєш Джеффрі? Американець із зеленими очима. Він тут за електрика. Ви вже познайомились? — Тимур кивнув. Ребекка ще більше насупилась, що робило її по-своєму гарною: — Алондра з самого початку не хотіла сюди їхати. Але вона єдина, хто залишився добровільно. Нізащо не хотіла покидати свого Джеффі, а він… він теж бачив те, чого не треба було бачити…

Українець зітхнув. Щупальці знемоги сповивали його. Адреналін помалу виходив з крові, і організм не міг опиратися навальному сну. Сприйняття реальності переривалося, свідомість наче проломлювалась, і слова пробивались до хлопця уривками.

— Але з ним усе буде гаразд. Він вичухається, — додала чилійка.

— Я бачив, як камінь поцілив у нього, — тихо промовив він. — Я був поряд. Він… він би випав із джипа, якби я не втримав його.

— Ти молодець, — медсестра торкнулася його плеча, а тоді скоромовкою промовила: — Ми чекали. Кейтаро на тебе дуже розраховує.

Тимур стулив брови дашком, намагаючись зрозуміти суть її слів. Голос привабливої брюнетки звучав немов крізь товщу води.

— Ти ж зможеш усе владнати, правда?

Програміст не розумів, про що вона говорить.

— Я не знаю, — зізнався він, сконфужено кліпаючи очима.

Ребекка зітхнула і зазирнула Тимуру у вічі.

— Тільки не вбивай їх, прошу. Вони все ж таки діти.

А тоді розвернулась і пішла…

Двері під № 303 стояли напіввідчиненими. Через невелику шпарку виднівся вхід до ванної кімнати. Звідти долинало негучне поривчасте кумкання. Схилившись над унітазом, Ємельянов знову блював.

Ріно Хедхантер наблизився до «Туарега», що наполовину затуляв пробоїну в огорожі. Він збирався загнати автомобіль в один з ремонтних боксів у першому інженерному корпусі.