Мушкетери - Рич Валентин (читаем книги txt) 📗
В печері стало темніше. Контури широкого скафандра все більше розпливалися.
Раптом Майя усвідомила, що вона вже давно не чує гудіння кінокамери і клацання затвора.
Дівчина обернулася.
Сміта в печері не було.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Кінь повернувся без вершника
Коли Віллі увійшов у палатку, Фернан і Григорій відразу ж кинулися до нього:
— Вам радіограма!
Фернан подав Смітові шматок паперу:
— Прийнято десять хвилин тому… Віллі схопив аркуш і вголос прочитав:
— ОАЗА САММІЛІ УІЛЬЯМУ СМІТУ КРП ЛІЗЗІ ТЯЖКО ХВОРА КРП НЕГАЙНО ВИЛІТАЙ БАТЬКО.
— Дружина? — запитав Тарасюк.
— Наречена, — сумно сказав Віллі. — Доведеться, друзі, розпрощатися з вами. Не знаю, чи повернусь…
Через півгодини вертоліт знявся у повітря.
Ті, що залишились біля намету, ще довго махали руками, аж поки нічого не стало видно.
— Користі з нього було небагато, — сказав Фернан, — а все-таки шкода хлопця. Якщо знайшли нас по радіо, то, виходить, справа серйозна…
Тарасюк не відповів. Правду кажучи, він не дуже симпатизував Смітові.
Настав час вечеряти, Майї ще не було. Проте це не турбувало чоловіків, котрі за останні дні звикли до того, що вона повертається пізно.
Вони мовчки попоїли.
Григорію не хотілося спати.
Фернан, який перенервував через радіограму ще до приходу Віллі, теж порушив звичний розпорядок.
Вони мовчки сиділи біля приймача і ловили потоки вістей, що йшли від усіх радіостанцій світу.
— Ти тільки уяви собі, — тихо промовив Фернан, — ще якихось шістдесят літ тому людина могла побудувати перший радіомісток на два-три кілометри. Сьогодні — радіомостище завдовжки в мільйон миль… Що буде через п’ятдесят років? Доберемось до якогось Тау Кита?
— Я не знаю, Коли це буде. Але ми з тобою, Фернане, як це не дивно, можемо прискорити цю подію, — озвався Тарасюк.
Фернан скептично посміхнувся.
Біля намету почулося голосне іржання.
— Нарешті! — вигукнув Тарасюк і відхилив брезент.
В нічній пітьмі виднілися лише зорі та невиразні обриси якоїсь темної маси.
— Надто пізно для молоденької дівчини! — пробурчав Фернан. — А втім, я й забув, що у вас прекрасний провідник…
— Де ви? — крикнув Григорій і зробив крок у пітьму.
Ніхто не відповідав. Тільки чулося важке дихання стомленої тварини.
Теплі кінські губи ткнулися Григорієві в руку.
Він швидко провів по шиї коня, потім по сідлу.
Сідло було порожнє і холодне.
— Що тут діється, хай йому біс? — сонно промимрив Фернан.
— Біда! — крикнув Григорій. — Майїн кінь прискакав сам!..
— Спокійніше! Спокійніше! — підбіг Фернан. — Коли б з ними щось сталося в дорозі, кінь ніколи б їх не покинув. Ти не знаєш тутешніх коней — вони не кидають господаря в біді! Очевидно, Майя з хлопчаком лишились у Джаббарі. От коли нам згодився б вертоліт Сміта!.. Тепер уся надія на коня. Погодуй його… Я до діда Джафара!
На світанку мертву ущелину розбудив стукіт копит і гул голосів. Перший ішов Вороний. Дід ні разу за всю дорогу не натягнув повода — кінь сам вибирав шлях.
Поминувши дві гостроверхі вершини на початку ущелини, кінь несподівано перейшов учвал, помчав прямо до невисокої скелі з пологою вершиною і як укопаний зупинився біля великої купи кам’яних брил.
Став, одкинувши назад суху, тонку голову, і тривожно заіржав.
Вершники скочили з коней і підбігли до каміння.
— Тут був вхід у печеру? — спитав Тара-сюк.
— Тут, — тихо відповів Джафар. Доторкнувся до однієї із брил і так само тихо сказав: — Пилу немає. Обвал стався цієї ночі.
— Ввечері! — почувся звідкись з-за каміння Майїн голос.
Через хвилину дівчина і хлопець стояли поруч з дідом.
— Живі! — вигукнув Тарасюк.
— Де кінь? — суворо сказав дід.
— Там! — Майя простягла руку до того місця, де купа каміння стикалася з суцільною скелею.
Халід завмер, не в силі звести очі.
— Нащо вам треба було тягти в печеру коня? — не витримав Фернан.
Але Майя ніби не чула його запитання. Вп’ятьох вони почали розбирати каміння.
— Дивний землетрус, — сказав Фернан, спираючись плечем на величезну брилу. — Звалилася тільки одна скеля і тільки в одному місці! Можливо, Майя все-таки пояснить нам, що сталося?
— А я й сама нічого не розумію… Ми втрьох були в печері — я, Халід і Віллі… Та ще Халідів кінь… Сміт фотографував нас.
Потім я дивлюся — щез. Я вийшла сюди. Бачу — він сидить на самому верху і, як завжди, свердлить дірки… Я ще й спитала, чи не набридло… Він сказав, що скоро закінчить. Тоді покликав Халіда і попрохав його принести бачок з водою від вертольота; вертоліт стояв он там.
Потім Віллі навіщось вилив усю воду в дірки і засунув туди якісь дроти.
Тоді він спустився із скелі, сів у вертоліт і помахав нам рукою. Коли вертоліт полетів, ми з Халідом повернулися назад — і замість входу в нашу печеру…
— Вибух? — швидко спитав Тарасюк.
Майя похитала головою.
— Навіть звуку обвалу не чули. Щоправда, вертоліт тріщав над самим вухом… Халід нізащо не погоджувався піти без коня. Довелося послати до вас Вороного — самого…
Ще один камінь, ще один — і зверху з’явився чорний пролом.
Халід перший видерся нагору, засунув голову в отвір і, енергійно працюючи ліктями, протиснувся між стелею печери і брилами кам’яних уламків.
Сонце вже зайшло, коли коня було нарешті звільнено з полону. Ліхтар, взятий Фернаном, уже не світився — кінчилася батарея. Відра, щітки, Майїна сумка — все так і лишилось у печері.
Григорій довго не міг заснути. Він лежав із заплющеними очима і в думці перебирав події останніх місяців, намагаючись відшукати в них якісь факти, котрі допомогли б йому зрозуміти те, що сталося сьогодні.
Без сумніву, дивний обвал зробив Сміт. Отже, і його раптовий від’їзд — не випадковість.
Але навіщо? Для чого йому треба було робити цей обвал? І що за дивний вибух — без грому, без летючих уламків?
Тарасюк розплющив очі й сів. Над суцільною темрявою ущелини блискотіла золотим розсипом зірок широка небесна дорога.
…Піраміда в Хірбеті. Печера в Джаббарі. Ще раніше — галасування іноземної преси з приводу гіпотези Бєлова…
Через одну точку можна провести скільки завгодно прямих у будь-якому напрямку. Але те, що він, Тарасюк, не провів єдино можливої прямої через дві точки — сичання газет і викрадення піраміди, — було безглуздою недбалістю. Ще добре, що Майя і Халід під час вибуху не були в печері!
Григорій задрімав десь перед світанком, коли на зеленкуватому сході залишились тільки найбільші зорі. Останнє, що він пригадав, засинаючи, були слова незрозумілої телеграми: “Ваша піраміда переїхала…”
Ледь зайнялося на світ, Майя розштовхала мушкетерів, узяла їх попід руки і повела до розчищеного входу в печеру.
— Зараз ви побачите гостя з космосу, — попередила вона. — У кого слабкі нерви, хай зостається на свіжому повітрі.
Фернан усміхнувся, дістав сигарету, закурив і присів на камінь.
Тоді Майя схопила Григорія за рукав і потягла за собою.
З хвилину вони стояли зажмурившись, щоб очі звикли до напівтемряви у печері.
— Раз! Два! Три! — подала команду Майя.
Григорій розплющив очі.
Прямо навпроти вхідного отвору стояв, по кісточки увійшовши в камінь, велет у скафандрі. Глибока свіжа тріщина пересікала круглий шолом. Величезні безпалі руки звисали вздовж могутнього тулуба.
З двох отворів у шоломі було зрозуміло, кого хотів зобразити художник.
— Можна збожеволіти! — вигукнув Тарасюк. — Фернан! Швидше сюди!
Він вискочив з печери, схопив фотоапарат із спалахом, миттю прибіг назад і сфотографував шістдесят чотири кадри — більше котушок з плівкою в нього не було.
…Назавтра Григорій відіслав у Москву короткий звіт про Майїну знахідку, фотографію Зійшлого з неба і прохання продовжити відрядження на два місяці для вивчення фресок Саммілі.
